Новий фільм Саші Барона Коена «Диктатор» не став кінематографічним одкровенням, проте, безумовно, затьмарив інші прем’єри місяця яскравістю рекламної кампанії. Публічні появи британського коміка в образі правителя вигаданої північноафриканської країни Вадії «генерала-адмірала» Аладіна в бороді й пишному мундирі, верхи на верблюді, у супроводі сексуальних тілоохоронниць приваблюють натовпи журналістів і роззяв навіть на Каннському фестивалі. Втім, Коен завжди умів привернути до себе увагу.
Хоча в «Диктаторі» режисером-постановником, як і в попередніх комедіях «Борат» і «Бруно», значиться Ларрі Чарльз, фактичний автор проекту — безумовно, Саша Барон. Він є автором сценарію, продюсером і виконавцем головної ролі. Згідно із сюжетом, Аладін, Верховний Правитель Вадії, прибуває до Нью-Йорка, щоб виступити в ООН і переконати світову спільноту не втручатися в його внутрішні диктаторські справи. США, зі свого боку, дуже хочуть втрутитися, щоб запобігти розробці Аладіном атомної бомби. У результаті змови правитель опиняється на вулиці, без своєї знаменитої бороди, і потім починається та ж сама історія, що в «Бораті» і «Бруно» — пригоди екзотичного чужака в неготовому до цієї зустрічі західному суспільстві.
Сатира на диктатора — досить легкий і безпрограшний жанр, оскільки будь-який тиран ексцентричний сам по собі. Інша справа, що керований ним народ також вимушений поголовно брати участь у далеко не безневинних фарсах. Фільми Коена регулярно забороняють у тих чи інших країнах — зазвичай з авторитарними режимами. «Диктатору» вже відмовлено в прокаті у Таджикистані. Напевно, найближчими днями буде ще низка заборон. Щоразу претензія одна й та сама: мовляв, Коен образив той чи інший народ.
Проте якщо Ларрі із Сашею й ображають якусь країну, то насамперед це США. Американці завжди у них мають сміхотворний вигляд. У стрічці «Диктатор» цілий магазин разом із персоналом і покупцями слухняно «лягає» під Аладіна, дозволяючи йому правити залізною рукою. Меган Фокс у ролі самої себе продається тиранові за золото — шпилька на адресу актриси, таланти якої критики характеризують як порнографічні. Американці в цілому постають як зануди, дурні, параноїки і користолюбці, американські політики — й того гірше. Для висміювання і тих, і інших Коен і Чарльз не шкодують жовчі.
Традиційно слабкий бік робіт цього дуету — гумор. Здебільшого він залишається на рівні тупуватих підліткових анекдотів. Чому Аладін і його наближені розмовляють суцільно англійською, старанно імітуючи такий собі південний акцент? Тому що сценарист вважає це смішним. Чому представник Китаю в ООН — еротично стурбований гомосексуаліст, чому двійник Аладіна намагається подоїти тілоохоронницю, як козу — з тієї самої причини. Ряд можна продовжувати до нескінченності.
Це, звісно, не применшує таланту Коена як актора. Аладін вийшов у нього доволі переконливий. Крім того, коли він з’являється в інших режисерів — скажімо, у Скорсезе в «Хранителі часу» або у Тіма Бертона в «Суїнні Тодді», — його гра бездоганна. Проблема в тому, що йому просто не можна давати писати сценарії.
Хоч якими вульгарними і банальними були сцени «Диктатора», Коен, утім, зробив, що хотів: підняв скандал, подражнив тиранів і вкотре познущався з Америки.
