Олега Скрипку та створений ним у 1986 році гурт «Воплі Відоплясова» справедливо вважають символами українського року. Так сталося, що ювілейний концерт «ВВ» (присвячений їхньому 25-річчю, який відбудеться 20 листопада в Києві на сцені Палацу cпорту) практично збігся зі ще одним ювілеєм — 15-річчям газети «День». До речі, наше видання було першим, хто написав про музикантів, які кілька років жили й працювали у Франції, а потім у 1996-му повернулися на Батьківщину. Це було перед 10-річчям створення «ВВ», і хлопцям фактично прийшлося заново нагадувати про себе українським фанам....
За 15 років «День» присвятив Олегу Скрипці та його команді не один десяток шпальт, підтримував усі їхні культурницькі й громадянські ініціативи. Пан Олег називає «День» «державотворчою газетою та прикладом того, яким саме мають бути українські мас-медіа». Напередодні подвійного ювілею ми говорили з лідером гурту «ВВ» про нашу країну, мистецьку політику, революціонерів та класиків, стиль «пострадянський памфлет», яким Скрипка визначає свою сьогоднішню творчість, а також про те, що публіка побачить і почує в ювілейній програмі музикантів.
«У БУДЬ-ЯКОМУ ФЕНОМЕНІ Є Й ПОЗИТИВ, І НЕГАТИВ»
— Олеже, як стало відомо: один із пунктів ювілейної програми «ВВ» — виступ Ансамблю пісні і танцю Збройних сил України. Ви плануєте перекласти на військовий оркестр частину власних пісень?
— Це буде ювілей нашої співпраці з Ансамблем Збройних сил України. Вперше разом ми виступали на 10-річчі «ВВ» у 1996 році, коли тільки-но повернулися з Франції, згодом були й інші спільні концерти. Врешті-решт, кількох музикантів ансамблю мені навіть вдалося переманити в Le Grand Orchestra. На 25-річчя «ВВ» буде виконано десь дві третини старих пісень й одна третина нових — тобто «золота середина». Частина композицій прозвучить з оркестром, а інші — в «чистому» виді. Гості вечора також будуть співати.
— Тобто «протокольна» частина теж планується?
— Ні, не протокольна, а будуть привітання від Леся Подерв’янського, Сашка Гаркуші, а це не протокол, все має вийти видовищно й весело для публіки.
— Ви самі робили аранжування пісень для духового оркестру? Чи важко перекласти рок-пісню на великий інструментальний склад?
— Аранжування — це справа техніки. Складно придумати пісню. Колись саме ми першими в Україні починали грати з оркестрами, а сьогодні це стало вже практикою — всі колеги виступають із симфонічними оркестрами. Але нам по духу підходить саме цей оркестр із його потужністю й мужністю. Та без епатажу на нашому концерті не обійдеться.
— Одного разу в інтерв’ю ви сказали, що тяжіння радянської музики до простих пісень-маршів фактично «зомбувало» суспільство, заганяло мистецтво в певні жорсткі рамки. А самі граєте з духовим оркестром! Чи немає тут суперечності?
— Життя суперечливе й парадоксальне, в будь-якому феномені є й позитив, і негатив. Сьогодні хтось ностальгує за колишнім СРСР. Але чомусь із тих часів запозичується якийсь ерзац, якого тоді насправді не було: шансон, попса1980-х, якась потворна мода. Тоді як великий і організований оркестр — це ностальгія не так за СРСР, як за порядком і державністю. Якби Україна була насправді потужною державою, то мала б багато військових оркестрів. А так як їх немає, ми співпрацюємо з пострадянським ансамблем. Керівництво в ньому змінюється, а люди, які пишуть партитури, та музиканти лишаються. Працювати з військовими музикантами й організованими людьми дуже комфортно. Пам’ятаю, як у 1996 році запитав: скільки їм потрібно часу для того, аби вийти на сцену й настроїтися? Диригент відповів: 15 секунд. Я подумав, що це неможливо, а вони вийшли і включилися за 10 секунд!
«СТАН РОЗЧАРУВАННЯ НЕОБХІДНИЙ, АБИ РУХАТИСЯ ВПЕРЕД»
— Олеже, а якою ви сприйняли Україну після повернення з Франції і якою ви бачите її зараз?
— Правильно кажуть, що історія йде по спіралі. Я вважаю, що1996 рік був предтечею 2004-го — часом надії й сподівань на позитивні зміни. Президент Кучма здавався людиною, яка здійснить демократичні зміни, подолає комунізм. Хоча в кишенях у людей нічого не було, але багато чого було в голові. Ми приїхали з Франції в Україну з вірою в те, що тут уже можна й працювати, й жити. Саме для цього ми й повернулися... 2004 рік також був дуже яскравим! Майдан — сподівання людей на краще... Сьогодні психологічний стан українців абсолютно протилежний тому, який був на початку незалежності, в 1996 та 2004 роках. Проте, незважаючи ні на що, в Україні відбулися реальні зміни, з’явилися нові можливості, але люди цього начебто не бачать. Ми стали жити краще в усіх планах — матеріальному, економічному, культурному, технічному, побутовому. Демократичні зміни відбулися! Але об’єктивна реальність розчаровує, бо люди бачать поверхню, шкаралупу ситуації. Втім, стан розчарування необхідний, аби рухатися вперед. Особисто в мене немає розчарувань, я «хворий оптиміст». «ВВ» може спиратися на свої здобутки, й має перспективи. Сьогодні наша позиція набагато вигідніша, ніж минулих років: «журавлі в небі», коли не було ні репетиційної бази, ні коштів на зйомки кліпів.
— «ВВ» змінюється, а чого можна чекати від гурту в найближчому майбутньому?
— Зараз ми знаходимося в періоді класицизму. Рок-н-рол сьогодні — це класичний стиль. Немає сенсу видавлювати з себе протести чи «авангарди», треба просто робити якісний рок, класичний український рок, якого в нас ніколи не було. Ми його створили, і тепер його треба правильно подати: якісно виконати, якісно записати, правильно провести презентацію й т. ін. Якщо раніше треба було робити революцію, то сьогодні потрібна якісна еволюція.
«НЕ МОЖНА СЕБЕ ВИДАВАТИ ЗА ПАЦАНА, КОЛИ ТОБІ ЗА СОРОК»
— 25 років для рок-гурту — дуже поважний вік. Це впливає на музику, яку ви зараз пишете?
— Звичайно, не можна себе видавати за пацана, коли тобі за сорок. Рок також не молодий напрям в музиці. Як придумати в року щось революційне, коли вже все зіграно і все придумано? Можна, звичайно, співати хіп-хоп або урбан-реп і щось шукати в цьому. Але, мені здається, що сьогодні треба просто еволюціонувати.
— Зливи, які останні роки супроводжують ваш етнофестиваль «Країна мрій», не наштовхують на те, що, може, треба робити, як кажуть, «інший формат»?
— Фестиваль «Країна мрій» лишатиметься на вулиці, а люди мають поступово звикнути до кліматичних змін. Що поробиш, ми сьогодні живемо в напівтропічній країні! Для порівняння: в балтійських чи скандинавських країнах дуже багато якісних фестивалів, публіка яких звикла до поганої погоди й навіть не звертає на це уваги. Українці теж мусять звикнути, по-перше, ходити на своє, по-друге, інвестувати у своє. Так, іноземні артисти — це добре, закордонні подорожі — теж, але доки ми не почнемо шанувати своє, не зможемо стати повноцінною нацією. За будь-яких умов українське має лишатися для нас у пріоритеті.
—А орієнтація на world music на «Країні мрій» лишатиметься?
— World music — не орієнтація, а тематика фестивалю. Проте навіть фестивалі world music бувають дуже різними. Чомусь у світі фольклор вважають насамперед медитативним, музикою «для роздумів». У мене на це власний погляд — село, свято й танці. Тому на «Країні мрій» переважно весела, танцювальна музика, абсолютно не медитативна. Тому що коли 10 тисяч людей слухають якісь «мантри», це виглядає дуже дивно. На пленері, на схилах Дніпра, де завжди святкувалися купальські свята, це би виглядало недоречно.
— Ви спілкуєтеся переважно з тими гуртами, які виконують автентичний український фольклор. А як ставитеся до потужних фольклорних колективів на зразок Ансамблю ім. П. Вірського чи Хору ім. Г. Верьовки?
— Я називаю ці колективи «радянський пост-модерн». Якщо те, що вони роблять, розглядати як поп-арт, це дуже круто. Якби в СРСР не було таких ансамблів, про фольклор взагалі можна було б забути, завдяки ним народна пісня збереглася. Будемо сподіватися, що в майбутньому ці колективи (там багато людей талановитих, працьовитих, уважних) суттєво зміняться, бо вже сьогодні вони мають дуже серйозних конкурентів. Сьогодні фестиваль «Країна мрій» задає тон у фольклорі й етнічній культурі України. Переглядаючи програми інших вітчизняних форумів, я бачу, що і вони якісно змінилися. Все частіше наші виконавці представляють країну за кордоном, показують українське бароко чи сільську танцювальну музику.
«НЕ БУДЕ НІЧОГО, АЖ ПОКИ МИ САМІ СЕБЕ ПОЧНЕМО ПОВАЖАТИ»
— На вашу думку, що зараз важливіше для України: запрошувати закордонних виконавців до нас чи нашим гуртам активніше просуватися за кордон?
— Найбільше сьогодні в Україні бракує культурного виховання, а воно починається з того, що люди мусять любити, шанувати і знати своє. Це має бути на першому місці. Тільки потім можна говорити про все інше — запрошувати когось чи самим їздити. Наївно думати: «Поїдемо, покажемо їм наш фантастичний фольклор, і станеться диво — всі нас почнуть поважати». Чи, наприклад: «От приїде Елтон Джон, і ми відразу станемо культурними». Не буде нічого, аж поки самі себе почнемо поважати. Коли ж нам стане добре у себе вдома, тоді для розваги можна привезти Елтона Джона, а можна й не привозити, можна поїхати у Швейцарію, а можна й не їхати.
— Ви розповідали, що працюєте з піснями Богдана Весоловського, одного з творців українського діаспорного джазу. На якому етапі зараз ця робота?
— Із цією ідеєю кілька років тому до мене звернувся продюсер Олександр Лисокобилка. Його попросив один хлопець із Канади, який хотів зробити диск із піснями Весоловського. Хлопець поїхав до Канади й зник, коли аранжування були зроблені лише частково. Для мене ця музика стала великою несподіванкою. Звичайно, в Парижі я співав із французами пісні 1930 — 1940-х років, але про те, що в той самий час існував й український джаз, не знав. Коли я його почув, то зрозумів, що це музика дуже високої якості. На певному етапі я вирішив самостійно закінчити проект і випустити диск. Зібрав джаз-бенд і заспівав.
— А скільки у вас сьогодні в арсеналі гуртів?
— «ВВ», джаз-бенд «Забава», Le Grand Orchestra. Також виступаю ді-джеєм, маю сольні концерти з баяном.
— Владислав Троїцький розповів, що в гуртожитку Київського політехнічного інституту ви жили в одній кімнаті. Мабуть, невипадково ви обидва замість інженерів стали культуртрегерами?
— Коли я поступав у КПІ, перший і найскладніший іспит — математику — здав на п’ятірку. Мені сказали, що на всьому потоці таких п’ятірок було лише дві. Лише через кілька років, коли ми вже жили в одній кімнаті, випадково дізнався, що друга п’ятірка була саме у Троїцького! Факультет і спеціальність я обрав лише тому, що на них був найвищий прохідний бал. Така в мене амбіція! У Троїцького — аналогічно, у цьому ми з ним схожі. Крім того, ми обидва приїхали в Київ із півночі. Ми завжди шукали естетський бік життя, дивилися естетське кіно, читали добрі книжки, відповідно вдягалися. Згодом ходили в театральну студію, разом створили студентський театр, який називався «Вим’я». Нас було четверо засновників, через нас текло творче «молоко». До речі, тодішній комсомольській ватажок ходив і перемальовував на наших афішах назву «Вим’я» на «Время»...
«НАМ ПОТРІБНІ ВЕКТОРИ»
— Олеже, якби ви раптом стали міністром культури України, що б зробили, аби зрушити нашу мистецьку ситуацію на краще й досягти певного результату?
— Я ніколи не буду міністром культури. Але порадити можу: насамперед зайнятися державною інформаційною політикою. Сьогодні українські мас-медіа обслуговують конкретних людей або інші держави, а не Україну. Треба створити ідеал і йти до нього всім інформаційним ресурсом, який у нас є. А поки що в нас анархія! Інформаційний простір заражений різними вірусами і працює проти культурного тіла України. Існують країни, де багато інформаційного сміття, а є такі, де інформаційний порядок. Принаймні австрійські FM-станції транслюють переважно класику й фольклор, там дуже якісний радіопростір. Кажуть, в Японії музичний ринок на 90 відсотків складає японська музика, яка продається саме в Японії. Нам, в Україні, треба боротися за культурно-інформаційну екологію, пам’ятати про свої корені й історію. Людина не може жити в суцільному хаосі й атмосфері безпросвітності. Нам у житті потрібні орієнтири, адже так чи інакше, ми кудись рухаємося. Нам потрібні вектори. І ці вектори здатні об’єднувати людей. Завдяки своїм життєвим орієнтирам ти розумієш, яке твоє походження, хто ти є, хто твої друзі, який твій внутрішній світ. Газета «День» якраз і є дуже серйозним, цікавим і корисним орієнтиром. Це газета, яка дійсно збагачує наш внутрішній світ.
