До самого останнього моменту в це якось не вірилося. Не вірилося навіть у саме існування Йоса Стеллінга. Адже, що гріха таїти, український кіноман схожий на марсіанина, що впав у Сахару: навколо — до болю знайомий одноманітний пейзаж і міражі, авторство яких відноситься, скоріше, до розряду божественного провидіння. А те, що Стеллінг божественно гарний у виробництві кінематографічних ілюзій — поза сумнівом. Його безсловесні фільми, що заворожують, завжди залишають осмислення на потім, під час же сеансу екранної магії просто занурюють у себе. Це не назвеш ані авангардом, ані постмодерном, це взагалі поза стилями — це більш ніж якесь інше кіно, — особливі послання, знаки з того світу, де барви і звуки мають свіжість перших днів творення.
Стеллінгові «Стрілочник» та «Ілюзіоніст» 1980-х, «Летючий голландець» 1990-х у нас стали частиною кінематографічної свідомості, що прийняла і полюбила ці фільми, може, навіть більше, ніж будь-де. У Нідерландах, проте, його вважають батьком тамтешнього кінематографічного буму. Він заснував нині знаменитий всеголландський кінофестиваль в Утрехті, і він уперше показав світу, що голландське кіно реальне. У нас же він — один із неодмінних об'єктів культурного обожнювання, до цього вже всі звикли. Однак реальний, живий Стеллінг у Києві — немислимо. Проте це сталося: Стеллінг у Києві, приїхав очолити журі «Молодості»; Стеллінг на сцені Будинку кінематографістів представляє свій останній фільм «Ні літаків, ні поїздів»; Стеллінг вечеряє яловичиною-фрі в київському ресторані «Стіна», попутно обговорюючи національні особливості футбольної гри (до речі, в нього своє кафе в Амстердамі під назвою «Springhaver»); Стеллінг роздає інтерв'ю. Остання деталь вразила: маестро виявився, на подив, товариським і охоче відгукувався на будь-яку пропозицію поспілкуватися. Щоб поставити свої запитання, мені довелося відстояти навіть невелику чергу, чекаючи, доки з режисером наговориться колега з Пітера. І, хоч часу було обмаль — Йос до своєї роботи глави журі ставився дуже сумлінно, — бесіда в нас відбулася. Не стільки «про кіно», скільки «про життя». Та й навіщо ж про кіно? Його і подивитися можна.
— Ви — один із зачинателів сучасного голландського кіно...
— Це не так. Я із цим не згодний. Це твердження на совісті голландської преси. Нове кіно в Нідерландах — не мій винахід.
— Однак чи існує нідерландський кінематограф як певна школа, на зразок «нової хвилі» у Франції?
— У сенсі навчання, звичайно ж, існує. Є офіційні університети в Амстердамі... А в іншому, я думаю, що в кінематографі кожної країни свої особливості. Проводити паралелі між ними досить складне заняття.
— Якщо уявити голландське кіно як певний пейзаж, як би ви могли визначити своє місце в ньому?
— Таке місце можна визначити по-різному, залежно від країни. Люди з кожної країни по-різному дивляться на голландську культуру. Усе залежить від точки зору, від позиції, яку ви вибираєте. Ваше ставлення до певних речей у мистецтві залежить від того, як ви відчуваєте ці речі внутрішньо. Чи приймаєте ви їх або відкидаєте. Один із моїх друзів-кінорежисерів, наприклад, у Франції популярніший, ніж я, але в Італії, навпаки, мої фільми набагато відоміші. Огляд пейзажу залежить від того, яку позицію ви займаєте. І кожна країна має своє власне положення відносно нідерландського кінопейзажу.
— Чи можете ви назвати себе романтиком?
— Якщо щиро, то, звичайно, так.
— У романтизмі дуже важливим поняттям є іронія. Проте чи є речі, над якими ви б не стали іронізувати?
— Мені не подобаються фільми про політику або якісь групові речі, що підпорядковують собі індивідуальність. Я намагаюсь просто бути людиною і перебувати в центрі звичайних людських взаємин. Мене цікавить життя і смерть, але, повторю, не політика.
— А до яких речей ви ставитеся досить серйозно і не можете над ними жартувати?
— Звичайно сміються над тим, що безглуздо. Я б навіть сміятися не став над дурістю. Найжахливіше — це її різноманітні вияви. Коли люди намагаються нав'язати свою волю іншим людям.
— Раніше кіно називали «великий німий». Багато які ваші фільми також обходилися без слів, а от в останньому фільмі «Ні літаків, ні поїздів» багато діалогів, герої раптом розговорилися. Із чим пов'язана така зміна?
— Це насправді не зміна. Якщо ви уважно послухаєте акторів у фільмі, то зрозумієте, що вони нічого не кажуть. Вони вимовляють маленькі безглузді речі ні про що. Там немає реальних діалогів. Щось про персонажів, одне про одного, про конкретних осіб, але не про те, що відбувається у фільмі.
— Тобто слово для вас не є важливою частиною кіно?
— Діалоги звертаються до мозку. Однак мізки не важливі для виробництва фільмів. Необхідно використати серце. Якщо ви режисер, то ви потребуєте серця, не мізків.
— А ваші фільми від чого більше йдуть — від серця чи від голови?
— Звичайно ж, від серця. Мозок бреше весь час. Серце не обманює ніколи.
— Чим важливі для вас такі епохи, як середньовіччя, Ренесанс?
— Ренесанс — це була свобода. Ренесанс відкрив усе. Він прийшов з Італії — як свобода, як світло, що засвітилося там. Це був час, коли в кожного з'явився свій маленький бог, це було початком звільнення. У той час почало розкріпачуватися мистецтво, а змагання, суперництво стало поступатися свободі.
— Чи можете ви сказати, що центральні персонажі ваших фільмів — то самотні люди?
— Це не настільки важливо. Тема моїх фільмів — це самотність, але не самотні люди. Те, що відбувається у фільмі, схоже на шахову гру, і мені подобається те, як у кінці фільму виникає почуття самотності.
— Мені здається, що ви знімаєте фільми про одну людину, що має різні імена. Чи можете описати цю людину?
— Гарне запитання. Так, це як маленький солдат Годара. Мої герої завжди жертви обставин. І в кінці вони повинні приймати своє рішення, виходячи із цього. Адже це частина і моєї реальності. Я розглядаю це дуже уважно. Коли щось відбувається з тобою, коли навалюється купа різних обставин і виникає запитання, як із цього всього видряпатися, — ось саме це зацікавлює глядача.
— Ну і тоді останнє гарне запитання. Як, по-вашому, чи є кіно в раю?
— Кіно — це вже рай. Рай — це також кіно. Кіно — це великий вихід із життя, велика втеча від нього. Ти знаєш — ось ти народжуєшся, дорослішаєш, і ти просто не усвідомлюєш, що ти взагалі живеш — ти тільки швидко і багато щось робиш — те, що вимагає від тебе суспільство. І тільки потім ти починаєш розуміти, що ж таке твоє життя, але тоді ти вже старієш і потім умираєш. І це дуже жахлива історія. І тобі треба щось іще, щоб утекти. Потрібна віддушина, релігія. Мистецтво. Діти. Це — вихід, це — мрія. Ось що це таке. Коли забуваєш про свій смуток...