Гете-інститут у Києві існує сім років. Понад три з них його очолює Йоганнес Еберт. Україна стала першою країною, в якій він відповідає за втілення концептуальних положень представництва німецької культури за кордоном (підтримка культурних проектів, навчання німецької мови і надання всебічної інформації про Німеччину). Оскільки пан Еберт є до того ж активним учасником культурного процесу в нашій країні, і аж ніяк не стороннім спостерігачем, то, природно, що розмова в редакції «Дня» торкнулася найрізноманітніших тем — від взаємовідносин наших культур до розвитку сучасного українського мистецтва.
— Багато хто в діяльності Гете-інституту вбачає елементи німецької культурної експансії?
— Культурна експансія — це вислів, який мені абсолютно не подобається. І тут важливо розуміти, яку культурну політику проводить німецька держава. У Німеччині особливе і важливе місце займає питання про взаємодію, обмін і взаємозбагачення культур. Саме розвиток відносин, знайомство з чужою культурою і розуміння інаковості одне одного є першочерговим, а не проста демонстрація власних досягнень в сфері культури — така політика гарантує підтримку миру між народами, про яку оголосила Німеччина. Нехай це звучить декларативно і затеоретизовано, але зате має реальні практичні наслідки.
Коли у нас виникає питання, що показати в Україні, то ми пропонуємо не те, що хочеться показати нам, а те, що, на наш погляд, хотіла б бачити Україна. Так ми працюємо у своїх філіалах по всьому світу: спочатку запитується країна, в якій розташований Гете-інститут, а потім вже спільно розробляється певна програма. Наприклад, один з актуальних моментів — сучасне мистецтво. На питання, чому ми з нашими партнерами ініціюємо в Україні багато подій contemporary art (досить пригадати участь в недавньому фестивалі медіа-арту, чи виставку Йозефа Бойса, чи виступи колективів сучасного танцю), я звичайно відповідаю, що сфера сучасного мистецтва в Україні не настільки поширена і не настільки підтримується, як у всьому світі. Сучасному мистецтву в Україні потрібні інші приклади, інший досвід, щоб зрозуміти, як далі розвиватися. З іншого боку, ми менше робимо в області класичного мистецтва, бо в Україні великий потенціал і пропозиція в цій галузі і вона не потребує німецької підтримки. Але і тут ми намагаємося показати все те, що пов’язано з новими європейськими течіями. Ми привозили відомого клавесиніста Андреаса Штайєра з бахівською програмою, оскільки в Західній Європі / Німеччині зараз популярне автентичне відтворення музичних творів середньовіччя і бароко на інструментах-оригіналах. З одного боку, це просто цікаво послухати, з іншого, в Україні також є колективи, котрi працюють у автентиці, для практики і наукових пошуків яких необхідні контакти із зарубіжними виконавцями.
— Наскільки сильна зацікавленiсть вашого інституту проектом, який представляє українську культуру в Німеччині?
— Зацікавленість велика. Але, на жаль, наші можливості в цьому відношенні незначні.
— Чи впливаєте ви яким- небудь чином на формування програми Днів української культури в Німеччині?
— Складення культурної програми, яку буде представляти Україна в Німеччині, — не наша компетенція. Ми надаємо тільки технічну допомогу організаторам з німецького та українського боку в рамках наших можливостей.
— В Україні активно формується культурна стратегія держави. Існують дві протилежні точки зору на те, як повинна розвиватися українська культура. Одні вважають, що треба обмежувати вплив чужих культур, передусім російської. Інші ж упевнені, що, не перекриваючи потік чужих культур, треба посилювати конкурентоспроможність власної. Яка була б ваша точка зору в цій дискусії?
— Мені здається, що мою думку ви знаєте зазделегідь. Така організація, як Гете-інститут, передбачає обмін між культурами. У наш час глобалізації культурних процесів це дуже погано, якщо країна замикається на собі, відгороджує себе від світу залізною завісою або Берлінською стіною. В Україні, як у молодій державі, що розвивається, за моїми спостереженнями, відбувається процес пошуку власної позиції. У Німеччині це також актуальна проблема. Оновлюючи країну після об’єднання, ми також замислювалися і замислюємося тепер: хто ми є і яке наше становище в світі, Європі? Це надскладне і надактуальне питання. А культура завжди є відображенням таких пошуків.
Безумовно, необхідно розвивати власні погляди, шукати свою власну ідею. Але спочатку треба усвідомити, чим є Україна? Було б помилкою тільки озиратися назад. В української культури могутнє коріння, добре розвинені класичні види мистецтва (ми говорили до цього про класичну музику). Але мені б хотілося навести один приклад з німецької історії. Сорок років тому ми шукали відповідь на подібні питання. В той час Німеччину на міжнародний рівень удалося вивести завдяки таким діячам мистецтва, як художник Йозеф Бойс, хореограф Піна Бауш чи письменник Гюнтер Грасс — вони намагалися створювати нову естетику, при цьому часто виступаючи критично щодо ставлення до німецької культурної спадщини. Наприклад, Гюнтер Грасс, володар Нобелівської премії за 1999 рік, не одноразово виступав з критикою стосовно офіційної політики Західної Німеччини. Звичайно, поряд з contemporary art, в Німеччині завжди існували на високому рівні класичні форми мистецтва. Але сфокусувати німецьку культуру вдалося завдяки саме цьому новому напрямку. Повертаючись до України, я думаю, що важливо не тільки підтримувати академічні сфери культури, але і сприяти розвитку сучасного мистецтва, яке в Україні вже існує на непоганому рівні. Тобто не варто уникати ризику показати його. Це також частина ментальності країни. Тим більше, що вона звернена, насамперед, на молодих людей, що також дуже важливо для України.
Щоб коротко підвести підсумок відповіді на ваше запитання, скажу так: треба визначиться у власній ідентичності. Але, на мою думку, було б неправильним визначатися тільки озираючись назад, відшукувати власну культурну ідентичність, не помічаючи нових віянь і тенденцій: культура нації не тільки осколки давніх традицій, але і весь сучасний світ з його процесами загальної відкритості й глобалізації.
— Яким чином здійснюється протекціонізм власної культури німецькою державою?
— Наскільки мені відомо, німецька культура не захищає себе від впливу інших культур. У нас немає такого закону, який би пропонував мовні квоти для радіо і ТБ. Звичайно, сумнівно, що американський режисер з Голлівуду може отримати фінансову допомогу німецької держави. Але, з іншого боку, існує відкритий обмін і він дає якість. Так, наприклад, директор Берлінського філармонічного оркестру — вроджений італієць, а мій співвітчизник Курт Мазур диригує оркестром філармонії в Нью- Йорку. Іноді навіть трапляються такі казуси. Наприклад, на робочий семінар для танцюристів ми запрошуємо Франкфуртський балет, яким керує американець Фредерік Форсайт, і виявилося, що танцюрист, якого ми запросили, також американець. Як же визначити — це американська культура чи німецька? Ми виходимо з того, що цей американський танцюрист чи хореограф зі своєю власною концепцією зміг втілити себе тільки в сучасному культурному середовищі Німеччини.
Сфера культури в Німеччині відрізняється інтернаціональним різноманіттям. І я вважаю, що це сильна сторона. Я впевнений, що завдяки контактам представників різних національних культур може з’явиться щось нове. У нас був проект «Далекосяжність» художниці Уте Вайсс- Ледер з Берліну і киянки Оксани Чепелик. Під час роботи було дуже багато дискусій між двома жінками, розбіжностей, але саме тому я вважаю цей досвід дуже позитивним.
Якщо не помиляюся, то ваше питання в основному стосувалося побутування російської культури і мови в Україні? Мені важко сказати щось про це, тому що я завжди вважав, що чим більше знаєш іноземних мов, тим краще. На мій погляд, це позитивний момент, що ви чудово говорите і українською, і російською. Звичайно, мова — дуже важлива складова культурного самовизначення, але, як я тут помітив, незважаючи на те, що в Україні дуже багато людей розмовляють російською, вони відчувають себе належними до України, а не до Росії.
— Ви зібрали в Україні непогану колекцію живопису, фото. Ви так робите в кожній країні?
— Я не є професійним колекціонером. Я йду гуляти, заходжу в галереї, знайомлюся з художниками, і те, що приглянулося (якщо є на це гроші), я купую. Мені дуже багато що подобається з українського живопису (у мене є твори Журавля, Макова, Яновича; фото Сергія Браткова та інших), так що сподіваюся, що у мене в квартирі вистачить стін, щоб все, що мені подобається, на них умістилося.
— Наскільки впливають особисті смаки директора Гете-Інституту на формування культурних програм Гете-Інституту?
— Я сподіваюся, що працюю, порівнюючи свої дії з концепцією інституту. Тому програма не обов’язково повинна мінятися зі зміною керівництва. Мені буде неприємно, якщо я піду, а після мене прийде керівництво, яке буде робити щось абсолютно інше. Але думаю, що цього не станеться.
