Юлію Рутберг, актрису Театру ім. Є. Вахтангова, з її трохи хриплуватим, з багатою палітрою голосом, що поєднується з чудовою пластикою, яскраво індивідуальною зовнішністю, елегантністю, розумом і віртуозним володінням професією, знає й цінує широке глядацьке коло. Численна телевізійна аудиторія пам’ятає стервозного лікаря з «Московських вікон» і смішну поціновувачку тибетських духовних витіюватостей з «Не народися вродливою». Кіномани пам’ятають і можуть перерахувати близько 40 фільмів, у яких знялася актриса. Від дебюту «Руанська діва на прізвисько Пампушка» до неодноразово нагородженого «Макарова», «Похоронів Сталіна», «Атлантиди», «Фаталістів» і «Прощайте, лікарю Фрейд». А театральні гурмани із задоволенням назвуть її роботи в «Піковій дамі» Петра Фоменка, «Хлєстакові» Володимира Мірзоєва, «Зойчиній квартирі» Гаррі Черняховського, «Дами без камелій» Романа Віктюка й багатьох інших, на щастя, знайомих і київському театральному бомонду.
Костюмна феєрія і різноманітність гриму на сцені та кіномайданчиках визначили смак до вишуканого, суворого й зручного одягу в побуті й майже повну відсутність макіяжу. І ще Юлія Рутберг уважно й доброзичливо стежить за роботами колег, регулярно відвідуючи прем’єри й не пропускаючи жодного перегляду на кінофестивалях. Професія для Юлії Рутберг — джерело життя й натхнення, привід для філософських роздумів і стимул до самовдосконалення.
Недавно в її рідному Театрі ім. Вахтангова відбулася прем’єра комедії «Королеви краси», яка й стала приводом для спілкування. (До речі, зараз на каналі «1+1» йде серіал «Іван Подушкін — джентльмен розшуку», у якому Юлія Рутберг грає ексцентричну матір головного героя.)
— Юліє, ви багато й плідно працюєте в театрі, кіно й на ТБ. Чи є в цьому тріумвіраті пріоритети? І, як продовження цього питання, ваша думка щодо природи професії, чого більше вона несе в собі для артиста — радості чи стресів?
— Для мене завжди більш серйозною була робота в театрі, якому я служу вже 15 років. Мені завжди здавалося, що театральні актори більш знані, вони глибше працюють, ніж у кінематографі. Можливо, за винятком таких грандів, як Баталов або Стриженов, у яких було поєднання мхатівської школи й роботи у МХАТі. До того ж, їм так пощастило з режисерами, з ролями, що вони стали виразниками свого часу, певної епохи. Й їхні ролі стали такими значущими, що коли ми говоримо «Баталов», за цим стоїть поколінський зріз героїв, яких він зіграв. Я для себе вибрала театр, тому що мені здавалося, що там, на відміну від кінематографа, можна щось змінити. Припустімо, спектакль сьогодні не вийшов, можна завтра спробувати те, післязавтра це. У театрі грає жива людина, за фахом — актор. І незалежно від того, водевіль ми граємо чи трагедію — це завжди забарвлене тим флером, з яким ми переступили поріг театру. Тому для мене театр — найсвятіше мистецтво. Знаменитий Театр ім. Є. Вахтангова, в якому маю честь служити, переживав, як і всі театри, протягом декількох років пекельний час, коли з’явилися відеомагнітофони, з’явився потік касет і люди почали, сидячи вдома, дивитися недоступне, прекрасне кіно — це було так важко. Наприклад, спектакль «Діти Арбату», в якому були грандіозні акторські роботи, розчинився в лихолітті. На сцену виходило 32 людини, а в залі сиділо 50 — нестерпно. Ми бачили практично порожній зал. Це була велика травма. Відстоявши в цьому окопі чотири роки, коли глядач потягся до нас знову, я зрозуміла, що театр виграв. Навіть у такої великої людини, як Михайло Ромм, який передрікав театру смерть і казав, що всіх з’їсть телебачення. Театр довів, що глядач, надивившись плівки, отримавши задоволення від мистецтва, яке можна у будь-яку мить зупинити, щоб узяти добавку салату олів’є, потягся до співтворчості переживань. Театр — це тут і зараз. І коли людина розуміє, що тут і зараз сталося диво, підмінити це нічим неможливо. Тому я вірю в те, що театр — найскладніше мистецтво. Мені дуже пощастило з режисурою, і я росла разом з ролями. Спочатку це був бенкет головних ролей, потім — головні другі ролі. Мене педагоги дуже добре вчили, що калібр артиста — це не кількість слів, а вміння жити на сцені й бути цікавою глядачам. Дуже часто перші ролі програють другим…
— Вибачте, але дуже часто це ще залежить від режисера- постановника, тому що артиста можуть звинуватити в тому, що він «тягне ковдру на себе».
— Безумовно. Але ніхто не відміняв такі поняття, як культура й почуття міри. Почуття міри завжди буде мірилом того, наскільки актор ансамблевий чи самодостатній, спектакль командний чи бенефісний.
— Міняються часи, міняється глядач, театр, як і суспільство загалом, робить крен у бік комерціалізації. Що ви думаєте про сьогоднішню репертуарну політику театру?
— Не дай Боже жити в епоху змін. З одного боку, це цікаво. З другого — відбуваються дивні речі. Якщо говорити про літературну основу й те, що театр став театром розваг. За це треба подякувати телебаченню, яке розплодило зомбовану публіку, яка вважає, що артист — це той же офіціант — йому можна наказати, а він обслуговуватиме. Я ніколи не підписувала ніяких контрактів з приводу того, що, вступаючи в театр, буду когось обслуговувати. У мене є переконання, від яких ніколи в житті не відмовлюся. Не хочу брати участі в тих речах, які для мене принизливі. Дуже ціню своє прожите вже в Театрі Вахтангова життя, з такими чудовими режисерами, як Фоменко, Віктюк, Мірзоєв, Черняховський, Жолдак. Дуже люблю експерименти. Завжди дивуюся, коли люди планують успіх. Це взагалі божий промисел — успіх. Для мене передусім важливо, з ким сідаю в човен і про що ми домовляємося на березі.
Епоха змін намалювала гроші в черговий раз. Ми живемо в «часи золотого ключа», і людина, в якої є «зелені», «жовті» або «червоні», купує й замовляє все. Можна замовити спектакль, книжку, видати її своїм коштом, укласти з каналом якісь договори про те, що купуються якісь права, і ще при цьому зіграти в цьому серіалі головну роль. Аби гроші. Мене це не влаштовує. Коли піднімаю голову й бачу нічне небо, повне зірок, думаю: «Господи, неба не вистачає для скороспечених зірок». Де ж професіонали, де умільці, де люди, які завжди визначали вищу планку мистецтва, театру, кінематографа… Йде грандіозна підміна цінностей. Щоб «тримати марку», коли йду зніматися в серіалі, абсолютно не розділяю серіал і кіно, антрепризи і театр. Адже представляю себе й працюю з рівною віддачею. Має бути поняття честі мундира.
— Що для вас входить у поняття «честь мундира»?
— У мене є обличчя і є прізвище. Я заробляла собі прізвище. Прізвище ж отримала в подарунок від тата, й мені не хотілося б його заплямувати, тому що в тата теж було життя, коли це прізвище щось означало. Дуже спокійно ставлюся до вакханалії з призами та преміями. Для мене дуже важливо, коли після вистави хтось із колег, яких люблю й поважаю, приходить і каже добрі слова. І коли випадає честь грати з кимсь із них, то це набагато більша нагорода, ніж «Срібна каска» або «Алюмінієва миска». Мені здається, що в театр прийшла така сама біда, що й у кінематограф, тому що за гроші можна купити все.
— Чим підживлюється ваша любов до експерименту в роботі, наприклад, з Андрієм Жолдаком?
— Без пошуку й без нових форм у театрі нічого робити. Тільки от існує справжній пошук і підміна. Мені здається, що «Чайка» в Жолдака — це був політ на Марс. Цією виставою починалося нове ХХ століття. Це стало емблемою МХАТу. Я з ніжністю ставлюся до цієї вистави, але ми були дуже суворими з Жолдаком. Дуже багато сперечалися. У мене було велике протистояння з ним, серйозні конфлікти. І щоразу він розумів, що ми, артисти, тягнули його на поле «проживання» в такій формі; розумів, що ми були праві. Він зараз став модним, гламурним, працює на Європу. Андрій вигадує іноді приголомшливі речі, але не може їх пояснити. Йому потрібна людина, яка б його стримувала, пояснювала. Ми вимагали пояснень, постановки завдань. Я говорила: «Ти повинен пояснити, чого хочеш цим добитися». Тоді — інший принцип розуміння. Артист, який не розуміє, що робити на сцені, публіці нічого не може дати.
— Є режисери, до роботи з якими хочеться повертатися. Хто це для вас?
— Петро Фоменко. Із задоволенням попрацювала б з Романом Григоровичем. Тільки на його полі, на чужому він не може працювати. У нас з ним чудовий контакт, і я дуже вдячна йому. Коли працюєш з Віктюком, у нього все добре, зі знаком плюс, а потім до Петра Наумовича — все навпаки. І ти обов’язково маєш повірити, навіть перебудуватися на рівні якихось біологічних процесів. Вони фантастичні люди, настільки багато знають про театр, про психологічний театр і про велику форму театру. Якісь речі, про які читала й задумувалася, вони предметно показали. Дуже глибокі люди, дійсно створюють свої світи. Сьогодні працюю з молодими режисерами, іноді стає сумно. Вік, кількість прожитих років можна усвідомити в дивній ситуації, відчуваючи власний досвід і знання. Не закінчуючи режисерського факультету, просто за рахунок роботи зі справжніми майстрами, які пояснювали, як вибудовується роль, які є закони, я розумію більше. Режисура — це окрема професія, і, на мій погляд, фактично вона йде. Сьогодні прийшло багато нових, модних, бурхливих…
— Сьогодні в кіно й театрі «керівну роль» виконує продюсер, який не завжди за сумісництвом людина творча…
— На жаль, це так. Сумно.
— Юліє, ви працюєте в репертуарному театрі з дуже потужними традиціями. Сьогодні багато суперечок, чи потрібні взагалі репертуарні театри, їх цілком може замінити ангажемент. На ваш погляд, за яким театром майбутнє?
— Тільки за репертуарним. І ті, хто збирається вигадати щось інше, — культуроненависники. Це навіть не потребує доказів, що в репертуарному театрі ростуть артисти. Туди приходять молоденькі студенти, щоб стати професіоналами. Професіонал — це людина, яка безліч разів повторювала одне й те саме, в неї накачані м’язи, вона вміє робити театр, тому що знає закон. На це йдуть роки. У ангажемент закликають грамотних артистів, які виросли в репертуарних театрах, і вони є там основою. Школа! Акторської майстерності треба вчитися. Режисури треба вчитися. Гроші не дають знань і умінь. Усі майстри колись вчилися. Талант купити взагалі не можна. Навіть талант, не підкріплений працездатністю, сходить нанівець. Знищення репертуарного театру — маячня. Людина, яка це вигадала, негідник і провокатор за визначенням. Вона хоче тільки заробляти гроші. Незрозуміло тільки, на чому ростимуть її діти, їй наплювати.
— Ви потомствена актриса, у вас майже дорослий син. Якби він захотів піти в театр, які аргументи знайшли б проти продовження акторської династії?
— Я б ніяким чином не вмовляла його йти чи не йти, але життя саме розпорядилося. Він бачить, як я працюю. Це спантеличувало й ошелешувало. До такого «гарування» (ми всі трудоголики) він поки не готовий. Не згоден, що ТАК треба заробляти гроші. З другого боку, він дуже артистичний. Гадаю, якимсь боком він у мистецтво прийде. До театру в нього дивне ставлення. У нього є улюблені артисти, опера й вистави йому не подобаються. Але ось я дозволила йому прийти в інститут, подивитися заняття. Він прийшов у захват: як вони працюють! Це неймовірно! Він відчув таку повагу, був під таким враженням. У кожного своя дорога, але дуже сподіваюся, що нам стане сил усієї нашої сім’ї, щоб він знайшов і пішов своїм шляхом.
— Реалії політичні, економічні, побутові висувають на перше місце «золотого тельця», як зберігаєте себе в цій ситуації?
— Оскільки ми завжди жили дуже бідно, але чудово, мене ніколи не лякала відсутність грошей, лякала завжди відсутність друзів. Шкодую людей, в яких є гроші, а навколо тільки васали й вакуум духовного спілкування. Найголовніше для мене — люди. Гроші можна заробити, треба лише підключити мізки. Не обов’язково воювати. У мене інша система координат. Колись узяла на озброєння пісню Андрія Макаревича: «Не стоит прогибаться под изменчивый мир, пусть лучше он прогнется под нас». Так і живу. Ніколи не підлабузнювалася до продюсерів. Якщо не подобається сценарій, кажу, що він поганий. А якщо погоджуюся зніматися, пояснюю чому. Не хочу маскуватися під тих, хто задає тон. Чому я маю мінятися для того, щоб комусь відповідати? Завжди любила пікнік на узбіччі. У мене своє узбіччя і свої люди, яких я вибираю. Мені завжди подобалося самій вибирати. Люблю відповідати за тих, кого приручила. І вимагаю того ж від інших. Категорично не спілкуюся з негідниками. Належу до категорії, яка прощає, але не забуває. Є речі, які не прощаю. З такими людьми не спілкуюся. Так, на мій погляд, чесніше. Мені здається, що насправді все дуже складно для тих, хто хитрує. А взагалі людство так давно живе, що основоположні речі вже давно визначені.
