Вознюк — особистість багатогранна. За темпераментом — інтроверт. Він багато накопичив усередині, йому є що сказати людям. Розтрачує себе лише на сцені. Пригадаймо Гоголя: «Театр — це така кафедра, з якої можна сказати людям багато добра». Ось цим і займається Борис Леонідович усе життя.
Ювілей — це не підбиття підсумків, тим паче, це не зупинка, а керівництво до дії. З віком акторський дар мужніє, відшліфовується, у творчості виявляється людська сутність самого актора і його сценічних персонажів, розширюється світогляд. Ця рушійна сила підштовхує до нових пошуків.
Про Бориса Вознюка не можна сказати, що він з дитинства мріяв про сцену. Серйозно займався спортом — плаванням, ватерполо. Як чемпіон міг розраховувати на вступ до фізкультурного інституту. Але тут спрацював його величність Випадок. Проходячи повз Театр ім. І. Франка, він побачив оголошення про набір молодих людей до студії при театрі. Без особливої підготовки, — окрім таланту, певно, спрацювали й зовнішні дані, особливо — виразні, відкриті світові очі, — він стає студентом студії. Після закінчення навчання Бориса як одного з найкращих залишили в Театрі ім. І. Франка. Потім Вознюк вступив на заочне відділення ГІТІСу ім. Луначарського (Москва). Екзаменаційні сесії, які тривали півтора місяці, були для нього справжнім святом. Окрім блискучих педагогів ГІТІСу, це були вистави «Современника», який зароджувався, «Театру на Таганці», «Театру ім. Ленінського комсомолу». Вознюк жадібно вбирав творчість колег, вчився у них майстерності. Потім найважливіший етап у його житті, який визначив усю подальшу долю, — 1966 року актора за конкурсом приймають до Театру ім. Лесі Українки. Художнім керівником був Ю. Лавров. Це були часи Розіна, Халатова, Опалової. Вони опікувалися молодими. Той Театр ім. Лесі Українки був театром природності, простоти і правди. Ці традиції молодий актор збагнув одразу і дотримується їх усе життя.
«Борис Вознюк зберіг себе, не пристосовувався до кожного нового режисера, яких призначали тодішні партійні керівники, і серед яких далеко не всі були талановитими. Допомогла фанатична відданість професії і воля, загартована ще в спорті. Майже десять років нічого не грав, але часу не марнував — працював на радіо і телебаченні, інколи знімався в кіно»
Скромний молодий актор, який не будував у голові ілюзій, грав ролі незначні, переважно хлопчиків і простаків. Але грав кожну роль із цілковитою віддачею. Культура театру, — і нині вважає актор, — полягає в тому, що в невеличких ролях актор грає на повну силу, створюючи яскравий образ, який запам’ятовується.
Борис Вознюк зберіг себе, не пристосовувався до кожного нового режисера, яких призначали тодішні партійні керівники і серед яких далеко не всі були талановитими. Допомогла фанатична відданість професії і воля, загартована ще в спорті. Майже десять років нічого не грав, але часу не марнував — працював на радіо і телебаченні, інколи знімався в кіно.
Вирішальну роль у становленні творчої особистості Вознюка зіграв Михайло Рєзникович, з яким він, з невеликими перервами, співпрацює понад сорок років. Перша робота актора у виставі Михайла Юрійовича — роль купця Красавіна у «Дітях Ванюшина» С. Найдьонова. Треба було повністю перевтілитися в дебошира й хулігана, самовдоволеного купця, втім, відчайдушно закоханого в свою дружину Людмилу. Акторові роль вдалася. Це був 1970 рік.
Потім «Інтерв’ю в Буенос-Айресі» Р. Боровика. Роль журналіста, якої не було у п’єсі. Її треба було вигадати. Для актора дуже важливий процес, коли він народжує долю свого персонажа. Справжній однодумець і союзник Рєзниковича, Вознюк приносить на репетицію багато ідей, творить разом із режисером. У результаті грав цю роль блискуче. Вожеватов у «Безприданниці» Островського — роль складна і значна. Актор зумів докопатися до глибин людської підсвідомості, до мотивів вчинків. Алджернон Монкріф у виставі «Як важливо бути серйозним» Вайльда. У цій ролі йому вдалося передати вишуканість і обличчя молодого англійця того часу. Це був не просто акторський успіх, це була перемога.
Роль Графа у виставі «Справжній чоловік на початку тисячоліття...» психологічно дуже складна. Болюче сум’яття, ніжність і відчай слабкої людини, яка зрадила кохану — чужу дружину. Зі страху перед сильним суперником він допоміг чоловікові запроторити кохану до божевільні за зраду чоловікові, вчинену з ним.
«Осінні скрипки» І. Сургучова, «Молоді роки Людовика XIV» за О. Дюма, «Школа скандалу» Р.Б. Шеридана, «Тойбеле та її демон» І. Башевіса Зінгера, «Наполеон і корсиканка» І. Губача — далеко не повний перелік вистав М. Рєзниковича, в яких створено сценічні образи Борисом Вознюком.
Дві останні роботи, створені в цій творчій співдружності, у виставах «Дон Кіхот. 1938 рік» М. Булгакова за М. Сервантесом і «Любовне безумство» Жана Франсуа Реньяра. У виставі «Дон Кіхот 1938 рік» він виконує три ролі: Герцога, Мажордома, Людовика ХIV. Працюючи над цими образами, актор-вигадник виявив максимум активності — дуже багато пропонував від себе. Його комедійна гра, сповнена гумору, гротеску й іронії, гармонійно співіснує з драматичними і навіть трагічними моментами вистави.
«Любовне безумство» можна назвати бенефісом актора, хоча він відмовився від бенефісу й вшанування з нагоди ювілею. Він грає головну роль — старого Альбера. Старий живе в минулому часі, він набагато довірливіший, ніж молоді. Його фантазії наївні, і в цьому їх привабливість. За діями і гумором проступає жива тканина людської душі: він теж щиро любить на схилі віку, що часто-густо трапляється, і цією здатністю кохати викликає повагу. У фіналі старий прозріває і неодноразово повторює: «Я не так жив...» Виникає новий, не реньярівський акцент у виставі, — адже у п’єсі старий злий, скупий, буркотливий. Ці негативні барви характеристики Альбера пом’якшені. Старий викликає співчуття і де в чому видається людянішим і щирішим, ніж молодь, яка інтригує і обдурює, нехай навіть з благородною метою. Альбер вірить, що його можуть кохати і що він ще сповнений сил і може мати дітей. Цей самообман вносить своєрідні трагічні нотки в комедію, адже смішне й трагічне поруч.
Віднедавна актор бере участь у виставі «Прибуткове місце» Островського, де виконує роль Аристарха Вишневського, перед яким усі запопадають, окрім власного небожа Жадова. У виконанні Вознюка цей чиновник вищого рангу імпозантний, знає ціну всьому, сповнений внутрішнього гумору. Він втомився від нерозділеного кохання до власної дружини, це його головний біль, який артист щиро доносить глядачеві. Цією роллю він ще раз підтвердив, що всі душевні порухи, психологічні нюанси — як то кажуть, «козир артиста».
З віком, коли деякі згасають, у артиста лише зростає допитливість, інтерес до життя і творчий азарт. Це викликає захоплення. Борис Вознюк ніколи не поспішає, точніше — поспішає повільно. Звання народного артиста отримав відносно пізно. Сьогодні він сповнений сил і творчих планів. А ювілей — поштовх до дії.
