Роман Кухар повернувся в Київ із пропиленого Сімферополя, де провів
останні шість років у свідомому творчому усамітненні. У Києві його пам’ятали
за гучною груповою виставкою: «Абетка: Ієрархія простору» (грудень 1992-го).
Відтоді творча манера скульптора докорінно змінилася: у його камерній пластиці
дедалі виразніше проступають сюрреалістичні риси. У «тадзіївській» експозиції
домінують дві, мабуть, найактуальніші сьогодні для молодого скульптора
метафори — тугенькі голівки маленьких чоловічків і вгодована жаба, яка
сидить усередині медитуючого «iмовiрно-монгольського-лами». Крихітні черепи
автор ретранслював в «Орден людини», яким нагороджує своїх друзів (охочим
скульптор пропонує замовити в нього меморіальну дошку ще за життя). А «жабодав»
— це й народна назва стенокардії, і розгорнута метафора відомого вислову
— «жаба душить», пластичні варіації на тему анекдоту «не з’їм, то хоч понадкушую».
Художник процитував новелу Аутагави «Жаби», давши глядачеві ключ до розуміння
образу: «жаба» — це те, що сидить у кожному, нахабно вигукуючи «сонце світить
— для мене, вітер віє — для мене, усе навколишнє — також для мене». Жабодав
— «це не стьоб, а глибока душевна рана», стверджує сам скульптор.
На виставку Р.Кухаря можна приходити не раз і не два, знову і знову
радісно відкриваючи в кожному рельєфі, неначе в стародавній табличці з
загадковими письменами, новий зміст. Кожну скульптуру Романа Кухаря виконано
настільки графічно-філігранно, що порівняння їх із ювелірними прикрасами
видається надміру банальним. За граничної повноти свого художнього вираження
скульптор нібито ув’язнює в кожному створеному ним предметі безліч шифрів,
розгадування яких вимагає від тебе зосередженості й душевного просвітління.
