Москвою прокотилася хвиля антигрузинської істерії. Особисто вона зачепила багатьох діячів культури, науки, бізнесу. У ЗМІ повідомлялося, що не уникнув «наїзду» й популярний письменник Борис Акунін. Проте, незважаючи на прикрості, він обіцяє, що 1 грудня з друку вийдуть «Нефритовые четки» (нова книжка про Фандоріна). З Григорієм ЧХАРТІШВІЛІ, який пише під псевдонімом Борис Акунін, novayagazeta.ru поговорила про сучасне й майбутнє, про те, що робить письменника прозорливцем і, звичайно, про новий роман письменника.
— В одному з інтерв’ю ви сказали: «Мене цікавить історія другої половини XIX століття Європи взагалі й Росії, зокрема. Я бачу там багато схожості з тим, що відбувається зараз. 100 років тому Росія пішла не в той бік, в який потрібно, так мені здається. Повториться це зараз чи ні?»
— Історія, на жаль, повторюється. Ті ж самі граблі б’ють по тому ж самому лобi. У XIX столітті фатальним став 1881 рік, убивство Олександра II й відставка реформатора Лоріс-Мелікова, яка сталася одразу після цього. З цього моменту, на мою думку, революційний вибух став неминучим. Російська влада, пройшовши по межі парламентаризму, скотилася назад, у воронку абсолютної монархії. Ця політична система управління в умовах технічної революції й соціального перелому виявилася абсолютно неефективною. Потім, у часи Столипіна, змінити вже нічого було не можливо. Тим сумніше спостерігати, як тепер, на початку XXI століття, ми знову сповзаємо в допотопну модель авторитарної влади. Ніякий геній не зміг би витягнути на своїх плечах всю російську вертикаль влади. Це не спрацьовує навіть у маленькій Білорусі, що вже говорити про величезну й складну Росію. Парламент, незалежний суд, вільна преса — не ліберальні красивості, це три інших колеса автомобіля, без них, на одному «виконавчому» колесі, доїдеш лише до найближчої канави.
— З іншого вашого інтерв’ю: «Не доведи Господи, який-небудь різновид фашизму новоутвориться... На жаль, подібного витка історії не виключаю. Це може статися, якщо влада заграється в скінхедсько-расистські страшилки, щоб полякати обивателів».
— Ну, а що тут коментувати? Нинішнього жовтня російська влада зробила кілька дуже серйозних помилок, за які всім нам доведеться розплачуватися. Будь-які необережні маневри у міжетнічній площині здатні викликати кров, погроми й, врешті решт, сповзанням у фашизм.
— Як ви оцінюєте теперішню спокусу шовінізмом? Звідки його коріння? Ступінь загрози? Куди зникла терпимість? І чому сам принцип «обрусіння», що працював у царській імперії й у СРСР, тепер втрачає силу?
— Не втрачає. Я вважаю, що люди, в яких обидва діди й обидві бабусі — росіяни, та ще й така ж чистокровна дружина, належать сьогодні до меншості населення. Росія — країна не одного етносу, а однієї переважаючої (але не єдиної) культури. На місці великоруських шовіністів я радів би, що моя культура здатна всмоктати й «обрусити» людей іншого етнічного походження. Але шовіністи, як відомо, люди недалекі. Їх зіркова мить настає, коли вони відчувають заохочення зверху. У інші часи вони існують на рівні дрібної шпани. Що ж до терпимості, то на неї Росія ніколи особливо багата не була. Цьому ще потрібно навчитися.
— У книгах про Ніколаса Фандоріна Росія XXI століття вельми мальовнича, досить аморальна й дуже жорстока. (Особливо у «Внеклассном чтении».) Чи маєте ви намір «сердца собратьев исправлять»?
— Ну, така сьогоднішня Росія й є. Принаймні Москва, яку я зазвичай зображую, не реалістично, а карикатурно. Адреналінове, небезпечне, шалено цікаве, дуже гарне місто. Щодо виправлення сердець. Спочатку дуже хотілося б виправити своє власне. На це зазвичай витрачається все життя, й успіх не гарантовано.
— У ваших динамічних романах відчувається глибоке знання історії. Як і навіщо ви уникаєте спокуси «обважнювати прозу» цими знаннями?
— Пригодницький роман — не монографія. Просидівши багато років над «важкими романами», я став більше за все цінити у викладі легкість. Підкреслюю: у викладі, а не в змісті й значенні, так? Будь-яку найдорогоціннішу думку можна знищити, якщо вона убрана у важку форму. Принаймні, якщо ми говоримо про белетристику. Коли-небудь, можливо, я напишу історичне дослідження.
— Ви говорили, що хотіли б бачити кіноверсію «Пелагии...» з Поліною Кутєповою. Чи є проекти екранізації?
— Поки Поліна Кутєпова начитала аудіоверсію «Білого бульдога». Мені дуже сподобалося. Хотів би, щоб ця актриса зіграла мою монашку й у кіно. Контракт на екранізацію укладено, але справа не зрушується з місця. У мене цього року взагалі якось усi кінопроекти загальмувалися. Розташування планет, очевидно, несприятливе.
— У груднi вийде книга «Нефритовые четки». Для неї ви збирали матеріали в США?
— І не лише. Їздив на Вологодчину, в Брістоль, Бретань, ще до різних місць. Це великий збірник, до нього увійдуть три повісті й оповідання.
— Судячи з історії нащадків Фандоріна в «Алтын-толобасе», загине він у Криму 1920 року. Чи зустрінеться з Врангелем?
— Негарно говорити про смерть персонажа, який ще живий. Звідки ви знаєте? Може, він узагалі на Тибет поїде й до перебудови доживе.
— Як поживає задум інтерактивної книги в мережі?
— За моїми розрахунками, студія Артемія Лєбєдєва, рухаючись тими ж темпами, завершить цю роботу року десь так до 2029-го. Зате в мене скоро вийде перша комп’ютерна гра про Фандоріна, називається «Нефритові чотки». Це щось середнє між детективом і бігалкою-стрілялкою.
— Ви говорили, що найбільш автобіографічний ваш персонаж — білий бульдог. Чому, Григорію Шалвовичу?
— Характер такий!
