Ситуація в оперних театрах України, на мою думку, в даний час може бути окреслена як стан стагнації. Переживши розвал старої системи, радянський оперний театр фактично опинився у нових, незвичних умовах існування.
За останні 10 років чітко вималювалась перспектива, а за останні п’ять — реалія існування в Україні одного оперного театру (звичайно ж, столичного), що відображало культурні ініціативи тодішньої влади. Однією з них стало створення різниці в оплаті праці між столичною оперою та п’ятьма нестоличними — у 10— 15 разів (!). На цьому всі новації скінчилися. Суть же проблеми і при 300 гривнях на місяць у провінційному Харкові чи Львові, чи при 3 000 — 6 000 гривень у столичному Києві залишилась та сама. Якщо вдатись до образних порівнянь, то я б сказав, що шість оперних театрів України — це шість динозаврів — величезних, голодних (окрім одного) і безнадійно хворих. Клімат давно вже змінився і продовжує погіршуватись.
Деякі мої колеги, апологети старого театру, досі страждають утопією: «...Держава підніметься економічно і підтримає театр...» Хочеться запитати — який театр? Держава, яка буде займатись реанімацією «динозаврів», економічно ніколи не підніметься. Зрештою, здоровий прагматизм нової влади, поки що в деклараціях, дає надію на те, що такого не станеться. Знаю, що мені можуть закинути, мовляв, не всюди така безнадійна ситуація. Так, згідний. Ідеться про ситуації, пов’язані в першу чергу з наявністю особистості лідера, котрий і в цих умовах, латаючи діри, ухитряється досягати якогось результату. Оббиваючи за давньою традицією владні пороги, «вибивають» додаткове тимчасове фінансування, особливий статус, запрошують якогось Боккеріні-диригента і з торбами мівіни гастролюють по багатших селах навколо Палермо чи Мадрида.., тобто рятуються — як можуть. Свого часу як головний диригент чи художній керівник я був активно задіяний у ці процеси. Навіть була «Аїда» в Римі та «Набукко» в Зальцбургу, хороша німецька преса щодо Лемберг-Штатс-Опер... — усе це закарбувалося в пам’яті приємними моментами, але загалом це проблеми не вирішує. Скоріше, це лише етап у житті театру і цінний досвід для подальшої роботи — побудови нової опери в Україні.
А порятунок оперної справи в Україні, на мою думку, слід розпочинати з двох напрямів, котрі мусять втілюватись одночасно. Перший, новий підхід з боку держави щодо джерел і принципів фінансування оперних театрів, які не зводилися б лише до автоматичного збільшення зарплати через надання статусу національних, регіональних і т.д. Другий — реформування самих оперних театрів із театрів радянського зразка на театри зразка європейського. Результатом же має стати набагато вищий коефіцієнт віддачі театру на державні, спонсорські кошти, оживлення творчого процесу в самому театрі та збільшення ваги опери як жанру в культурному процесі держави загалом.
Відомо, що в усьому світі оперні театри не існують без державної дотації або спонсорської підтримки. Цю аксіому ніхто не заперечує, але, посилаючись на західний досвід, у нас — свідомо чи підсвідомо — оминають один економічно-етичний нюанс. Мова йде про пропорцію між витратами на театр і коефіцієнтом відпрацювання (віддачі) на ці затрати.
Навіть при поверховому порівнянні стає очевидним, що ця пропорція у «них» і в «нас» є відчутно різною. Коли в багатій західній державі прискіпливо рахують кожен цент, вкладений в оперний театр чи оперну компанію, і вимагають максимальної з нього віддачі (наглядові ради, комітети...), то ми і далі бавимося у «не питайте Митця про гроші...». А чому саме? Треба питати!
І далі лейтмотивом засідань, конференцій театральних діячів усіх рангів є апеляція до влади, яка «...недостатньо усвідомлює важливість духовності та культури для держави, що прямує до Європи... і т.д.» Справжня ж суть цих волань зводиться до простого: «Дайте гроші!»
І не виникає чомусь запитання або ж морально-етичного дискомфорту — а «дайте» під що? Простим смертним, включно з прем’єр-міністром, міністром фінансів та міністром культури, можу підказати:
1. Під 600 і більше одиниць штатного розкладу кожного з шести оперних театрів України, з яких більше, ніж половина, безвилазно сидячи в цих театрах, часто буває задіяною у виставах раз на місяць, буває раз на три місяці, а буває й раз на рік.
2. Під великі господарства, які є в кожному з шести театрів.
Це цілі підприємства з пошиття одягу, взуття, столярні та слюсарні майстерні, художні та бутафорські цехи, складські приміщення, пральні... Усе це — тисячі кв.м. приміщень, тисячі куб.м. газу, води, квт енергії, й все це дає результат аж... одна нова вистава за рік!
Найстрашніше, що ці «золоті» у прямому розумінні продукти діяльності цієї машини-театру не знаходять належної моральної компенсації. У тисячних залах оперних театрів України, якщо, враховувати шість робочих днів (коли можуть іти вистави), їхня середня заповнюваність становить не 90% і навіть не 60%, а здебільшого — 25%—40%. Є вистави, що йдуть і з 10% наповненістю залу.
Перше, що може спасти на думку при аналізі цієї ситуації, — низький професійний рівень співаків, музикантів... Але це не так. Значна частина їх чудово дає собі раду на закордонних сценах. Справжня причина — в неправильності організації роботи театру та ігноруванні «аксіомних» принципів. Нераціональне спрямування і використання державної дотації й інших фінансових надходжень. Малоефективний спосіб використання творчих складів театрів та виробничо-технічних цехів. Неефективний спосіб підготовки та показу вистав (включно з їхньою рекламою), що спричинює їхній низький професійний і творчий рівень, — ось портрет того «динозавра», ім’я якому — оперний театр.
Щосезону кожен з шести оперних театрів в Україні за рахунок держаної дотації чи інших джерел здійснює постановки однієї-двох нових вистав, кожна з яких вартістю приблизно від 50 тис. у. о. й вище. Нова вистава показується на сцені театру- виробника у перші два місяці — п’ять-шість разів із заповненням залу на 75 — 100%. Надалі вона втрачає глядача, і її виставляють кілька раз на місяць. Є в репертуарах театрів вистави, які не йдуть по кілька років... Отже, вчорашня нова вистава «вливається» в репертуар, заповнюваність залу при її показі йде на рівні 30 — 40%. Таким чином, матеріальна частина вистави: декорації, костюми, бутафорія — амортизується більше на складі, ніж на сцені.
На сьогодні — це типовий сценарій «біографій» вистав, поставлених в оперних театрах України. Кожен із наших театрів має на своїх складах цих дорогих «напівпокійників» і «покійників» Потім виставу знімають з репертуару, а матеріальну частину її списують. Це — давня радянська традиція.
На мою думку, варто вирішити проблеми, вдавшись до тіснішої співпраці в єдиній системі нашого українського оперного господарства (що не має нічого спільного з теперішньою, безпардонно- висмоктуючою і згубною для вітчизняної культури централізацією). Отже, матеріальна частина вистави, що готується в кожному окремому театрі чи в яку вклали кошти кілька театрів (спільна постановка), повинна експлуатуватись не лише в одному театрі. У цій ситуації творчо-виконавський колектив кожного з театрів (оркестр, хор, балет, солісти) готує свою виконавську частину даної опери, а матеріальна частина разом з конкретним режисерським рішенням вистави імпортується почергово в кожен із театрів, де показується блоком шість-вісім вистав впродовж місяця. Це означає, що за сезон кожен з шести театрів зможе показати на своїй сцені не одну-дві прем’єрні вистави, а не менше шести, що оживить творчий процес кожного театру і приверне публіку.
Слід взяти до уваги і можливість обміну-випозичання між театрами матеріальних частин вистав, які з тих чи інших причин уже не йдуть в театрі-виробнику. Вони, можливо відреставровані, повинні «працювати» на сценах.
Між іншим, навіть у дуже небідних країнах існує така практика. У той же час там тратять солідні кошти на оплату солістів- виконавців, диригентів тощо, що є невід’ємною частиною опери як жанру.
Щодо неефективності використання творчо-виконавського складу, то в першу чергу це полягає у неправильному використанні ресурсу провідних солістів. «Прив’язаність» провідних співаків упродовж років до однієї сцени при репертуарі театрів, що мало змінюється, навіть при найвищому професійному рівні призводить до зниження інтересу публіки до них і до даного театру в цілому. Публіка в цивілізованому світі йде на соліста.
Втім, географічна замкнутість породжує ще одну ключову проблему: неможливо в одному місті, навіть мільйонному, за теперішніх часів, коли шляхи і на Схід, і на Захід — відкриті, укомплектувати повний склад солістів першого рангу, які могли б забезпечити високий рівень навіть кількох вистав театру, не кажучи уже про весь його грандіозний репертуар. Коли ж провідні партії починають виконувати солісти другого плану, то це йде в розріз із самим принципом оперної естетики. Опера з блискучої перетворюється в жалюгідну, і жоден диригент, оркестр, хор разом із «золотими» костюмами, димом і лазерами на сцені ситуації не врятують.
Інтеграція — не лише в частині матеріально-фінансовій, а й у творчій. Звичайно ж, у цьому випадку планування в театрах і координування цього процесу «обміну» не може відбуватись на один місяць. Не лише Німеччина чи Австрія так живе — це вже практика ближньої Польщі. Якщо треба, то над цим можна поставити якусь координуючу інстанцію. Можливо, агенцію, можливо, просто підрозділ Міністерства культури.
Стосовно інших кроків щодо підвищення ефективності роботи театрів, то вони не вимагають якихось великих новацій та реорганізацій. Це вирішується на місцях.
Наприклад, теперішня організація роботи в оперному театрі — така: щодня показується опера або балет — 24 різні спектаклі за місяць. Негативний момент починається уже з реклами. Найбільш популярний її спосіб — це дрібношрифтова афіша на весь місяць і, у крайньому випадку, афіші на окремі спектаклі на найближчі три дні. ТБ і радіо при цій системі показу вистав можуть лише сухо оголосити вистави на сьогодні й завтра. Один з основних принципів реклами — інтенсивність і концентрація на «об’єкті» впродовж тривалого часу — просто не спрацьовує. Крім того, забезпечити ефективний репетиційний процес, даючи 20 — 24 різні вистави на місяць, — нереально. Часто вистави, що не були в репертуарі по півроку, мусять показуватися з кількох репетицій. Вся «творчість» у даному випадку полягає в доведенні спектаклю до стану напівфабрикату. Найбільша ж майстерність оркестру, хору, співаків і, передусім, диригента полягає в умінні зліпити усе це докупи. Виходить так, що ця «чергова» вистава стає блідою тінню тої прем’єрної, в яку було вкладено багато праці та коштів.
Показ щодня іншого спектаклю з аргументацією «щоб привернути публіку» ситуації не рятує. Два дні підряд до оперного театру ходить, можливо, один глядач із тисячі. Відкрийте репертуарний буклет будь-якого західного оперного театру, і там побачите: протягом двох місяців ідуть чотири-п’ять великих опер, кожну, добре розрекламувавши, показують по вісім разів впродовж цих двох місяців. Наповненість залів на 75% трактується вже як проблема. Наступний крок — пошук причини, далі — зміна керівництва... У бездонну яму сліпо кидати гроші ніхто не бажає.
Нині якість усього нашого великого оперного господарства передбачає спокійне життя і керівників, і значної частини самих виконавців. Навіщо щось міняти і шукати собі додаткових проблем?
От і жевріє надія, ба навіть впевненість, що ця Бастилія ніколи не завалиться, бо є потрібним модним аксесуаром в іміджі держави з європейськими амбіціями. А отже, у якого «некультурного» високого посадовця вистачить відваги і підніметься перо, щоб підписати вирок цьому монстрові — занедбаному, роздутому та заплутаному за своєю формою і спекулятивно-«елітарно» незрозумілому за змістом. Ворушити його ніяк не наважаться — а таки вже час...
ДО РЕЧI
Збулася давня мрія відомого німецького режисера, диригента та імпресаріо П’єра-Домініка Поннелля — поставити оперу Д. Верді «Трубадур». Поннелль у захопленні від спільної роботи з українськими артистами, він надзвичайно високо оцінив майстерність музикантів та співаків Львівської опери. Маестро запросив для виконання головних ролей наші прославлені голоси: Азучену співала заслужена артистка України Наталія Дацько (м. Екатеринбург, Росія), Леонору — заслужена артистка України Людмила Савчук. Головні чоловічі партії виконували заслужений артист України Ігор Кушплер (граф ді Луна) та народний артист України Олексій Данильчук (Манріко). У опері Д. Верді задіяно понад 100 виконавців.
