...Це ім’я однієї з найсумніших оперних героїнь. Ось уже кілька років прекрасна музика опери «Богема» не звучала у столиці, тому Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва обрав її для постановки під завісу сезону. Те, як місто скучило за «Богемою», показав глядацький аншлаг і шквал овацій.
Сюжетною основою опери «Богема» послужив гучний свого часу роман Анрі Мюрже «Сцени із життя богеми». Лібреттисти Д. Джакоза і Л. Ілліка за безпосередньої участі Джакомо Пуччіні перетворили великий літературний твір на самостійний маленький шедевр, на який лягла музика, що не залишає до себе байдужих, як не був байдужим до долі своїх героїв сам автор. Тут розповідається про важке, напівголодне, але веселе життя чотирьох друзів — поета, художника, музиканта і студента-філософа. Їх ріднить безкорисливість і взаємовиручка. Варто комусь розжитися грошима, як вони одразу ж витрачаються в Латинському кварталі, цьому киплячому осередді паризької богеми, з усіма його спокусами і безтурботністю, відчуттям свята і нехитрими розвагами, легким фліртом і жорстокими ревнощами. Художник Марсель закоханий у легковажну красуню Мюзетту, вони вічно сваряться, але, здається, лише для того, щоб бурхливо і радісно примиритися. У життя ж поета Рудольфа кохання увірвалося, варто було йому лише відчинити двері випадковій гості, вишивальниці Мімі, яка зайшла попросити вогню для свічки. О, це кохання з першого погляду! Найбільш незбагненна і безрозсудна річ на світі, яка начисто позбавлена резонів і не знає перешкод, в одну мить занурює в стан абсолютного щастя. Але смертельна хвороба Мімі розлучає героїв...
Пуччіні, закінчивши оперу, писав одному зі своїх друзів: «Мені здавалося, що я втратив своє рідне дитя». Дописуючи трагічний фінал своєї «Богеми», він плакав, як дитя. Ридання генія, вилиті в музику опери, доносяться до нас крізь товщу часу. 1896-го в Туріні в театрі «Дель Реджіо» опера вперше прозвучала зі сцени, щоб відтоді тріумфально пройти всіма театрами світу. Франко Дзефіреллі зняв один із кращих своїх фільмів-опер із Мірелою Френі і Джанні Раймонді в головних ролях. У Київській опері протягом ХХ століття «Богема» ставилась неодноразово: двічі в дореволюційний час, тричі в другій половині століття.
Незважаючи на те, що коштів у Муніципальної опери знайшлося лише на концертне виконання, проте постановники підійшли до питання творчо, і вийшла повноцінна вистава в камерному варіанті. Оскільки від сценографічного оформлення довелося відмовитися, було поставлено завдання заповнити порожній простір сцени. Режисер вистави Віталій Пальчиков прийняв рішення оркестр посадити в глибині сцени, хор, що періодично вступає в дію (хормейстер Анжела Масленнікова), — за оркестром, а власне дія головних персонажів відбувається на доволі вузькій смужці авансцени і в... спорожнілій оркестровій ямі! Дія ж починається в мансарді, там над дахами Парижа зароджується сумна історія, що конкурує з повістю про Ромео і Джульєтту. З ями, неначе з нижніх поверхів, піднімається по квартплату Бенуа (Роман Смоляр), тим самим шляхом з’являється у пошуках вогню для згаслої свічки вишивальниця Мімі. Туди ж спускаються герої, прямуючи до Латинського кварталу. Звідти ж звучать залаштункові репліки героїв. Ефект приголомшливий!
Оркестр здебільшого захований за тюлем і візуально не відволікає від солістів, але у виправдані моменти грою світла перетворюється на колективний персонаж або живий фон для дії. Такий сценографічний ефект блискуче працює в сцені Латинського кварталу, де товчуться натовпи народу, в кабачку «Момю», де музиканти за індивідуально освітленими пультами виглядають, як відвідувачі за численними столиками, освітленими свічками, а диригент — як метрдотель.
Єдиною власне декорацією, вигаданою художником Людмилою Нагорною, слугують три віконні рами, підвішені на штанкеті. У першій і останній картинах, нахилені під кутом до глядача, вони слугують вікнами мансарди. У сцені застави на околиці Парижа відділяють вогку вулицю від набитого народом кабаре, де з’ясовують стосунки герої — Марсель з Мюзеттою, які вічно сваряться і миряться, і Рудольф із Мімі, які прощаються «до весни». У чудовому за силою драматичної дії квартеті фігура диригента, що смутно колишеться в напівтемряві в центральному віконному отворі, неначе розділяє на два плани пари у віконницях по обидві руки від нього, даючи їм можливість безперешкодно розставити крапки над «і» у їхніх стосунках.
Декілька предметів меблів і нехитрий реквізит довершують «обстановку». Благо, богемна убогість героїв за суттю оповіді грає на руку постановникам. Костюми їхні і сучасні і передчасні, з лаконічними тиражованими деталями, що натякають на сферу богемної діяльності окремих персонажів: шарф, берет, капелюх, плащ...
Молодість, з усією її чарівливістю і поривчастістю, пристрастю і безрозсудністю, — незрима наскрізна дійова особа опери. Молоді й виконавці, які блискуче впоралися і з вокальною складовою, і з важким завданням мінімумом засобів дати максимум дії: Дар’я Литовченко (Мімі), Дмитро Фощанка (Рудольф), Наталія Пелих (Мюзетта), Сергій Макієнко (Марсель), Олексій Жмуденко (Шонар), Олександр Хорламов (Коллен), В’ячеслав Стрєлков (Альциндор).
Диригент-постановник вистави Сергій Голубничий до поставленого завдання поставився серйозно, адже необхідно було не просто поміняти дислокацію оркестру, а й урахувати всі акустичні і ритмічні проблеми, що виникають, коли стоїш спиною до виконавців, коли звуки йдуть із незвичних для вуха просторів. Проблему синхронізації виконання вирішив непомітний для ока глядача монітор на місці диригента в ямі, ну а візуальний контакт для професіоналів за належної репетиційної підготовки зводиться до мінімуму. А коли на допомогу співакам приходить балетмейстер (Сергій Кон), щоб їхня пластика на сцені була розкутою і невимушеною, тоді й «концертне виконання» перетворюється на повноцінну виставу.
