Що робить актор-чоловік, коли він невдоволений власною творчою долею? На жаль, нерідко сідає на кухні, п’є каву з горілкою, чи горілку з кавою, жаліється на життя й винуватить у своїх невдачах обставини та інших людей, котрі «його не розуміють».
Що робить актриса, коли її талант не цінується належним чином у рідному театрі, ролі її обминають, режисери її «не бачать», а нереалізовані творчі сили без належного використання тануть швидше, ніж підступний вік? Вона з властивою жінці конкретикою береться до діла та грає моновистави на улюбленому літературному матеріалі. І життя, і творчість насичено тривають...
Саме цю творчу й життєву мужність явили глядачам учасниці Першого міжнародного театрального фестивалю моновистав жінок-актрис «Марія», що відбувся в приміщенні театру «Сузір’я». Справжнє сузір’я артистичних талантів зібрали останні вересневі дні в Києві. На чолі з зіркою української сцени Марією Костянтинівною Заньковецькою. Її 150 річчю, її невмирущій пам’яті присвятили свій фестиваль видатні актриси України, Польщі, Білорусі, Росії.
Відкривала програму ініціаторка та натхненниця фестивалю, народна артистка України, лауреат премії імені М.Заньковецької Лариса Кадирова (Київ, Національний академічний драматичний театр ім. І.Франка) виставою «Посаг кохання» за твором Габріеля Гарсії Маркеса «Любовний одвіт чоловікові в кріслі» (режисер — народний артист Олексій Кужельний). Багатюща поліфонія почуттів і психологічних станів, відтворена актрисою, шаленство темпераменту, вишуканість рухів і жестів, вібрації оксамитового голосу яскраво виокремлюють Кадирову серед сучасних українських актрис. У більшості своїх робіт, а особливо в «Посагу кохання» вона парадоксально поєднує інтелектуальну витонченість з бурхливою емоційністю. Актриса проживає трагедію жіночої самотності як свою власну. Але не плаче над нею, а долає силою характеру, творчою та жіночою волею.
Робота Л.Кадирової у творі Маркеса наче відлунює творчій силі, європейській, світовій грані артистичного таланту М.Заньковецької, яку запрошували на імператорські сцени Росії, перед якою схилялись митці, уславлені світом.
Народна артистка України Лідія Кушкова (Дніпропетровськ, Академічний музично- драматичний театр ім. Т.Шевченка) — сама собі режисер. Вона залюбила глядачів у свою «Кайдашиху» — не дуже привабливий персонаж повісті І.Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Переплітаючи класичний хрестоматійний текст із власними коментарями, зауваженнями від імені самої Кайдашихи, розмовляючи з публікою, особливо з молоддю, обдаровуючи її за вірні відповіді бубличками й цукерками, Кушкова захоплює присутніх поетичністю народного побуту, красою національного вбрання та хусток, дотепністю українського гумору. Вона нагадує й розтлумачує втрачені старі слова та вирази нашої мови, пробуджуючи нашу генетичну пам’ять і знання перлин української класичної літератури — скарбниці нашої культури.
Природність, невимушеність, гранична щирість актриси Лідії Кушкової в усіх її сценічних образах відлунює органічній правді проживання ролі Марією Заньковецькою, що й піднесло її артистичний геній над пересічним рядом українського акторства.
Наталя Вощилова, актриса, що починала в Запоріжжі, працювала в США, а нині живе в Польщі (Познань) , бавила казкою-клоунадою «Маленька щаслива монетка» за мотивами англійської народної казки. Маленькі глядачі з дитячих садків і початкової школи прекрасно розуміли англійську мову актриси (сучасні діти!), жваво та правильно називали літери англійської абетки, які вона карколомно показувала своїм тілом, співчували різним персонажам, на які миттєво перетворювалась актриса. «Smile!» — англомовне запрошення до посмішки ставало в її устах не тільки закликом до веселощів, а філософією життя, його опорою.
Клоунада Наталі Вощилової відлунює знанню іноземних мов дворянки Марії Костянтинівни Адасовської (Заньковецької), вихованки пансіону, мужньо-сумній посмішці її фотографій, парадоксальній виразності знаменитої артистки, яка в житті палила не цигарки, а люльку та феєрично грала комедійні ролі всупереч трагедії розриву зі зрадливим коханим.
Заслужена артистка Білорусі Галина Бальчевська (Мінськ, Національний академічний театр ім. Янки Купали) в моновиставі «Догоріла свічечка» Олеся Петраскевича (режисер Григорій Баровик) була уособленням самої Білорусі, що вистояла в колективізації та окупації, пережила голод і Чорнобильську катастрофу. Вона живе, пам’ятає, тихо радіє сонечку й землі, має сили дивуватися й терпіти. Отак і йде життєвим битим шляхом проста білоруська селянка актриси Галини Бальчевської. Всупереч усьому — іде. І не плаче, бо всі сльози вже виплакані. Її білоруська мова з твердими шиплячими та знайомими словами зрозуміла й близька нам, як знайома та близька доля цієї жінки, цієї країни, це життя всупереч.
Отим «всупереч» відлунює «Догоріла свічечка» долі та творчості Марії Заньковецької, яка пішла на сцену всупереч родині, цивільним законам, засяяла там зіркою, теж граючи селянок- страдниць зовсім інакше, ніж було прийнято в тодішньому театрі, без штучності, зображальності, «комедіантства», на граничній правді проживання образу. Вона натхненно творила всупереч цензурним обмеженням, сваволі пихатих градоначальників, приниженням з боку влади, закулісним інтригам і відступництву коханого.
Народна артистка Росії Тамара Абросімова (Санкт-Петербург, Академічний драматичний театр ім. В.Комісаржевської) привезла на фестиваль високу культуру класичної російської літератури та кращих традицій акторського мистецтва російської сцени. Вистава «Про життя, про смерть і про любов» (режисер Тимур Насиров) основана на оповіданнях І.Буніна («Холодна осінь»), А. Чехова («Оповідання пані NN») та М.Лєскова («Тупейний художник»). Т.Абросімова проживає кілька жіночих характерів як один. Йдеться не про одноманітність актриси, а про єдність доль жінок, які присвятили себе коханню, будували на цій силі своє життя, свої надії та помирали душею, втративши коханого.
Стримано-пристрасне втілення Т.Абросімовою теми трагічного кохання відлунює акторській темі всієї творчості Марії Заньковецької, її героїні (а вона дала сценічне життя більшості головних жіночих образів української класичної драматургії) — це подвижниці та жертви Кохання, здатні на подвиг і злочин в ім’я Любові, на самогубство та божевілля, на велич духу в цьому почутті.
Завершила фестиваль артистка Наталя Половинка виставою-співом «Квітка-невіста». Дивна, чарівна вистава — «концерт для голосу та виконавця», здійснена Майстернею пісні на сцені Молодіжного театру ім. Леся Курбаса (Львів) і зіграна-проспівана по всіх-усюдах землі. Наталя віртуозно грає-співає стародавні народні співи, які викликають бриніння й ваших нервів, клітин, серця, пам’яті. Вона повертає вас до коріння, до глибин української душі, до злету ваших почуттів.
Її гра-спів відлунює вокальному багатству голосу Марії Заньковецької, його широкого діапазону від дзвінких верхів сопрано до низьких обертонів меццо. Марія Костянтинівна, Маруся Адасовська, вчилася співу у своїх сільських подруг із села Заньки і знала українських народних пісень безліч, виразно використовуючи їх у своїх драматичних ролях. Пісня, заспівана разом з Миколою Садовським, поєднала їх у великому коханні. Заньковецька шліфувала свій голос уроками в Петербурзькій консерваторії, їй пророкували оперну кар’єру... Вона втратила співучий голос після важкого дифтериту. Але зі сцени говорила так виразно, що її й донині чує вся Україна...
Фестиваль «Марія» мав гарний пролог — презентацію дорогоцінної й унікальної за матеріалом книги-альбому, створеної співробітниками Київського музею М.Заньковецької, «Талан. Життя і творчість Марії Заньковецької» (видавництво «Мистецтво»). Фестиваль прикрасила виставка з фондів цього музею (директор Наталя Бабанська). Епілогом фестивалю «Марія» став «круглий стіл» «Актриса» («Виміри акторської майстерності сучасної Актриси»), де говорилося про складну долю жінки- актриси в театрі й у особистому житті, про її мрії, шляхи реалізації таланту та про сподівання на те, що фестиваль «Марія» стане щорічним. Адже у нього такі повноважні, серйозні, відповідальні, свідомі «батьки» — Міністерство культури та мистецтв України, Київське головне управління культури, мистецтв і охорони культурної спадщини, Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Т.Г.Шевченка, «Шевченківський фонд — ХХI століття», Міжнародна благодійна організація «Міжнародний інститут театру» (Український центр), Майстерня театрального мистецтва «Сузір’я».
У надії та без надії — «Smile!» — посміхаймося! Якось воно буде...
