Усіх цікавить, хто писав партитуру? І хто її, власне, замовляв? А ще ж недавно, якихось півроку тому... Середина лютого, надвечір, столичний кінотеатр «Жовтень». Одночасно триває показ трьох чи навіть чотирьох українських кінофільмів (коли ще таке було?), у фойє повнісінько народу. Черга в касу, за квиточками. Передусім на стрічку «Мої думки тихі» 27-річного дебютанта Антоніо Лукіча, з блискучою Ірмою Вітовською у головній ролі. Під старість робишся сентиментальним — у мене навіть сльози заблищали на очах. І раптом внутрішній холодок, тиха думка: щось надто добре все, наше кіно довго у зоні комфорту ніколи не перебуває... Віщим виявився той холодильний опік.
МОЇ ТИХІ, ТУЖЛИВІ СПОГАДИ
Ну справді, пригадаймо. 1920-ті, український кінематограф за лічені роки досягає доволі високого, ба навіть світового рівня, передусім завдяки тому, що 1922 року було створено ВУФКУ, такий собі аналог пізнішого Держкіно. Все це швидко демонтується, опісля рішення Сталіна і його камарильї різко, з точністю до навпаки, поміняти політику щодо підтримки національних культур.
І — пішло-поїхало у напрямку нищення. Була певна пауза на рубежі 1930-40-х, та й годі. Лише у 1960-ті українське кіно знову вийшло на світовий рівень, із з’явою шедеврів, ряд яких відкрив фільм «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Одначе ж новий наїзд на кінематограф, оформлений у вигляді постанови пленуму ЦК Компартії України — із фактичною забороною «писати й малювати» на екрані тим, хто запідозрений у «націоналізмі» (його зашифрували під визначеннями на кшталт «етнографічний ухил) призвів до нової катастрофи.
На рубежі 1980-1990-х новий сплеск українського кіно. Аж тут постає нова Українська Держава і жодних сумнівів у тому, що відтепер наш кінематограф почне розвиватись вільно і незалежно. Ага, тільки на чолі держави опинились люди, які вирішили продовжити існування УРСР у новій іпостасі.
На короткий час виникає новий варіант Держкіно (1991—1992, називалась ту структура Держфільмофонд), очолювана кінокласиком Юрієм Іллєнком. Та вже у 92-му Держфільмофонд ліквідується, а за тим, на два десятиліття, держава фактично не підтримує кіногалузь. Під цинічним псевдоліберальним гаслом про те, що в «цивілізованому світі» кіно є самоокупним, мусить саме заробляти на власне існування.
Одначе ж виявилось, що ніц, нічого з того не виходить — тим більше за умов замало не повного нищення сфери кінопрокату і його розкоординації з кіновиробництвом. Кінопрокат поволі став відроджуватись, місце «свого» кіно зайняло кіно російське (зрозуміла усім мова, зрозумілі усім реалії екранного життя). Наслідки такої «політики» зрозумілі: повне роззброєння культурно-інформаційної сфери...
ЖИТИ ЗА ЧИЇ ПЕНЬОНЗИ?
Як не дивно, ситуація з підтримкою українського кіно не змінилась навіть за президентства Віктора Ющенка. І тільки — о парадокси історії! — за кермування Віктора Януковича інвестиції держави в кінематограф почали набувати якихось реально-впливових масштабів.
Передусім реанімували Держкіно, який очолила Катерина Копилова. Треба віддати їй належне — за кілька літ ця структура забезпечила ефективне фінансування кіноіндустрії (про неї, власне, дотепер і згадувати було смішно, то був фантом, привид). І, що суттєво, було вироблено демократичні процедури розподілу коштів, передбачених у держбюджеті, на фільмові проєкти і продюсерські компанії.
Підсумок: постало нове покоління режисерів, операторів, акторів, з’явились кінопродюсери, хоча вони далеко не завжди відповідали нашим уявленням про світові стандарти цієї професії.
За часів Петра Порошенка — спершу зупинка фінансування кіно, потому його нарощування. З одночасним розширенням (віддамо належне Пилипу Іллєнку, який очолив, з 2014-го, Держкіно) форм державної підтримки. Цьому сприяла і нова редакція Закону України про кінематографію, сама поява якого була проявом консолідації самих кінематографістів, з кінематографістами телевізійними включно.
Поруч виникає Український культурний фонд (УКФ), один із підрозділів якого так само орієнтований на підтримку фільмових проєктів — що важливо, у їхньому розвитку, ще на рівні розробки сценаріїв. Те, чого не забезпечувало Держкіно, що призводило до поспіху у написанні сценаріїв.
Так само поруч — як не дивно — Міністерство культури України, яке бере на себе розподіл частини бюджетних коштів. І доволі успішно, треба сказати.
Варто підкреслити, що в основі цих структурних метаморфоз лежить вивчення зарубіжного досвіду. Коли говорити про Держкіно, то це передусім досвід творення і функціонування Польського інституту кіно (Polski Instytut Sztuki Filmowej), заснованого 2005 року. Хоча його операційні програми мають ширший спектр: окрім виробництва фільмів, це і кіносвіта (у нас це найслабша нині ланка), і просування кінокультури (тут фінансування у нас є, але мінімально-несерйозне), просування національних фільмів за кордон (у нас це присутнє, головним чином йдеться про міжнародні кінофестивалі), розвиток кінотеатрів (тут у нас суцільні проблеми), нагороди та експерти.
До речі, до відома тих, хто досі вважає, що кінематограф має жити на власні (міфічні) кошти. Простий приклад — Шведський кіноінститут функціонує винятково за державні кошти. Інший приклад — Британський кіноінститут, або ж British Film Institute (BFI), який фінансується і з державного бюджету, і з приватних джерел, а також від проведення лотерейних розигришів. До речі, ще 1948 року основною метою BFI було визначення «розробку самого розуміння кіно»(!). І, додамо, стимулювання розробки культурно-світоглядних сенсів, наративів...
ЛЮДИНА ДЛЯ ВИКОНАННЯ УКАЗІВОК «ГІРСЬКИХ»
Увесь цей екскурс необхідний, щоби зрозуміти куди ми йшли і куди прийшли нині. От сей вибух пристрастей, пов’язаний з несправедливим і непрозорим, на думку багатьох кінематографістів, рішенням Ради з підтримки кінематографії щодо розподілу державних коштів, має так само свою історію. Почалась вона ще минулого року, коли уже фактична переможниця конкурсу на заміщення посади голови Держкіно, кінопродюсер Юлія Синькевич (її підтримувала абсолютна більшість кіноспільноти) була брутально, без якихось зрозумілих пояснень, усунута з кадрового поля. Наші протести не мали жодного відгуку.
Чому так трапилось, стало зрозумілим у березні цього року, коли так само у непрозорий спосіб на посаду очільниці Держкіно було призначено доти нікому не відому Марину Кудерчук. Податківицю, що мала аж річний досвід керування кінотеатром у Запоріжжі (це увесь кінодосвід!). Потрібна була малопрофесійна і малотямуща людина, яка виконуватиме будь-які указівки (звісно, що закулісні) згори. Кажуть, та «гора» знаходиться і справді у найближчому оточенні Президента України, хоча за відсутності прямих доказів того говорити про це можна тільки гіпотетично.
Про зміни у державній політиці підтримки кіногалузі заговорив ще попередній керманич Міністерства культури та інформаційної політики (назва тоді була ще довша) Володимир Бородянський. Мовляв, треба подивитись, чи раціонально витрачають державні гроші. Подивитись і допускати до конкурсів (пітчингів) тільки тих продюсерів, фільми яких не просто «гуляли» в кінопрокаті, а й виходили «в плюс» (логіка ця нагадала псевдоліберальну риторику 90-х, коли нищили українське кіно).
Кіноспільнота одразу ж запідозрила, що йдеться про те, щоби гроші на кінопроєкти діставались тільки двом-трьом компаніям, які є справді успішними і спеціалізуються на виробництві телесеріалів. Такі підозри підсилювались і походженням самого Бородянського з телевізійного бізнесу.
Тогочасний міністр зробив «укорот» і Раді з підтримки кінематографії, вказавши на те, що їхні рішення не узгоджені з цифрами, закладеними у держбюджеті. Відтак результати 11-го пітчингу були суттєво скоригованими убік зменшення (хоча йшлося, наскільки я розумію, про те, що частина проєктів перейде у наступний бюджетний рік).
«Пісеньку» Бородянського про «оптимізацію державних витрат» продовжила і Кудерчук. Конфлікт з нею і розпочався з того, що вона вирішила у кілька разів зменшити бюджет Національного центру Олександра Довженка, тобто кіноархіву. Логіка загалом зрозуміла: кіноархів, навіщо тут узагалі якісь гроші? Хоча Довженко-центр на чолі з Іваном Козленком за останні роки став потужною культурницькою установою, яка не просто фільмові матеріали збирає і зберігає, а проводить велику роботу щодо поширення, популяризації екранної культури загалом.
«БЕЗ КІНО», «БЕЗ КІНО»... ЗНАЙОМА МЕЛОДІЯ
Новий міністр культури та інформполітики Олександр Ткаченко дещо остудив Кудерчук у її прагненнях до «ощадливості», передусім розв’язавши проблему з фінансуванням Довженко-центру. Однак далі була спроба запровадити нові правила проведення конкурсного відбору (правила, не узгоджені з чинним законодавством) та положення про експертів (з експертами треба справді щось міняти, бо їх рівень не завжди є адекватним завданням, що стоять перед Держкіно; за взірець можна взяти процедуру формування експертних груп в УКФ).
Була і спроба керівництва Держкіно скомпрометувати цілком конкретні кінокомпанії, інші інформаційні «ходи». А Кудерчук ще й уславилась своєю поведінкою на зустрічі у Спілці кінематографістів — її уклінно попросили не нищити Довженко-центр, відповіддю було демонстративне залишення Синьої зали Будинку кіно; подібної зневаги митців не дозволяли собі наймахровіші радянські чиновники.
Ну, і тепер, коли розподіл коштів із держбюджету відбувся у доволі непрозорий спосіб (мотив: грошей мало, довелося «вручну» розподіляти), коли серед відкинутих (попри їхні високі місця в експертних оцінках) проєктів домінують ті, що спираються на матеріал національної історії та історію культурних героїв, виникла патова ситуація. Громада наїжачилась і вимагає перемін. Зокрема, звільнення пані Кудерчук з крісла голови Держкіно. Серед загроз і очевидна — доволі швидка ротація Ради з підтримки кінематографії може призвести до того, що в ній ми побачимо самих тільки покірних «кудерчуків» замість авторитетних професіоналів. Хоча, як бачимо, і професіонали не завжди тримають удар.
Так чи інакше йдеться про саму долю українського кіно. Потрібна широка дискусія за участі кіноспільноти та інших притомних представників громадянського суспільства. І, звичайно, представників самої держави. Бо ж зрозуміло, що без кіно, без його світоглядно-інформаційної та культурної складової сама Україна виглядає беззахисною перед навалою навколишніх «друзів» та «братів». Є за що ыборотись, є за що воювати.
