Популярний столичний режисер, на вистави якого глядач, як правило, ходить декілька разів, цитуючи монологи героїв і апелюючи до улюблених сценічних трюків, тепер зовсім не «одинокий». У тому сенсі, що режисер Юрій Одинокий із «вільного плавання» занурився у постійну, штатну роботу, запропоновану керівництвом Національного драматичного театру ім. Івана Франка. Незабаром на цій сцені відбудеться його прем’єра «Весілля Фігаро», яку режисер ставить за мотивами відомої п’єси Бомарше.
— Сьогодні тривають репетиції «Весілля Фігаро». Чим вас приваблює цей матеріал?
— Насамперед своєю театральністю, яку ми намагаємося перенести з ХVIII століття у сьогодення. Окрім того, незважаючи на те, що між сучасним глядачем і творчістю Бомарше — значний часовий проміжок, та проблеми, які автор підіймає у своїх комедіях, є вічними, актуальними для будь-якої країни. Мені досить складно остаточно визначатись із жанром майбутньої вистави. Наше «Весілля Фігаро» — це своєрідний потік буття, який може змінювати свою «жанрову амплітуду», стаючи то фарсом, то трагедією, то комедією. Та, у свій час, вивчаючи досвід К. Станіславського, я добре засвоїв таку річ: у комедії необхідно шукати трагічне, і, навпаки, — тоді цей потік буття буде повнішим. Тож, у нашій виставі будуть і відверто комічні, і дещо трагічні сцени. Ми використовуємо сценічну версію Бомарше, а деякі репліки вистави ще і досі дописуються; певних сцен у драматичному творі французького класика взагалі немає — тобто наша вистава «вибудовується» за мотивами п’єси. Я запропонував акторам своє бачення тексту, вони зуміли сприйняти його, дивлячись на конфлікт, персонажів, проблематику твору досить сучасно, але водночас ми намагаємося, щоб наша концепція не конфліктувала з поглядами Бомарше. — Діапазон літературних джерел, які ви обираєте для постановки, досить широкий: Макіавеллі, Гоголь, Достоєвський, Сологуб, Пєлєвін, нарешті Бомарше... Чим керуєтесь, коли визначаєтесь із тексом або автором? — Дуже важлива якість матеріалу, який потенційно може стати текстовою основою майбутньої постановки, і, звичайно, особисті, так би мовити, душевні вібрації. Якщо ці два фактори збігаються, з’являється автор...
— Чи лише ці два фактори спонукали появу у вашому творчому просторі Віктора Пєлєвіна? Чи не задіяне тут бажання відчути себе у контексті масової культури?
— Вважаю, що якість його текстів не викликає сумніву. Я дуже люблю цього автора, знаю його і читаю. Починав цікавитися Пєлєвіним ще до того, як його популярні твори почали «масово» видаватися. Це були окремі оповідання в інтернеті. Окрім того, не виключаю, що вистава «П’ять оповідань Пєлєвіна» в цьому сенсі не остання. Думаю, що певного часу ще звернуся до літератури цього письменника. До речі, Віктор Пєлєвін дав мені згоду на сценічне втілення своїх творів.
— Нині ви працюєте у штаті Театру ім. І. Франка, але досить тривалий час працювали як «вільний художник». Які плюси і мінуси «вільного плавання»? — Якби у нашій країні була краще розвинена антреприза, то працювати самостійно цікавіше. Проте задля цього потрібно змінювати наше законодавство. А у тій театральній ситуації, яка сьогодні існує в Україні, працювати самостійно просто не вигідно. Режисер не може відчувати себе вільно — не творчо або особистісно (без цього взагалі не існуватиме мистецтво), а саме соціально...
— Відомо, що декілька років тому планувався ваш спільний проект із популярним актором Олегом Меньшиковим. Ця перспективна ідея «зірвалася», але цікаво, наскільки російські майстри йдуть на подібні творчі контакти?
— Нині склалася досить прикра ситуація: іти на подібний контакт їм заважають певні творчі, соціальні і національні стереотипи. Вони вважають Київ театральною провінцією по відношенню до Москви і намагаються переконати у цій, так би мовити, вторинності і наших співвітчизників. Саме у цьому — коріння нашого комплексу меншовартості. Українським майстрам потрібно усвідомлювати свою самобутність, і я думаю, що з часом ми обов’язково до цього прийдемо. Мені особисто цікаво контактувати з талановитими творчими людьми, і я не проводжу якихось територіальних або національних меж: якщо такі люди з’являються — чи то в Україні, чи Росії, чи у Грузії, режисер просто відчуває близькість духу, світогляду з акторами. Найважливіше — їх творча енергетика, емоційний заряд.
— Чого сьогодні не вистачає українській культурі й театру зокрема?
— На мій погляд, українському театру не вистачає саме законодавчої бази. Я часто про це кажу у майже кожному інтерв’ю, сподіваючись, що, хоча б через роки мене почують. У нас немає закону, який би заохочував підприємців, бізнесменів підтримувати культуру, бути спонсорами, меценатами. Нині театри поставлені у жахливі умови. І, якщо Національний театр ім. І. Франка ще може дати собі раду, то театри у провінції — просто гинуть. У цій ситуації говорити про якусь національну або культурну ідею просто безглуздо. Сьогодні вкрай необхідно, щоб держава зробила крок назустріч культурі.
— Тобто у творчому аспекті у нас усе гаразд, а проблеми лише у політиці? — Розумієте, буття формує свідомість. Якщо від початку будуть створені сприятливі умови для формування культури, розвитку мистецтва, усе буде гаразд. Творчий потенціал у нас завжди був досить великим. Україна, дякувати Богу, і досі багата на таланти...
— Критики нерідко порівнюють ваші вистави з сценічними творами Някрошуса та Віктюка — майстрів, які давно зайняли свою нішу у світовому театральному мистецтві. Наскільки вам як українському режисеру складно завоювати прихильність глядацької аудиторії; чи можемо ми вживати поняття «бренд» стосовно театрального мистецтва, зокрема, в Україні?
— Бренд відразу асоціюється із видатними творами, значення яких може вимірюватися у грошовому еквіваленті. Мені здається, це поняття ми частіше застосовуємо тоді, коли первинна мета продукту — завоювати популярність і добре продаватися. А якщо режисер, працюючи над виставою, думає про такі речі, здається, є щось «неправильне» у його творчості і свідомості: його не можна назвати вільним від соціальних, культурних, творчих стереотипів... Такі вистави вже не мають нічого спільного із мистецтвом — вони нагадують, скоріш, PR-акцію, мета якої — продати товар. Мистецтво, до певної міри, теж продається, але ринкові відношення тут не можуть бути в пріоритеті — це заважає творчій людині бачити тонкі матерії, невидимі, невловимі коливання світу. Я особисто ніколи не мав на меті бути популярним режисером, я просто ставив вистави, як то кажуть, «народжував їх у муках», намагався ніколи не обманювати глядача. А брендовість перетворює глядача на споживача, намагаючись у будь-який спосіб продати продукт, до речі, далеко не завжди чесно. Окрім того, бренд передбачає якесь тиражування, повторюваність, а режисер все ж таки намагається кожну виставу зробити новою і неповторною.
— Як ви вважаєте, яким чином можна утриматись від тиражування акторських штампів, аби щоразу відкривати улюбленців глядача заново?
— Режисер має ставити це собі за мету, адже у не повторюваності — акторська і режисерська глибина. Актор і сам має розуміти, що він не повинен вдаватися до штампів: подібно до людської душі, яка є безмежною, безмежною має бути і творчість, яка має захоплювати і збагачувати, а калькування, або штампи лише стримують творчі потенції.
— Щодо популярності: ви не відчуваєте певного зніяковіння, майже щороку піднімаючись на сцену для отримання цілого арсеналу «Київських пекторалей»?
— Не хочеться кокетувати: отримувати премії — справді дуже приємно. Звичайно, іноді хочеться, так би мовити, себе виправдати, мовляв, ти ж стільки зусиль доклав, «народжуючи» ту чи іншу виставу, віддав стільки енергії, сил і т.д. Та свято минає, і головною метою все одно залишається — творити, віднаходити у своїй душі таку поезію, яку раніше осягнути просто не міг...
