Легенда, що довгі роки ущільнювалася навколо імені Анатолія Григоровича Новікова, який унікально поєднав у собі незвичайну енергію актора, режисера та театрального директора, давно вимагала дослідницького дотику. Однаковою мірою упередженого і чуйного, бо треба було йти замінованим полем суперечних місій, висновків, а іноді й просто театральних пліток. Хоч пригадаємо, Григорій Горін вважав, що в принципі плітки не страшні, бо часто стають основою для поетичних легенд.
У тому, що за написання монографії про Новікова взявся відомий театрознавець Ростислав Коломієць, можна побачити якесь провидіння. Навряд чи для цієї теми можна знайти кращого автора. Коломієць, тривалий час працюючи в Міністерстві культури та мистецтв України, мав можливість регулярно бувати в Сімферополі, наочно бачити те, про що інші часто лише судачили — поставлені Новіковим вистави, зіграні ролі, будівництво небаченого в Україні театрального комплексу Російського драматичного театру імені М. Горького. Тобто саме те, що виділяло героя розповіді як особистість велику і неабияку на фоні широко доступного для огляду театрального життя.
У драматургію його розповіді активно і щільно увійшло різношерсте оточення Новікова — актори його трупи, весь театральний люд — місцевий, кримський і приїжджий, чиновники всіх рангів — обласного, республіканського, всесоюзного. Будучи режисером за освітою і солідною практикою, автор з особливим піднесенням сприймає в біографії свого героя, передусім, його стальний характер, могутній заряд у ньому протистояння несприятливим обставинам, рідкісного вміння, доведеного до абсолютно індивідуальної науки, підпорядковувати їх власним творчим задумам. Подібні якості, на жаль, є у небагатьох.
«А ось і він. Іде начебто неспішно, але споро і зосереджено — ритуальний прохід. У американському широкополому капелюсі, яскравому кашне, недбало перекиненому через плече, романтичний, дещо консервативний смак. Стрункий, картинний, який ніби зійшов з голлівудського екрана 80-х — ні дати ні взяти Клінт Іствуд. Людина без віку, мужчина на всі часи. Надлишком чарівності не страждає, хоч дехто знаходить його неперевершеним. Згусток енергії з холодним блиском в очах, камінним обличчям і гидливо стисненими губами, показним відстороненням у манері спілкування. Зовні неприступний, зібраний і цілеспрямований. Постава прекрасна, авторитет незаперечний. Нікому не кланяється і, напевно, дозволяє собі багато що».
Наводжу цей фрагмент листа автора, ще раз насолоджуючись художністю його стилю та концептуально запрограмованою свободою погляду «скульптора» на свою «модель». Від самого початку і до кінця оповіді читач позбавлений «телячих радощів», які часто зустрічаються, того, хто пише, перед предметом свого інтересу. Нам дана можливість побачити «героя нашого часу» в постійній грі світлотіні — історичній та особистісній, зрозуміти, як соціальна несвобода деформує характер людини мистецтва, які титанічні зусилля, прийоми і «пристосування» потрібні, щоб не стати об’єктом «кілерства» ідеологів і вирватися до свободи творчості, вчинків.
Напевно, звідси й такий собі дуалістичний склад новіковського характеру, поєднання в ньому «вершин» і «низин». Книга знайомить нас і з художником, який несамовито шукає повного вираження себе в мистецтві, і одночасно — з далекоглядним стратегом, «гравцем», що використовує маску «свого» у високих, в ті часи партійних, колах, щоб у найбезнадійніших обставинах забезпечити «киснем» улюблене дітище — театр. Р. Коломієць моделює розповідь про ці «базові» ознаки особистості, давши їм відповідні літературно-символічні, грайливо- містичні імена: Майстер і Командор.
Ні, не булгаківський, «скривавлений» соціумом, Майстер. Інший, який сприйняв тактику «реального героїзму» Пер Гюнта:
«дышать легко, держаться вольно,
но и не рваться наугад —
суметь уйти тропой окольной,
Где нужно, отступить назад...»
Розповідь Р. Коломійця окутує романними чарами. Мимоволі пригадується історія сходження «плебея» Жюльєна Сореля в «Червоному і чорному» Стендаля — природжений талант і вміння несамовито працювати, честолюбство і викохана мрія зрівнятися з можновладцями... Все це було і в біографії Анатолія Новікова — звичайно, на іншому історико-соціальному фоні і в іншій сфері застосування сил, але, як і в романі, несло характер всепоглинаючої пристрасті.
Галерея великих людей, що оточували недавнього хлопчиська з далекої Костянтинівки на Донбасі в роки його навчання у Москві і подальшому житті актора та режисера, стала його «планкою висоти»: Юрій Завадський та Олексій Попов, Микола Акімов та Микола Охлопков, Андрій Гончаров, Михайло Царьов, Олена Гоголєва... Молодий актор мав щастя бути поряд на підмостках з легендарним бардом Вертинським, магом та чародієм Мессінгом... Роки аспірантури й роботи над дисертацією, заняття на вищих режисерських курсах — це підготовка народження і вибуху «феномена Новікова».
Пошуки «своєї території» в мистецтві. Сімферополь, напевно, все-таки подарований йому небесами після «репетицій» варіацій долі в достатній кількості міст. Достатній, щоб втратити віру в себе — для когось, але не для нього, оптиміста, активного і азартного.
У Сімферополі був дивний знак: він увійшов у передбанник театру, де знаходиться касове віконце, і побачив козу, що забрела туди... Говорять, що в квартирі кішка вибирає енергетично несприятливе місце. Коза й стала для Новікова тією кішкою. Він зрозумів, що саме тут, у цьому місті і в цьому театрі, треба й можна зцілювати, а тому, хто зцілює, багато що дозволяється. Те, чого він хотів.
Так почалася сімферопольська легенда в своєму триєдиному складі. Новіков — директор і будівник театру «о восьми сценах», чого, як стверджує автор, і в Європі не знайти. Новіков — режисер зі своєю темою, педагогічними та жорсткими моральними принципами. Новіков — актор, що береться за такі ролі світового репертуару, за яким Зігмунд Фрейд міг би багато що розповісти про нього...
Втім, я не буду коментувати все — читайте книгу. Вона створена, ще раз підкреслю, з рідкісною для нашого сьогоднішнього театрознавства письменницькою яскравістю. За героєм і оцінка.
