Сьогодні здається дивним, що легендарна актриса Наталя Сумська могла б не розпочати акторську кар’єру, а стати, наприклад, перекладачкою, вчителькою чи спортсменкою. Навіть під час навчання у Театральному інституті вона спочатку не була впевнена, що сцена — це дійсно її шлях. Про свої захоплення в юнацтві та досвід, який перейняла від корифеїв Національного театру імені І. Франка, Наталя В’ячеславівна розповіла слухачам Літньої школи журналістики «День»-2019. Також відома акторка поділилася, як грати у виставі, коли всі актори — твої рідні, а ще про знакові вистави і зйомки у фільмах. До речі, вже восени у прокат вийде історична драма «Чорний ворон» — стрічка режисера Тараса Ткаченка, в основі якої покладений однойменний бестселлер Василя Шкляра, де Сумська грає містичну роль провидиці, знахарки та лакувальниці Явдохи...
«ЗНАЙШЛИ СВІЙ ВЕКТОР І ПАЗЛ СКЛАВСЯ»
Аліса ПОЛIЩУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Вистава «Кайдашева сім’я» збирає аншлаги вже більше десяти років. Мабуть, знаєте секрет, як грати у постановках, поставлених за класичними творами, щоб вони були актуальними, яскравими і цікавими для глядачів?
— Під завісу театрального сезону я зіграла свекруху Кайдашиху 255-й раз...Кожна вистава різна. Знаєте, коли 12 років тому ми тільки починали працювати над цим твором І.Нечуя-Левицького, то перша текстова подача п’єси розчарувала. Бо сповнена «харчовими додатками». Інколи у постановки, аби осучаснити матеріал беруть класику, «перекапущують», і видають це за своє, і у цьому є велика проблема. Адже класик «не встане» і не може захистити своє авторське право. Наша акторська команда перший варіант, який був запропонований, не сприйняла. Режисер Петро Ільченко скомпонував класику і новаторство, оригінальну сценографію запропонував художник Андрій Александрович-Дочевський, і вийшла версія Театру ім. І. Франка. Ми всі взялися за написання своєї п’єси, адже це досить складна повість. Іван Нечуй-Левицький писав етюдно, асоціативно та настроєво, тому ми брали окремі епізоди і з них народжувалося сценічне дійство. Згодом знайшли свій вектор і пазл склався. Ми працювали дуже щиро, багато чого придумували...
Кайдашиха говорить інакше, ніж ми зараз із вами. Я не граю вік, адже справа не у віці. Це персонаж, як досвід моїх бабусь. Мої батьки актори, тому часто залишали мене у дідуся з бабусею у селі Катюжанка, що на Київщині. За основу я взяла говір Богуславщини. Знаєте, мала унікальну нагоду познайомитись із родиною, предків якої Нечуй-Левицький змалював, Балашів... Головне завдання актора — емоційно вразити, щоб всім глядачам було однаково цікаво. Це акторське щастя, коли шанувальники після вистави підходять і кажуть, що я нагадала комусь маму чи бабусю. У «Кайдашевій сім’ї» грають різні актори, нині склад поновився і увійшли молоді колеги-франківці. Так, Наталя Ярошенко раніше грала невістку Кайдашихи Мотрю, а нині вжилася у роль... Палажки, і така колоритна у неї виходить сільська баба. Можливо, через драйвовість і колорит ця вистава така популярна у публіки, а квитки розкуповують за кілька місяців.
«ТРИМАТИ СЕБЕ У ФОРМІ»
Ольга ВАЛЬКЕВИЧ, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:
— Нещодавно в Івано-Франківську закінчилися ювілейні гастролі, приурочені до 100-річчя від дня заснування Театру ім. І. Франка. Які ваші враження від гастролей?
— Загалом у мене було кілька вистав, які грала підряд. Це колосальна можливість для актора тримати себе у формі. Раніше так і грали перші театри. Зокрема, й франківці у 1920-х, їздили на возах різними містами, доки не оселилися у «будинку Соловцова» (теперішній Театр ім. І. Франка). Деякі п’єси з їхнього репертуару і ми граємо, наприклад, «Весілля Фігаро» (популярну п’єсу Бомарше по-сучасному прочитав режисер Ю. Одинокий). Мені приємно, що я фактично звітувала своїми великими ролями у цих гастролях (крім «Кайдашевої сім’ї», «Незрівнянна», «Моя професія — синьйор з вищого світу», «Коріолан»)... Глядачі дуже тепло приймали і чимало чула компліментів. Інколи зупиняли на вулиці шанувальники, і просили автограф, зробити селфі або просто поговорити про театр і життя... Я зараз прошу своїх шанувальників не нести квіти (дарують величезні букети, композиції, а там стільки целофанів, скотчу, дротиків...), бо настільки переживаю за екологію...
«ВИ НЕ РОДИЧКА ТИХ СУМСЬКИХ?»
Маша НАУМЕНКО, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя:
— Ви з відомої акторської сім’ї (батьки В’ячеслав Сумський і Ганна Опанасенко). Тому питання, ким бути, у вас, мабуть, не стояло? А коли вирішили, що акторська кар’єра — ваша доля?
— Одразу я не розуміла, що саме це мій шлях. Захоплювалась іноземною мовою (англійською) ще з п’ятого класу. Мене надзвичайно цікавила вимова іншомовних слів. Одного разу у запорізькому кінотеатрі потрапила на англомовний фільм «Моя прекрасна леді» (екранізація п’єси Б. Шоу «Пігмаліон»). У стрічці Одрі Хепберн грала приміську дівчинку Елізу Дуліттл, тому вульгаризувала свою вимову, — у цьому я побачила акторство. Навіть не думала, що через багато років, на франківській сцені гратиму, цей образ у постановці Сергія Данченка...
У юності захоплювалась спортом, зокрема спортивною гімнастикою. Найбільше любила стрибки у висоту і брала планку метр сімдесят!
Коли настав час вступати до вишу, вирішила, що все-таки здам документи у Театральний інститут. Спочатку було боязко, адже у приймальній комісії були справжні знавці своєї справи. Мене спитали: «Чи ви не родичка акторів Сумських?». А я відповіла: «Ні, просто однофамільця», бо не хотіла, щоб популярність батьків якось вплинула на рішення комісії. Потім, уже коли поступила до інституту, то «секрет» розкрився... Мої батьки — самородки, і народжені для сцени. Їхня мова, інтонація та голос — все дуже органічне! Знаєте, справжнім іспитом для мене став неочікуваний приїзд тата на виставу, де я грала. Він спеціально приїхав після гастролей, аби подивитися мене на сцені, і коли високо підняв великий палець, то це стало найкращою оцінкою...
Вокальний талант батьків наздогнав мене значно пізніше. Відчула потребу співати на зламі 1990-х, коли поїхала на фестиваль естрадно-популярної пісні «Марія». У репертуарі мала всього декілька пісень, і не розраховувала на перемогу... Довелося просити, щоб мені вислати бабіну з плівкою, аби виконати це одну пісню. Тоді отримала четверте місце, і це надзвичайно окрилило. Я не займаюся постійно музикою. Цей «хліб» справді нелегкий, але співати люблю у виставах і на концертах...
«ПРАЦЯ НАЖИВО — ЦЕ ВИСОКИЙ КЛАС МАЙСТЕРНОСТІ»
Євгенія ШЕВЦОВА, Одеський національний університет імені I. I. Мечникова:
— Ви актриса різнопланових амплуа. Пам’ятаєте свій театральний і кінодебюти?
— «Наталка Полтавка» — дійсно, вийшов хороший кінодеб’ют. Можливо, тут є певний зв’язок, бо першою роллю моєї мами стала Наталка у «Наталці Полтавці», вона назвала мене на честь цієї героїні, а через 22 роки мені пощастило також грати цей образ! Я дуже за це вдячна, бо починати з хорошої класичної ролі — це акторське щастя. Мій творчий шлях розпочався на сцені Театру ім. І.Франка у 1977 році, одразу після закінчення Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (курс А. Решетнікова).У театрі я часто кидалася у різні експерименти та позаштатні започаткування. Так, під час роботи із п’єсою Олександра Штейна «Жив-був я» ми хотіли створити свій студійний театр. Потім була вистава «Тил» за п’єсою популярного тоді драматурга Миколи Зарудного. Саме тоді отримала змогу попрацювати з корифеями та спостерігати, як старші актори грають на сцені. То були майстер-класи. Наприклад, Поліна Куманченко або Ольга Кусенко могли щось підказати і безмежно вдячна за той досвід, що отримувала від прекрасних актрис. Зараз сама інколи підказую молодим колегам. Важливо вміти, аби навіть на гальорці тебе почули. Хоча тепер у виставах доволі часто використовують мікрофони. Однак праця наживо — це високий клас майстерності акторів...
Олександр ШАРIПОВ, Запорізький національний університет:
— Як оцінюєте проведену театральну реформу у вигляді контрактної системи. Чи є вона успішною?
— Ця контрактна система пережила багато випробувань. Власне завдяки Театру ім.І. Франка до неї внесли зміни, і вона змінилася на краще. Спочатку у реформі було багато зайвого та недоцільного. Одна справа, коли ти видаєш закон, а зовсім інша, коли він починає діяти...
«СІМ’Я ГРАЄ СІМ’Ю, ЩО МОЖЕ БУТИ ЦІКАВІШИМ?»
Маша НАУМЕНКО, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя:
— Майже 20 років тому була створена театральна компанія «Бенюк-Хостікоєв», що стала першою українською антрепризою в нашій країні. Це дуже успішний мистецький проект. Усі вистави («Моя професія — синьйор із вищого світу», «Біла ворона , «Про мишей і людей», «Задунаєць за порогом», «Люкс для іноземців» та інші) проходять із аншлагами. Нині не тільки ваш чоловік (Анатолій Георгійович Хостікоєв), а й донька та син стали партнерами на сцені. Цікаво, як вдається уживатися у одній родині творчим особистостям?
— Родинні зв’язки — на цьому й була побудована перша вистава нашої театральної компанії «Моя професія — сеньйор із вищого світу». Вважаю, що ця п’єса Джуліо Скарначчі і Ренцо Тарабузі — найдосконаліша комедія всіх часів і народів. Таке враження, що під час написання творці самі її грали. Комедію треба грати щиро, майже драматично, тільки тоді вона буде смішною для публіки. Свого часу п’єсу в Україну завіз драматург Олександр Корнійчук. У 1981 році, постановку на франківській сцені здійснив В. Оглоблін, і це був фурор ( пройшла більше 700 разів) ! У 1999 р., коли друзі і колеги, Богдан Бенюк та Анатолій Хостікоєв, започаткували першу українську антрепризу постало питання — з чим дебютувати? А «п’єса Моя професія — сеньйор із вищого світу» повністю відповідала ідеї Анатолія Георгійовича зіграти виставу про нашу театральну родину. Адже такої практики, коли всі актори на сцені — родичі, майже не існує у світі. У програмці навіть розписали конкретно про всі наші родинні зв’язки: батько, мати, колишні дружини, теперішні чоловіки, діти. Це стало унікальним піар-ходом. Де ви ще таке побачите? Сім’я грає сім’ю, що може бути цікавіше? Це був ніби місток до нашого єднання із глядачем... Нині у репертуарі франківців йде поновлена версія постановки А. Хостікоєва, і до неї вже залучені колеги з театру. А що стосується «уживатися», то у нас творча родина, і ми розуміємо одне одного з першого погляду і слова...
ТЕАТРАЛЬНА ЕСТАФЕТА
Євгенія ШЕВЦОВА, Одеський національний університет імені I. I. Мечникова:
— На ваш погляд, чи повинен митець бути патріотом і демонструвати свою громадянську позицію (особливо зараз, коли в Україні триває війна на сході)? Чому чимало артистів і музикантів продовжують виступати в Росії, забуваючи, що це країна-агресор, яка анексувала Крим і підтримує сепаратистів на Донбасі...
— Коли у мене бувають зустрічі з воїнами, що лежать пораненими у шпиталі, то враження, ніби стою перед Богом. Дивитися в їхні очі дуже тяжко. Якби всі митці могли їм поспівчувати та допомогти, то їм би стало значно легше. Я неодноразово була у госпіталях, але хотілося б їздити до воїнів частіше і у зону ООС. Хочу привезти велику виставу, а не тільки грати якісь уривки, але це на це потрібні кошти...
Василь СЕМЕНЧЕНКО, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя:
— Театр ім. І. Франка подарував вам цікаві ролі, зустрічі з майстрами: режисерами, акторами... Хто з кумирів-франківців найбільше запам’ятався?
— Я не вирізняю когось одного, адже це була ціла плеяда зірок. Кожний із них у своїй величі є неповторним. Я застала ще Миколу Панасьєва і Наталію Ужвій. Працювала пліч-о-пліч із чудовими акторами, такими як Михайло Задніпровський, Юлія Ткаченко, Ольга Кусенко, Степан Олексенко. Це те покоління, що передало мені театральну естафету.
«ХТОСЬ МАЄ ЦЕЙ «ПЛУГ» ТЯГТИ»
Аліса ПОЛIЩУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Ви є співавторкою книжки «Анатолій Хостікоєв. Головна роль». Ці спогади-нотатки дають можливість зазирнути за лаштунки... Які складнощі виникали під час написання книжки? Чи буде продовження мемуарів?
— Я насмілилася писати спогади тому, що наближався ювілей мого колеги, побратима, соратника і коханого — Анатолія Хостікоєва. Створила цю книжку, бо ціную його як актора, як творця великих головних ролей. Тому так і називається книга. Бо не кожному щастить зіграти за своє життя багато знакових ролей. Звичайно, є актори епізоду і маленьких ролей, але хтось має «плуга» тягти у театрі. Повинні бути митці, на прізвища яких ходять. Це мають бути неординарні особистості. Анатолій таких створює на сцені і в кіно. Наприклад, таким був його Воланд — магнетичний та неповторний у виставі «Майстер і Маргарита» (легендарна постановка І. Молостової). Я не знаю, чи комусь вдасться створити щось подібне, як грав Хостікоєв. У ролі Воланда дивовижним чином поєдналася його молодість, краса і талант. І ця його магічність розкішно лягла на персонажа. Знаєте, драматург Михайло Рощин сказав: «Якби я знав, що у Києві є такий Воланд, я б інакше написав цю п’єсу»... Жаль, що не маємо запису тих вистав, але ми маємо фотографії і, зрештою, спогади... У доробку Анатолія Георгійовича багато цікавих робіт, а тому думаю, що ще не на одну книжку вистачить.
— А свої мемуари плануєте написати?
— Я розмірковую над тим, чи справді це потрібно? Можливо, й не треба, а, може, й треба. У нас, звичайно, особлива родина, акторська. Моя мама може стільки всього згадати. Можливо, варто цим скористатися, і щоб вона наговорила мені на диктофон усього-всього. Водночас важливо підібрати таку подачу, щоб залишалося актуальним через роки. Дякую вам за ідею! Подумаю...
«ЛЮБЛЮ ВСІ РОЛІ І МРІЮ ПРО МАЙБУТНЮ, ЯКА ТІЛЬКИ НАРОДЖУЄТЬСЯ»
Єлизавета ВОРОБЙОВА, випускниця 9 класу Київської спеціалізованої школи № 118 «Всесвіт»:
— Ви зіграли десятки різнопланових ролей, як драматичних, так і комедійних. А яка улюблена? Чому?
— Не буду кривити душею: не можу віддати першість котрісь із ролей. Вони всі для мене улюблені. Я не можу зрадити Флоренс Фостер Дженкінс з «Незрівняної», сказавши, що я люблю Кайдашиху з «Кайдашевої сім’ї» або Гортензію з вистави «Грек Зорба». Гортензія — дивовижна іноземка, яка шукає щастя, вона прагне бути корисною. Закохавшись у Зорбу, віддає йому свої почуття, водночас розуміючи, що для нього важливішим є свобода... Я люблю всі ролі і мрію про майбутню, яка тільки народжується...
