Його вистави «Шкільна драма», «Привіт, синичко!», «Провінціалки» не сходили зі сцен роками. Та й сьогодні, якщо глянути на театральні афіші, ім'я Ярослава Стельмаха згадується більш ніж у 15 виставах. «Кін IV», «Крихітка Цахес» у Національному театрі ім. І. Франка, «Так скінчилося літо...» у театрі Драми та комедії, «Емма» у театрі «Колесо», «Синій автомобіль» в Молодому театрі — найвідоміші. Незабаром готується прем'єра нової п'єси «Кохання в стилі бароко або любов з неохоти» в Національному театрі ім. І. Франка в постановці Сергія Данченка.
Творчий доробок Ярослава Стельмаха складає ще й безліч книжок, вісім кіносценаріїв таких відомих і улюблених серед глядачів фільмів як «Циганка Аза», «Провінціалки» тощо.
Ми пропонуємо до вашої уваги інтерв'ю з заслуженим діячем мистецтв, лауреатом багатьох премій — Ярославом Михайловичем Стельмахом, якого, до речі, вітаємо з полуднем віку і бажаємо здоров'я і подальших творчих успіхів.
— Ярославе Михайловичу, за що ви любите театр?
— О, театр є за що любити... Пригадую, багато років тому я приїхав до Житомира на свою найпершу в житті прем'єру, дивився на гомінкий зал (а це була вистава для дітей). Довкола все нуртувало, бурхало й верещало. І я думав: «Господи, чи ж знайдеться в світі яка сила, що змусить наших «квіточок» замовкнути? Але щойно запала темрява й піднялася завіса, як усе втишилося, і на моє превелике здивування юними глядачами опанували зовсім інші емоції — вони дивилися дійство, придумане мною, вони слухали слова, мною написані, вони реагували так, як мені хотілося... І театр величезною мірою допоміг мені в цьому — адже якби я, скажімо, вийшов на сцену сам і став читати той самий текст, певен, нічого подібного не відчув би ні я, ні глядачі. Мабуть, відтоді в мені живе оце зачудування театром, що, гадаю, не минеться ніколи: а що там, за завісою? А що ось через мить? А як буде зіграно цей епізод? А як буде подано отаку репліку? І кожного разу, на кожній прем'єрі переживаєш, непокоїшся, побоюєшся і сподіваєшся, що все, чи принаймні, більшість із того, що ти вкладав у п'єсу, відчує й глядач. І коли вистава вдається — це ні з чим незрівнянне відчуття.
— Чи завжди творча уява драматурга знаходить своє втілення на сцені?
— Скажу одразу, повного злиття драматурга із театром майже не буває. Коли я написав свої перші п'єси і став їздити по театрах на прем'єри, то був дуже здивований, а часом і засмучений різницею між тим, як уявляв собі виставу я, і як зрозумів п'єсу й відтворив її театр. Мені знадобилися роки для того, щоб збагнути й змиритися з думкою: драматург надзвичайно рідко бачить на сцені достеменно те, що він написав. Але коли я врешті усвідомив це, мені стало куди легше й простіше спілкуватися з театрами. Адже як життя не вписується ні в які рамки відтворення його засобами мистецтва, так і кожна написана тобою репліка, кожна виписана тобою роль може й має право відсвічувати безліччю відтінків, нюансів. А ще коли і режисер, і актори — індивідуальності!.. Щоправда, бачити на сцені протилежне тому, що писалося і про що думалося, теж не дуже хочеться.
— Хто з режисерів і акторів, на ваш погляд, розуміє якнайкраще суть ваших творів?
— У своєму житті я зустрічався з багатьма талановитими акторами та режисерами, з декотрими товаришую від нашої першої зустрічі й понині. Це й Кость Пивоваров, і Анатолій Поляк, і Олександр Бєляцький, і Євген Головатюк. Чи ж забути мої зустрічі із Федором Верещагіним, Аллою Бабенко, Федором Стригуном? Чи назвеш отак от зненацька всіх талановитих митців, з котрими мені пощастило працювати? Але, думаю, найтісніше, особливо останні роки, я пов'язаний із Едуардом Митницьким та Сергієм Данченком. Вони — професіонали з великої літери, завжди знають, чого вони хочуть від вистави і завжди цього домагаються, обоє живуть театром і для театру, кожен із них — талант, кожен має свій осібний стиль. А щодо акторів... Природно, я знаю й люблю багатьох (а якщо одверто — то всіх), але виділяю і найулюбленіших. Причому, ви ж розумієте, з роками їхня кількість зростає, надто за рахунок тих, хто грав і грає у моїх п'єсах. Останні мої найприємніші враження — це Ксеня Ніколаєва з «Так скінчилося літо», Петро Бенюк з «Коханого нелюба» (Львівський театр ім. М. Заньковецької) і, звичайно ж, Олекса Вертинський, котрий зіграв у виставі за моєю п'єсою «Синій автомобіль». І хоч Олекса в Києві зовсім недавно, проте вже здобув цьогорічну престижну «Київську пектораль», медаль Академії мистецтв України, а також призи на кількох театральних фестивалях саме за виконання цієї ролі. Чи ж це не приємно?! Це актор найвищого класу. Не можу також обминути й Ігоря Славинського — режисера, постановника цієї вистави. Ігор носився із задумом постановки три роки — і таки домігся свого. Чи такі люди не заслуговують на найвищу повагу?
— Відомо, що митці завжди були самотніми людьми, що найкращі зразки мистецтва було створено на самоті. Чи стосується це і вас?
— Павло Загребельний якось у своєму інтерв'ю сказав, що письменник приречений на самотність. Я мало буваю на людях, і чим далі, тим глибше розумію: часу лишається все менше і менше, тому все більше часу проводжу за столом. Кілька років тому купив хату на Полтавщині. Саме там я відриваюся від суєти життя. Це — один із подарунків долі!
— Ви з дитинства мали чудовий зразок роботи зі словом. Я маю на увазі вашого батька, відомого українського класика Михайла Панасовича Стельмаха. Яка роль батька у становленні вашої особистості як драматурга? Чи допомагало вам батькове ім'я?
— Судіть самі: коли я написав першу збірочку оповідань для дітей, то відніс її до видавництва «Веселка». На той час директором його був Микола Якович Якубенко — прекрасна людина, батьків товариш. Здавалося б, за таких обставин, — а якби ще тато натякнув чи попросив, — книжка могла б побачити світ через місяць. А вона пролежала у видавництві три роки. А згодом, коли мною було підготовано до друку ще дві книжки, батько зізнався: це саме він попросив не видавати мою першу книжку відразу. «Одну книжку може написати кожна грамотна людина, — сказав він. — А якби вона стала й твоєю останньою, якби ти не спромігся написати нічого більше? Та це могло б травмувати тебе на все життя». Оце така поміч! Але ж тепер я розумію, що тато дбав про мене, оберігав від можливих життєвих розчарувань. І взагалі, на моє формування не лише як драматурга, а й людини, особистості, безсумнівно, якнайсильніше вплинув батько. Я змалечку спостерігав, як цілими днями він сидить за столом і працює. І, спостерігаючи, як він спалює себе над аркушем паперу, я не міг не пройнятися величезною повагою до письменницької роботи. Хоча я, до речі, з дитинства мріяв стати перекладачем. Учив англійську, опублікував свій перший переклад, навчаючись на четвертому курсі Київського інституту іноземних мов... А по тому самовпевнено взявся перекладати роман опального в тодішньому Радянському Союзі Джеймса Джойса «Портрет митця замолоду», що був надрукований, звісно, з певними складнощами 1976 року у журналі «Всесвіт». А згодом з'явилися перші власні оповідання — і я поринув у світ літератури, почав відкривати для себе мистецтво слова.
— У ваших п'єсах завжди є якась маленька життєва ситуація, яка перевертає всю долю людини. Яка ситуація була у вас, яка переорієнтувала вас у виборі професії?
— Пам'ятаю, батько брав мене майже на всі свої прем'єри, і я, десятилітній, вже був знайомий з багатьма режисерами того часу: Грипичем, Толоком, Равицьким. У нашому домі я бачив і М. Гриценка, і Ю. Яковлєва, і Ю. Борисову, і К. Симонова. Якось, коли мені було десь років із 20, ми потрапили з батьком на виставу одного з московських театрів. І саме на тій виставі я напівсвідомо витягнув свого записника і записав кілька своїх, як мені здавалося, вдалих реплік. Мабуть тоді я і зрозумів своє призначення.
— Як ви бачите роль драматурга в сучасному суспільстві?
— На жаль, роль драматурга, як і письменника, тепер применшена. Перш за все, тому що в письменника практично відібрали право голосу. Говорити він може все, що завгодно, але його ніхто не почує. Українські книжки практично не видають. Зайдіть у будь-яку книгарню, і ви побачите приголомшливу різницю між кількістю російськомовних і україномовних книжок. Сьогодні українських письменників не читають, тому що вони не друкуються. Тож нині починаючий письменник має розуміти — він бере на свої плечі надмірний тягар. Чи здатний він буде його пронести? Чи здатен митець писати все своє життя, знаючи, що він, можливо, ніколи не буде надрукований? Адже найважливіше домогтися того, щоб твої думки й поривання полинули у світ, полинули до читача, до глядача — це головне для письменника.
— Ви говорите про те, що драматург сьогодні позбавлений можливості впливати на суспільство. Але ж ви нарешті отримали свободу слова і можете донести свою головну думку до глядача.
— Пригадую ті перші часи перебудови, коли почалося начебто вільне пересування думок у просторі, на папері, в театрах, кіно... Про що в той час почали писати? Про Сталіна, про 37-й рік, про повій, — теми, які були заборонені. Але дуже швидко вони вичерпалися. Нинішній час потребує глибоких, змістовних високопрофесійних творів. Але економічна блокада мистецтва диктує нові закони. Приносиш 50 тисяч гривень — і будь-який театр ставить будь- яку погану чи хорошу п'єсу. Буває, квитки коштують несамовиті гроші, а вистава така погана, що стає соромно за театр, що поставив цю п'єсу. Не хочу гудити всі московські заїжджі вистави, але більшість з них — саме така.
— Чи є майбутнє в української драматургії?
— Минулися ті часи, коли драматурги зустрічалися, знайомилися на семінарах — один із одним, з режисерами. Тепер хіба прочитаєш яку п'єсу, та й те майже випадково. Де вже там говорити про збірники драматургії й журнали, що їхні тиражі скоротилися в десятки разів, друкують драматичні твори взагалі вкрай неохоче. Та все ж нещодавно видавництво «Смолоскипи», готуючи до видання збірку молодих драматургів, дало мені прорецензувати десь із п'ять десятків п'єс. Я був вражений: юні письменники погано знають мову, котрою пишуть — безліч помилок, русизмів, кальок. Але куди більше мене здивувало інше: одібрані мною п'ять п'єс розрослися невідомо з яких причин у п'ятнадцять, тож у підсумку вийшла геть пересічна й сіренька книжка, яка жодною мірою не відображає молодий драматургічний процес, що зріє сьогодні в нашій країні. А зміна росте дуже обдарована.
— Чи є у вас п'єса, в якій ви досягли творчої мети?
— «Синій автомобіль».
— Про що ви мрієте?
— Написати ще кілька хороших п'єс. А взагалі вважаю себе щасливою людиною, бо живу в мистецтві, але буду удвічі щасливішим, коли відчую: мені вдалося зробити щось зовсім нове.
