«Я знаю, ход веков подобен притче», — написав Борис Пастернак у віршах до «Доктора Живаго». Притчі наяву виникають і в наші дні. Одна з них — тихий подвиг Анатолія Петровича Кончаковського, нині директора літературно-меморіального музею М.О. Булгакова на Андріївському узвозі, в тривалій праці повернення імені Майстра на скрижалі рідного міста.
Анатолій Петрович, тоді інженер високого класу в галузі радіоелектроніки, який працював у об’єднанні «Квант», прийшов у булгаковське помешкання, у «дім споруди дивовижної», наприкінці 60 х. Незабаром після того, як нарис Віктора Некрасова «Дом Турбиных» у журналi «Новый мир» подарував світові усвідомлення того, що саме тут, у цих стінах, розгорталися події роману «Біла гвардія». І що одночасно перед світом живе нагадування про рід Булгакових, про його випробування, про прототипи героїв великого твору.
«Моя тема — географія. Я пишаюся (й лише дивуюся, що до мене ніхто цього не зробив) своїм відкриттям «будинку Турбіних» і запрошую всіх, хто відвідає Київ, спуститися вниз крутим Андріївським узвозом до будинку № 13...» — писав Віктор Некрасов. Проникнутий палкою любов’ю до Булгакова, ваблений незнаною таємницею, сюди вирушив і Анатолій Петрович. Він був, взагалі, не єдиним пілігримом у подібних спонуканнях. Одного разу, наприклад, на незнайому вулицю, знайшовши заповітний будинок, прийшли молоді англійка й француженка. Вони поцікавилися: чи правда, що в цих кімнатах жили Булгаков і... брати Карамазови?
Але повернімося до візиту київського інженера. Будинок з боку фасаду виглядав цілком рядовим і нічим особливо не примітним, лише на парадних, наглухо зачинених дверях, що виходять на узвіз, було видряпано цвяхом: «Тут жив Булгаков». Напис зафарбували, однак ночами хтось відновлював його крейдою, та й сліди вістря проступали. Анатолій бував у цьому дворику вже не раз, але спробувати увійти до будинку не наважувався. Нарешті, хвилюючись, подзвонив. Незнайомцю відчинила привітна, ще не стара жінка. Його гостинно запросили всередину, й відвідувач раптом побачив білі кахлі легендарної пічки з роману, на якій Турбіни і їхні приятелі писали один одному послання. Але потім сталася якась заминка. Будинок під горою дедалі більше ставав об’єктом уваги, й усі цікавилися одним і тим самим... Ключем до взаємної прихильності став... паспорт Анатолія Петровича, який він раптом вирішив пред’явити. Виявилося, на подив, що мила господиня будинку має таке саме прізвище. За чоловіком Миколою Івановичем Кончаковським, досвідченим теплотехніком, ветераном київської електроенергомережі. А потім з’ясувалося головне. Виявилося, що Інна Василівна є дочкою Василя Павловича Лістовничого — цивільного інженера й архітектора, власника нині історичного будинку, в якого Булгакови продовжували знімати другий поверх. На Лісовича з роману він, до речі, абсолютно не походив...
Анатолій Петрович став часто тут бувати. Звісно, окремі деталі минулого Інна Василівна пам’ятала лише у фокусі дитинства. Михайло Булгаков у пору її ранніх років був уже гімназистом. Однак картини початку століття наче наочно поставали перед зором. Наприклад, весілля Михайла, біла карета від’їжджає від будинку... Особливо дружньою була Інна зі своєю ровесницею Льолею Булгаковою, з чарівливими її братами Миколою та Іваном, також молодшими в родині, а потім з Тасею, юною дружиною Михайла, вже студента-медика. Збереглися й деякі подаровані Лістовничим булгаковські фотографії, зняті, зокрема, в Бучі, на їхній благословенній дачі. А в один з вечорів Інна Василівна, вийнявши з шухляди зав’язану папку без напису, запропонувала Анатолію для прочитання на один- два дні машинописний примірник «Собачого серця». Це був дар Надії Опанасiвни, сестри письменника, його першого біографа, під час відвідин Інною Василівною Москви. До публікації «жахливої історії» було ще далеко, й Анатолій Петрович разом з дружиною та дочкою за ніч переписали її текст.
ЗУСТРІЧ У ТУАПСЕ
Дізнавшись, що Анатолій має їхати у відрядження на Кавказ, Інна Василівна вручила йому листа з проханням передати його Тетяні Миколаївні Кісельгоф, яка проживає в Туапсе. Тій самій Тасі... Приїжджий таки розшукав у південному містечку будинок № 6 на вулиці Леніна й піднявся сходами до шостої квартири. «Мій перший візит до Тетяни Миколаївні не був простим», — пише А. Кончаковський у фоліанті «Кавказькі листи», що вмістив листування з першою булгаковською музою. Він, знов-таки, був не першим серед тих, хто переступав цей поріг. В ореолі раптової слави великого письменника, що ринула буквально лавиною, до свідка незвичайної його долі тепер зверталося багато дослідників. Дошкуляючи несподіваними візитами й довгими розпитуваннями, намагаючись часом зазіхнути на недоторканне. Адже Туапсе раптом з’явилося на булгаковській карті... Таке саме внутрішнє неприйняття могло чекати й київського посланця. Але якимось чином, просто в маленькому передпокої, атмосфера потеплішала — гостя запросили до кімнати. Можливо, причиною стала вісточка з Андріївського узвозу — перша з далекого часу розставання Тетяни Миколаївни з Києвом, як здавалося, навіки. Ось як описує Анатолій Петрович ці миті: «Зустріла мене немолода жінка з приємним блідим обличчям, брюнетка, з помітною сивиною у волоссі. Погляд жвавий, розумний. Середнього зросту, з прямою поставою. На ситцевій сукні, що прикриває шию, — велике янтарне намисто. Єдина прикраса з минулого... Хоча їй було вже за 85, трималася вона бадьоро, читала без окулярів, виглядала молодшою за свій поважний вік. Напруження перших хвилин минуло, й Тетяна Миколаївна почала розказувати про себе, про спільний шлях з Михайлом Опанасовичем, показала деякі фотографії, документи, речі, що збереглися. «Я дала слово моєму першому чоловікові, при розлуці з ним, що про його життя нічого не розповідатиму, — замислилася вона. — Але відтоді спливло так багато води в ріках, зокрема, у любимому Михайлом Дніпрі, що можна, мені здається, порушити обітницю мовчання». Минула епоха наче повернулася. Постав раптом інший світ, з його пристрастями, здобутками, втратами. Тоді і я поділився своєю таємною мрією — про створення в Києві, в «Будинку Турбіних», музею Михайла Булгакова.
МИШКО І ТАСЯ
Але якою є вишита долею канва життя булгаковської Тетяни, з якою творець «Білої гвардії» й «Майстра і Маргарити» пройшов найтяжчі шляхи? Вона народилася в Рязані, за даними київського акту церковного вінчання, 1892 року, в сім’ї талановитого російського фінансиста, вихованця Московського університету Миколи Миколайовича Лаппа, який розпочав тут, у тихому губернському місті, свою службову кар’єру й очолював потім Казенну палату в Омську, Саратові й навіть у Москві. Знаменно, що безтурботні роки дитинства Тасі минули й у Катеринославі. Тут батько служив у казначействі, надзвичайно захоплюючись і театром, де подеколи грав... Настали нові часи й зміни, щасливі й драматичні, в календарі відведених років. Проте при отриманні профспілкового квитка Тетяні Миколаївні довелося «омолодитися» на чотири роки. Але про це трохи пізніше...
А познайомилися Михайло й Тася в Києві. Тут я переходжу, мабуть, до моменту істини, до дорогоцінних спогадів, накреслених її пером! Річ у тім, що в період проживання Т.М. Кісельгоф у Туапсе вийшла книжка Д.А. Гирєєва «Михаил Булгаков на берегах Терека», один з перших літературних дотиків до булгаковської життєвої ниви. Рукопис цієї праці, у дні тяжкої своєї хвороби, встиг прочитати К.М. Симонов, гаряче схваливши її. Між Девлетом Азамасовичем і Тетяною Миколаївною, коли вона прочитала книжку, почалося листування. Шкода, Д. Гирєєв незабаром загинув у автомобільній катастрофі. Однак абсолютно дивні листи збереглися.
«Зустрілися ми ще 1908 року, коли я була гімназисткою 4 класу, — згадувала Тетяна Миколаївна про перше своє булгаковське осяяння. — Не пам’ятаю вже, з якого приводу Михайло прийшов до моєї тітки. Я побачила стрункого окатого юнака в гімназичній формі (він був уже в 7 або 8 класі гімназії). І ми подружилися, бродили Києвом, який справив на мене велике враження. Я, дівчинка (років 14), до цього часу встигла прослухати багато опер (я сама грала на піаніно). Річ у тім, що в Саратові я товаришувала з однією дівчинкою, батько якої був господарем театру, й він запрошував до себе в театр. Так я встигла прослухати «Аїду», «Холопку», «Кармен» та інші знамениті опери.
Я зміст цих опер переповідала гімназисту Булгакову. Як він мене слухав! Закінчилися канікули... Я поїхала в Саратов, пообіцявши Маші, що на Різдво приїду знов до Києва. Але батько замість мене послав мого брата... Удруге я приїхала до Києва вже після закінчення гімназії 1911 року. Через два роки ми з Михайлом повінчалися...
Як я живу? З 74 року я вдова, отримую пенсію лише за чоловіка. Дітей немає. З Булгаковим були дуже важкі роки. А від другого чоловіка (вийшла на зло Михайлові) дітей не хотіла.
Є деякі книжки Булгакова, але продавати їх не буду. Вони для мене надто дорогі. Розраховуйте на мене...»
«Що Вам писати про наші стосунки? — відповідала Т. Кісельгоф (Лаппа) на один з листів Д. Гирєєва. — Не знаю, чи цікаво це Вам? Але дуже хочеться мені сказати Вам те, що нікому не казала (через гордість, може, боячись, що мене погано зрозуміють)... І ось Вам скажу. Крім мене, нікого в нього не було, й у розриві з ним я сама винна. По молодості я не могла вибачити йому захоплення (до речі короткочасне) іншою жінкою.
Як зараз пам’ятаю його благаючі очі, ласкавий голос: «Тасенько, вибач, я все одно мушу бути з тобою. Зрозумій, ти для мене найближча людина!» Але зачеплене самолюбство, гордість, і я його, можна сказати, сама віддала іншій жінці...»
1924 року відбулося розлучення... Тетяні треба було влаштовуватися на роботу. Щоб отримати необхідну тоді «картку життя» — профспілковий квиток, Тася влаштовується на будівництво різноробом, приховавши роки. Намагалася друкувати в якійсь конторі на машинці (від цього дуже боліли очі), була бібліотекарем, реєстраторкою в поліклініці, медсестрою. Майже типова соціалістична доля для дочки потомственого дворянина... У тридцятих роках вийшла заміж за молодого лікаря Крешкова та поїхала з ним в Іркутську область. У сороковому році, отримавши газету, Крешков сказав: «Твій Булгаков помер...» До цього, наприкінці, Тетяна, в якомусь передчутті, чомусь зібралася їхати до Москви, але через бездоріжжя відклала поїздку... Уже тут, у Москві, Льоля Булгакова розповіла їй, що Михайло хотів бачити її перед смертю. Щоб, можливо, попросити вибачення... «Мене за тебе Бог покарає», — сказав він їй якось.
Після війни життя в Черьомхово не заладилося, Крешков повернувся з фронту з новою пасією. І ось Тетяна, як і Михайло, взяла третій шлюб — з адвокатом Давидом Олександровичем Кісельгофом, приятелем московської доби булгаковської молодості. Вони переїхали в Туапсе до матері Деві...
Доля чотирьох братів Тетяни закінчилася трагічно. Один з них, обдарований художник, який навчався у Франції у Пікассо, з початком Першої світової війни повернувся до Росії, щоб піти добровольцем до армії, й загинув у першому ж бою. Сестра Соня, актриса театру в Петрограді, з чоловіком Костянтином Вертишевим, теж актором, разом з мамою, після раптової кончини Миколи Миколайовича Лаппа в Москві 1918 року, переїхала до Харкова. Тут і тепер живе єдина племінниця Тетяни Миколаївни Тамара Костянтинівна Вертишева.
ЛАМПА, ЩО ОСВІТИЛА МАЙБУТНЄ
«Анатолію Петровичу! Сподіваюся, Ви отримали мої листи, я відіслала три листи. Вийшло це тому, що я одразу Вам не відповіла, коли Ви надіслали мені книжку. Я лежала, мені було погано, зараз я вже видужую, — пише Тетяна Миколаївна в листопаді вісімдесятого року. — Мені, звісно, дуже приємно, що М. Булгаковим цікавляться».
Нехитрі й дорогоцінні подробиці... Напевно, нікому іншому Тетяна Миколаївна про них не пише. «Мене десь протягло, і почалося запалення дихальних шляхів. Довелося терміново взятися за лікування, допомогла мені в цьому моя знайома, колишня вчителька Ганна Йосипівна. Ви, коли були в мене, її бачили... Ви мене питали стосовно оповідання «Рушник з півнем». М. Булгаков нічого не вигадав — це було насправді». (Березень вісімдесят першого року).
Переїжджає сусідка... «Мені дуже шкода, я до неї звикла, але нічого не вдієш, треба звикати до всіх життєвих ситуацій...» «Ви мене питаєте про обстановку — яка була в будинку 13. Я можу Вам сказати дуже коротко. Підлога фарбована, килимів не було, було піаніно. Я думаю, Вам Інна Василівна скаже, я не пам’ятаю, які були шпалери, були столики, стільці, — брехати не хочу, я не звертала уваги...» Про свекруху: «Варвара Михайлівна була віруюча, розумна жінка, справедлива, але любила пожартувати й посміятися, мені діставалося часто, але я ніколи не ображалася — вона була права».
Ось лист Анатолія Петровича Кончаковського від 4 лютого 1982 року.
«Люба Тетяно Миколаївно!
Ура! Ура! Ура!
Нарешті здійснилося! Меморіальна дошка Михайлу Опанасовичу встановлена на будинку № 13 по Андріївському узвозу. Це сталося сьогодні, 4 лютого, о 12.00. Офіційне відкриття буде через декілька днів».
11 лютого вісімдесят другого Тетяна Миколаївна з щирою радістю відгукується на цю звістку: «Дуже Вам дякую за знімок меморіальної дошки. Я тільки-но подумала попросити Вас, щоб Ви зробили знімок, а Ви самі здогадалися, — ще раз дякую.
Якби я була здоровішою і якби роки в мене вкрали й ноги не боліли, я обов’язково приїхала б до Києва, мені дуже хочеться приїхати, але я боюся, раптом у Києві звалюся на чужих людей». Ні, в Києві з’явилися рідні їй люди, але здійснитися мрії не судилося.
В один з приїздів Анатолія Петровича Тетяна Миколаївна попросила його полізти на антресолі й поритися там. Так знайшлася лампа, при світлі якої в холодній московській кімнаті писалася «Біла гвардія». У випробуваннях і викликах життя Тетяна Лаппа зберегла її! Подарувала вона Анатолію Петровичу й підстаканник, чайну ложечку (у переїздах вона розкололася, її довелося відреставрувати), сухарницю, якими користувався її перший богоданий чоловік. Потім передала фужер для квітів. Будь-які пелюстки в ньому — й дикі, й вишукані — завжди надихали лікаря й письменника. Розповіла, яким талановитим, умілим, безстрашним лікарем він був, причому в різних обставинах і спеціальностях. Збереглося зворушливе фото, що відтворює медичний пролог Михайла Опанасовича, ще студента, 1914 року, в лазареті в Саратові, відкритому при Казенній палаті у зв’язку з війною сім’єю Лаппа.
Чимало років тому, у восьмиповерхівці навпроти Голосіїва, у заставленій книжками невеликій квартирі Анатолія Петровича я з трепетом торкнувся цих реліквій, книжок з автографами Булгакова. Власне, це був кістяк майбутнього Музею на Андріївському узвозі, його речовий заспів у дивних оригіналах. Якщо нашвидку й лише хронікально спробувати описати перетворення будівлі на зламі старовинного шляху з Ярославова міста до Подолу на чудову визначну пам’ятку Міста, союзниками та діяльними однодумцями Анатолія Петровича стали Кіра Пітоєва, Тетяна Рогозовська (її перу належить прекрасний путівник по музею), Світлана Бурмистенко, Світлана Ноженко, Людмила Губіанурі, інші представниці цієї рицарської раті, які повернули «друге дихання» семи кімнатам історії. Неабияк сприяли втіленню задуму директор Музею історії Києва Тамара Хоменко, яка взяла під своє крило тиху когорту ентузіастів, та Іван Салій, тоді перший секретар Подільського райкому партії. Їхній ролі та позиції не можна не віддати належне — стереотипи щодо «помилок» Булгакова ще панували... Та й сам будинок, перетворенню якого з комунального житлового приміщення на святиню вічності безкорисливо сприяли й онуки Лістовничого Валерій та Ірина Кончаковські, потребував реконструкції. Щоб постали первозданні контури минулого — від вікон до сходів і дощечок паркету. Усе робилося паралельно, й череда кімнат, на нових перекриттях, раптом відкрилася, а дах ще не був готовий. Але дощі якимсь чином оминули Андріївський цими поки погожими осінніми місяцями.
Вражаючий музей спирається й на крокви уяви. Заступник його директора, дуже талановитий мистецтвознавець і літератор Кіра Пітоєва-Лідер, супутниця великого театрального художника Даніїла Лідера, та чудовий музейний дизайнер Альберт Крижапольський, який спланував до цього Музей медицини, знайшли дивний ключ до експозицій — «Булгакови поруч з Турбіними», білі образи й символи уявного в оточенні справжніх документів, фотографій, книжок, предметів з булгаковського світу або з булгаковської епохи.
І найголовніше — у пристрасної ідеї знайшлися віддані прихильники. Так поповнювалися раритети. Звичайно, це було пов’язано i з відрядженнями, передусім до Москви, в друге булгаковське Місто, Новосибірськ, куди доля занесла Варвару Опанасiвну Булгакову, «Олену ясну» з роману, та її родину, на Орловщину, звідки виросло генеалогічне древо Опанаса Івановича Булгакова та Варвари Михайлівни Покровської, які подарували людству дар їхнього первістка, навіть до Парижа, який дав притулок Миколі та Івану Булгаковим — вченому й музиканту. До Парижа першим потрапив, здається, Дмитро Шльонський, нині фундатор Музею однієї вулиці, який привіз на Батьківщину зворушливі вірші Івана Булгакова. Але найбільш значуща брама знахідок відчинилася невтомними зусиллями Анатолія Петровича. Його зворушливі неголосні слова й плани не залишали байдужими. Та й сам він зрозумів, що це — покликання. І інженерна робота, яку він теж любив, залишилася позаду...
Лікарський кабінет Турбіна, вітальня, столова, Ніколчина кімната поступово ставали дійсністю, будинок, залишаючись зовні начебто колишнім, став зовсім іншим. У травні 1991 року, до століття від дня народження Михайла Булгакова, сталося немислиме — музей був готовий. Залишалося його відкрити. Саме в цей час вдарила гроза, але шанувальники письменника не розходилися. Невеликий натовп стояв біля тепер законних дверей під проливним дощем, і потоки з неба були наче сльози радості.
Музей належить до етичних осередків, які відвідують у Києві. Проте враження й думки тисяч і тисяч його відвідувачів, напевно, інша тема. Можна лише сказати, що невеликий колектив дослідників і водночас екскурсоводів працює воістину самозабутньо. Хоч їхній труд оплачується, на жаль, більш ніж символічно. Просто вони люблять свою справу. Але прагнення лише міцніють. Наприклад, минулого року, слідом за пам’ятною книжкою Анатолія Кончаковського та Дмитра Малакова «Київ Михайла Булгакова» те ж видавництво «Мистецтво» видало абсолютно унікальну працю «Весь Булгаков у спогадах і фотографіях». І все- таки, диво наяву освітлює та невитіювата лампа...
