Знаній перекладачці, літературознавиці і правозахисниці минуло б 90 років... Є люди, чия відданість справі переростає у жертовність. До них належить надзвичайно скромна жінка-подвижниця Анна-Галя Горбач, якої вже три роки як немає серед нас. Вона прожила довге й славне життя, керуючись законом збереження добра, про який, безперечно, ніколи не говорила, а просто негучно сповідувала його принципи. Уникаючи пафосу й риторики, суєтності й багатослів’я (я спілкувалася з Анною Горбач упродовж майже двадцяти років й можу засвідчити це з повною відповідальністю), вона просто працювала, вбачаючи у цьому сенс свого життя. Все, що вона робила, — робила з любов’ю. У цьому, мабуть, і полягав принцип того закону збереження (й передачі — через активне спілкування, через видані книжки) добра.
Анна-Галя Горбач народилася 1924 року в південно-буковинському підкарпатському селі Бродина. Навчалася там у румунській школі, а в грудні 1940-го, коли Німеччина забирала своїх земляків із Радянського Союзу, виїхала з родиною до Німеччини (мати її була «трохи німецького роду»). Там здобула вищу світу: 1946 р. розпочала студії славістики, східноєвропейської історії та інших дисциплін у Геттінгені, згодом у німецькому університеті ім. Л. Максиміліяна захистила дисертацію «Епічні стилістичні засоби козацьких дум», здобувши науковий ступінь доктора філософії. Під час навчання, попри суворі заборони, активно спілкувалася з українською молоддю, вивезеною на роботи до Німеччини під час Другої світової війни, перейнялася українськими справами. І ще тоді вирішила для себе раз і назавжди: якщо життя розпорядилося так, що вона опинилася між двома культурами, мусить з того скористатися для спільного блага. Пізніше пані Анна-Галя скаже: «Цебто я не вибирала, а просто вростала в ту роль, яку собі відвела». І додасть: «Я вдячна долі за те, що дала мені можливість вирости в двох різних культурних світах».
Наполегливою науковою й перекладацькою працею вона здобула жартівливе звання «Повноважного й Надзвичайного посла» України в Німеччині — так зазвичай називали її в Україні. Адже важко собі було навіть уявити духовний космос української літератури без діяльної енергетики Анна-Галі Горбач: те, що вона робила в німецькомовному світі для пропаганди українського письменства, важко переоцінити.
Перу Анни-Галі Горбач належать такі праці як «Епічні стилістичні засоби козацьких дум» (1950), «Ольга Кобилянська і німецька культура» (1967), «Українські карпатські казки» (1975). Виступала вона також зі статтями в німецьких та українських виданнях, із розвідками про українсько-німецькі та українсько-румунські літературні відносини, читала лекції, брала участь у наукових конференціях, книжкових форумах, зокрема, на відомому книжковому форумі у Франкфурті-на-Майні, де як член Гільдії німецьких книгарів і видавців фактично представляла інтереси України.
Найбільше часу, сил і любові вкладала вона в копітку перекладацьку, а пізніше — у видавничу роботу. Ще студенткою взяла участь у конкурсі, оголошеному газетою «Українська трибуна в Мюнхені», тоді ж переклала новелу Михайла Коцюбинського «Для загального добра», новелу Юрія Косача «Ноктюрн б-моль», Миколи Хвильового «Я». Пізніше її переклади склали антологію української прози першої половини ХХ ст. «Синій листопад» (1959), а антологія «Криниця для спраглих» (1971) містила вже твори як класиків, так і письменників-шістдесятників, за що в радянській Україні їй дорікали за нібито антирадянську діяльність.
Хоча приводи для таких звинувачень були й більш серйозні. Адже Анна-Галя Горбач — відома правозахисниця: вона взяла на свої жіночі плечі, крім обов’язків родинних, творчих, ще й постійну роботу в амністових організаціях. Коли дізналася про утиски інакомислячих інтелектуалів в Україні, нав’язала контакти з Міжнародною амністією, ставши основним дорадником з питань Східної Європи. Оскільки завжди мала в хаті 3-4 українські видання, взялася перекладати й поширювати невідому на Заході інформацію, надавати її для Міжнародної амністії. Але цього діяльній та небайдужій жінці було замало: хотілося підтримати дисидентів живим спілкуванням. Для початку знайшла групу, яка опікувалася долею Ірини Калинець, а потім вдалося через товаришів з різних амністових груп роздобути й інші адреси ув’язнених. Попри те що спершу не було сподівань на те, аби листи з-за кордону доходили до в’язнів, їй ніколи не зраджувало терпіння й надії: терпляче й послідовно надсилалися листи, посилки з речами, Святим Письмом тощо, частина їх зникала, а частина все-таки потрапляла до адресатів. Євген Сверстюк був першим, хто отримав її листа і відповів, маючи ліміт лише на один лист на місяць до родини. Потім отримувала листи й від Ігоря Калинця, В’ячеслава Чорновола та ін.
Можна багато розповідати про напрями й деталі правозахисної діяльності Анни-Галі Горбач і її соратників із Заходу, зокрема німецького ПЕН-клубу: листи й звернення до керівників колишнього Радянського Союзу з вимогою звільнити ув’язнених, поширення інформації у західних ЗМІ тощо. Але є одна сторінка цієї діяльності, яку не можна оминути. Так, 1984 року до західних правозахисників потрапив таборовий зошит і листи Василя Стуса і Анна-Галя Горбач заходилася їх перекладати: так з’явилися перші публікації В. Стуса німецькою — в одному збірнику з поезіями І. Світличного і Є. Сверстюка (цьому значною мірою посприяло видавництво «Герольд унд Аппель»). Публікація збірника дисидентів мала добрий резонанс: 7—8 рецензій, зокрема в газеті німецьких інтелектуалів «Дітсайт» і швейцарській «Цюрихар цайтунг», а сам збірник поширювався через амністові організації і книгарні. Амністова організація «Література і публіцистика», членом якої Анна-Галя Горбач була тривалий час, щорічно 15 листопада оформляла в книгарнях вітрину творів переслідуваних письменників світу, зокрема й українських.
Пізніше разом із чоловіком відомим літературознавцем і мовознавцем Олексою Горбачем (нині теж покійним) Анна-Галя Горбач заснувала приватне видавництво Brodina Verlaq (за назвою рідного села та буковинської річки), де власними силами (з допомогою дочки Катерини, яка мешкає у Франції) й у власному перекладі видала антологію творів українських авторів (переважно новелістики) на чорнобильську тематику Stimmen aus Tschornobyl («Голоси з Чорнобиля», 1996), антологію української лірики Reich mir die steinerne Laute («Подай мені лютню з каменю...», 1996, текст паралельно українською та німецькою мовами), збірник власних статей про розвиток української літератури Die Ukraine im Spiegel ihrer Literatur («Україна в дзеркалі своєї літератури. Художній твір як життєвий шлях народу», 1997), прозу Валерія Шевчука Mondschein uber dem Schwalbennest («Місячне сяйво над Ластів’ячим гніздом», 1997), антологію молодої української прози Ein Rosenbrunnen («Трояндове джерело», 1998), антологію прози на жіночі теми Die Kurbisfurstin («Гарбузова княгиня», 1999), антологію української фантастики Die Stimme des Grases («Голос трави», 2000), вірші Василя Герасим’юка Der Dichter in der Luft («Поет у повітрі», 2001) та ін.
Після смерті чоловіка Олекси Горбача зробила все можливе, аби впорядкувати й передати в наукові німецькі й українські інституції його бібліотеку й архів, видати його твори.
Померла А.-Г. Горбач 2011 року, похована в Німеччині. Вона була членом Національної спілки письменників України (з 1993-го), лауреатом літературної премії ім. І. Франка (1994), премії ім. Василя Стуса Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (1993). Подружжя Горбачів дістало також відзнаку Президента України (1997).
...Спокійний, просвітлений погляд Анни-Галі Горбач зоріє мені з-поза тих світів, де закон збереження добра трансформується в людську пам’ять, яка довго-довго житиме в серцях тих, хто знав і шанував цю велику трудівницю на ниві культури.
