Галереї «АртДонбас», що з’явилася в Донецьку менше року тому, на перший погляд пощастило більше, ніж іншим, під час Євро. Вона була в самому центрі футбольного життя — недалеко від стадіону «Донбас-Арена» і готелю «Вікторія», біля парку «Музичний» під пам’ятником Визволителям Донбасу. Саме тут, де можна помилуватися міським краєвидом, улюблене місце відпочинку туристів і місцевих жителів. Про те, як ідуть справи в культурній сфері Донецька, «День» розмовляв із арт-директором муніципальної галереї Катериною КАЛІНІЧЕНКО. Почали розмову про успіхи закладу під час чемпіонату Європи, який нещодавно закінчився.
— Чи змінилося життя «АртДонбасу» під час Євро?
— Ми думали, що нас відвідуватиме більше іноземців. Але, на жаль, їх менше цікавила культура. Їм потрібний був футбол. У нас були й англійці, і німці, та все ж не така велика кількість людей, як хотілося б. Можливо, відіграло значну роль те, що головний вхід до нас був перекритий зоною для ЗМІ і потрапити до нас можна було лише через парк. Людина, яка не знає цієї місцевості, не здогадається, що під пам’ятником — галерея. Нам заборонили ставити покажчики, тому дізнатися, що ми перебуваємо в самому центрі чемпіонату, просто так ніхто не міг.
— Сьогодні в Донецьку дуже мало музеїв і галерей. Що потрібно робити, щоб розвивати культурну інфраструктуру? Чого ви домоглися за десять місяців?
— Наше місто стає іншим, більш європейським. І, напевно, у цьому заслуга як керівництва міста, так і самих людей, які хочуть для себе відкрити щось нове. Художній і краєзнавчий музеї потрібні завжди, це те, із чого варто починати свою самоосвіту. Але я вважаю, що наша галерея — єдина в Східній Україні зала такого формату, де можна виставляти різні за жанрами та стилями роботи як класичного, так і сучасного мистецтва. Відвідувачі нашого центру хочуть бачити чистоту, красу та спокій. Тому що багато наших гостей — це звичайні робітники, які щодня бачать бруд на заводах і фабриках. Їм хочеться прийти сюди й відпочити душею. А тут вони можуть побачити абсолютно різні виставки.
За вісім місяців ми показали різноманітні роботи різних шкіл. Як класичне, але сучасне мистецтво, так і contemporary, яке справді вирізняється від усього іншого. Часто донеччани не можуть побачити цього, не виїхавши за межі свого міста. Тому ми запрошуємо авторів, прагнемо привозити виставки. До нас також приїжджають із Луганської й Запорізької областей.
— Як відбувається діалог між вами й авторами робіт? Ви запрошуєте їх чи вони звертаються до вас по допомогу?
— Нині до нас надходить дуже багато дзвінків і листів. До нас звертаються як художники-початківці, так і професійні. Дуже багато пропозицій щодо персональних виставок. Але ми настроюємося на те, щоб масштабні виставки були колективними, тому що тут нам все-таки хочеться показати різноманітність шкіл, напрямів. Якщо це художники Донбасу, то з їхньою допомогою показати все те, що маємо в місцевій художній традиції. Наприклад, коли ми виставляли харківських художників, можна було звернути увагу на приголомшливу скульптуру — у нас, на жаль, не працюють із бронзою й металами. Прагнемо показати те, що могло б стати цікавим донеччанам, чого вони не можуть побачити, не виїхавши за межі області.
— А як вони реагують на виставки? Чи часто відвідують? Як часто приходять одні й ті ж люди?
— У березні в галереї відбувалася передаукціонна виставка класичного мистецтва, на якій ми експонували роботи ХІХ століття. Вони просто приголомшували! До нас часто приходили донецькі художники. Їм був цікавий Юлій Клевер, Іларіон Прянишников. Те, що вони раніше могли бачити в Третьяковці та в радянських журналах. У них було абсолютно різне ставлення до того, що висить на стінах. Але правда в тому, що є зацікавленість — як у професійних художників, так і в звичайних відвідувачів.
— Щодо фінансування. Мистецтво потребує великих вкладів.
— Так, ця тема дуже болюча. Нас фінансує міський бюджет. Звичайно, сфера культури — завжди остання сходинка, і зарплати наших співробітників — сумний факт. Прожити на 1200 гривень дуже складно. Вхід до галереї в нас вільний. Із художників ми нічого не беремо, але вони залишають нам свої роботи за те, що протягом місяця триває їхня експозиція. По-іншому було з передаукціонними роботами. Вони не належали нам, і ми працювали на інших умовах. Для нас було честю, що організатори звернулися саме до «АртДонбасу». Вартість цих картин дуже велика.
— А чи багато в Донецьку людей, які купують картини, мистецькі роботи?
— Усе залежить від статків. Я не знаю, скільки в місті таких людей, але знаю, що вони є. Хтось хоче, щоб було гарно вдома, і купує так звану прокатку, вішає її в своїх будинках, а хтось розуміє цінність речей і купує маленьку, проте коштовну картину. Тому навіть у нашому місті дуже часто починають із прокаток, але потім, відвідуючи виставки і знайомлячись із художниками, вони купують саме витвір мистецтва.
— Можна сказати, що вони з часом можуть створити якесь нове культурне середовище в місті?
— Можливо. Але це починається з родини — здатність витрачати гроші на мистецтво. Людина повинна крутитися в цьому середовищі. І вкладати, вкладати в мистецтво. Часто саме такі особистості допомагають художникам, тому що розуміють: за цією роботою — величезна праця митця.
