Патріарх української літератури, лауреат Національної премії ім. Шевченка до свого 75-рiчного ювілею випустив книжку новел «Суд», яка викликала резонанс у читачів.
— Юрію Михайловичу, у вас величезний творчий доробок — близько тридцяти романів і повістей. Як ви встигли так багато написати?
— Я чоловік нелінивий. Більше за мене написав, мабуть, тільки Павло Загребельний.
— У вас з ним було творче змагання?
— Ні, просто і я, і він працьовиті письменники. Я завжди дивлюся на те, що зробив, тверезо. Так, написав багато книжок, але є серед них і хороші, й слабкі. Деякі з творів вже померли. Я, як той вовк, що на череві, обриваючи шерсть і шкіру, йде до наміченої цілі. Гадаю, що щось гарне все ж зробив на літературній ниві. Зокрема, покладаю надії, що читачі прихильно поставляться до моїх останніх історичних творів.
— Коли вам було 25 років, вийшов друком роман «Семен Палій».
— Тоді це було дивом: студент написав роман. Не залишилося жодної районної газети, яка б не надрукувала рецензії на той твір. А писав я його на підвіконні у студентському гуртожитку. Знали б ви, скільки тоді глузувань я натерпівся від знайомих. Мабуть, це й справдi смішно — студент пише роман. А почалося все з того, що я збирав матеріал для доповіді перед селянами про нашого земляка — ніжинця Семена Палія. І так захопився, що з того вийшов роман. Перший твір — це як перше кохання, в ньому ще мало досвіду, але є велика щирість. Звичайно, зараз я писав би його інакше.
«ВСІ МИ ПОТРОХУ КУКОЛЬНИКИ»
— З роками людина змінюється. Iз романтичного юнака перетворюється на іронічного критика.
— Іронія — це ще нічого. А от багато хто стає просто скептиком.
— Ви теж ним стали?
— На жаль або на щастя, до кінця ще не став. Я був і є людиною дещо наївною, яка швидко захоплюється чимось, а потім розчаровується.
— У друзях теж?
— Бувало й таке. Але до розпачу діло не доходило. Був важкий етап у житті, коли за постановою ЦК мене у 1972 році звільнили з роботи з посади головного редактора журналу «Дніпро». Справа в тім, що в нас під псевдонімами друкувалися всі дисиденти — Стус, Світличний, Дзюба... Навіть ті, хто вже сидів. Врятувало мене від серйознішого покарання те, що під псевдонімами у нас друкувалися й цілком законослухняні громадяни. Був серед авторів навіть працівник ЦК комсомолу, який не хотів, щоб на роботі знали про його захоплення літературною творчістю.
Після звільнення сидів я собі вдома: допомагав дружині, дітей до школи водив, книжки читав і багато думав. Ніщо мене не відволікало, бо в таких випадках, ви знаєте, і телефон замовкає, і люди не заходять. Тоді навіть розчарувався в декому з товаришів, яких вважав близькими друзями. Переглянув, що раніше написав, і багато не сподобалось. А бувало, приходило таке натхнення, захоплення, що навіть їсти із кабінету не виходив, пишучи з ранку і всю ніч. Думав, що світ здригнеться від написаного мною. Потім вирішив: хай твір полежить. Поклав його в стіл. Через два місяці прочитав і побачив — дурниця. Спалив.
— Чи не занадто жорстоко щодо себе?
— Знаєте, був відомий російський письменник Нестор Кукольник, сучасник Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя. Він писав романи, якими зачитувалися салонні дами. Він зазнав величезної слави та багатства, а помер у забутті в глухій провінції, бо мода на його твори скінчилася. Хто нинi пам’ятає того Кукольника? У день смерті Олександра Сергійовича Пушкіна Нестор Кукольник написав у своєму щоденнику: «Пушкін помер... Я мав би радіти — він був запеклий мій ворог і заздрісник... Осиротів я. Тепер всю ношу доведеться взяти на свої плечі». Я написав про долю Кукольника повість «Жовтий цвіт кульбаби», зробив епіграф: «Всі ми потроху Кукольники», але цензура його зняла...
З роками люди мудрішають. Досягнувши такого віку, як я, розумієш, що все життя нам всім доводиться долати певні рубежі. У кожного вони свої. Моїм сусідом у Кончі-Заспі був відомий письменник Олесь Гончар. Ми любили з ним ходити й розмовляти. Спочатку наші прогулянки були до Дніпра. Ходили до другої верби, потім — до першої. Згодом лише на вулицю виходили. А з роками гуляли вже тільки у дворі. Отак і житейські наші рубежі — до другої, до першої верби...
«ПСИХОЛОГІЗМ БУВ ОЗНАКОЮ БУРЖУАЗНОЇ ЛІТЕРАТУРИ»
— Юрію Михайловичу, що ви найбільше цінуєте в людях?
— Найбільше ціную порядність. Особисто я живу за формулою давніх афінян. (Я ж трохи антик, писав на античні теми — «Смерть Сократа», «Суд над Сенекою».) Формула ця така: «Через мене щоб ніхто не одягнув чорної одежі».
Коли написав роман «Біла тінь», Шамота критикував мене за те, що мій головний герой усі свої вчинки вимірює за шкалою порядності. Мовляв, радянська людина не може бути непорядною. Твір переклали й видали у багатьох країнах, а у нас довго не друкували, бо критики угледіли в ньому психологізм. Подумати тільки, психологізм був ознакою буржуазної літератури, й зображувати психологічний стан героїв українським авторам майже заборонялося.
— Що чи хто у вашому житті був опорою?
— Моя сім’я. У мене дуже гарна та дружна сім’я: дружина, дочки, зяті, онуки. Я іноді жартую, що сім’я старшої доньки — це справжній науково- дослідний інститут. Зять знає арабську мову з усіма її діалектами, перську. Дочка — угорську, яка вважається однією з найважчих мов світу, причому знає її так, як і рідну, українську. Вона член Спілки письменників Угорщини, працює в Києві в Інституті мистецтвознавства, фольклористики і етнології ім. М. Рильського. Онука Настя закінчила торік філологічний факультет Національного університету ім. Т.Шевченка. Володіє англійською, голландською, частково німецькою мовою. Менша донька працює в рекламному бізнесі. Молодшому внуку Глібу шість років. Це остання моя любов як діда. Хрещений він у церкві Бориса і Гліба. Отже, на свята ми завжди їдемо до церкви на Теремки.
— Ваша дружина, мабуть, була першим читачем ваших рукописів?
— Ні. Першим читачем завжди була друкарка. А дружина деяких романів навіть і не читала. У неї була своя робота, яка забирала багато часу. Вона хімік, працювала в Інституті отруйних речовин, потім в Інституті органічної хімії.
— Література завжди давала людині якісь орієнтири в житті. Ставила та шукала відповіді на запитання, як жити, що робити. Нинi запитання є, розгубленість у людей є, а відповідей немає.
— Раніше письменника навіть пишномовно називали володарем людських дум. Немає зараз вже такого — ні в нас, ні у світі, ніде немає. Тепер література дає просто популярні імена, а таких особистостей, як Хемінгуей, Ремарк, Камю, просто немає. Література стає грою для багатьох молодих письменників. І це, вважаю, один із проявів духовного падіння світу. В Україні певними колами здебільшого підтримується література популярних жанрів — детективи, любовні романи. Мабуть, для того, щоб люди менше думали й замислювалися над проблемами.
Сьогодні люди дійсно переживають велике розчарування. Живеться їм погано, особливо на селі. Село зараз гине, вимирає. Кудись приїдеш, то ввечері, як на дні моря опинишся. Зрідка десь блисне світло у віконечку, а так воно все в темряві. Не справдилися надії на те, що Україна стане по-справжньому незалежною — великою, багатою державою. Рух скоцюбився, Конгрес української інтелігенції помер відразу по народженні... Є окремі особистості серед політиків. Я сьогодні розчарований у політиці.
— Ви людина, яка глибоко знає історію, адже кожний ваш роман — і «Яса», і «Гетьманський скарб», і особливо «На брата брат» — важить більше, ніж наукова дисертація. Скажіть, у чому ж ви вбачаєте перспективу для України?
— Біда в тому, що на найважчому етапі історії Української держави наші зверхники не розділяють своєї долі з долею народу. І демократи не все робили правильно. Багато серед них виявилося людей, які думали більше про свій добробут, ніж про долю України.
«У НАС ПРИМІТИВНЕ УЯВЛЕННЯ ПРО КОЗАКА»
— Юрію Михайловичу, ви вивчали античний світ, стародавню історію, гетьманщину. Людиною якого часу ви себе відчуваєте і в якій епосі, якби було право вибору, хотіли б прожити?
— Це різні запитання. Щодо першого, то я, мабуть, більше людина XVII століття, коли в розквіті була козаччина. Багатьом здається, що люди тоді були грубіші, ніж зараз. Але це зовсім не так. Світ природи, легенди, а особливо музика на них дуже впливали. На Запорозькій Січі на свята грав оркестр, в якому було понад 300 інструментів — від величезних тулумбасів, шитих із семи-восьми волових шкір, до клавесинів і скрипок. У нас примітивне уявлення про козака: міг він випити піввідра горілки та розрубати татарина до сідла. Не враховуємо, що люди тоді були досить освіченими. Пам’ятаєте пісню «Ой, Морозе- Морозенку»? А цей Морозенко, до речі, університет закінчив, як і Хмельницький, Виговський, Дорошенко. І простий народ український був освіченим. Братські школи відіграли в цьому велику роль. В Україні на той час жінки були всі письменні, чим не могли похвастатися ні Європа, ні Московія.
— І все ж таки, хоча поет сказав, що часи не обирають, у них живуть і вмирають, у якій епосі ви б хотіли жити? Які часи приваблюють вас найбільше?
— Я захоплююся античним світом, і перш за все тим, що люди тієї епохи значно вищi за нас були в розумінні добра та зла. Це античні філософи винайшли формулу, страшну формулу, в якій вся суть людини: «Прометей, який викрав для людей вогонь, обов’язково стане тираном». Але моя епоха обов’язково має бути поєднана з Україною. А Україна виникла пізніше за античний Рим, хоча дехто доводить зараз, що наше коріння з трипільців, арійців. Але з того в Європі тільки сміються. Часи, які хвилюють мене, якими я захоплююся, хоча й бачу в них багато гіркого, — це часи козацтва, XVI століття.
— Вам не здається, що минуле ми дещо ідеалізуємо, а сучасне занадто критикуємо?
— Так, бо в ньому ми живемо і на нас тиснуть всі негаразди й біди.
— Остання ваша книжка «Суд» — про епоху, в якій ви самі жили. А чи повертаєтесь ви до історичної тематики у своїй творчості?
— Ще замолоду я написав роман «Гайдамаки». За канонами, які вимагав тоді від письменника соцреалізм. І от як покуту за свій не дуже вдалий твір недавно я написав на цю ж саму тему роман «Прийдімо вклонімося». Я дуже довго ганявся за літописом гайдамаччини. Літопис загинув, знайдено лише кілька уривків, але навіть з них видно, що це, власне, друге «Слово о полку Ігоревім». Мій другий роман складається з історії пошуку цього літопису і разом з тим розповідає про гайдамаччину.