ХХІІ Міжнародний фестиваль «Музичні прем’єри сезону», який відбувся нещодавно в Києві, подарував любителям сучасної академічної музики багато яскравих вражень. Деякі з них можна порівняти зі справжніми відкриттями. Наприклад, твір гостя з Росії, відомого композитора Олександра Чайковського «Далекі сни дитинства» для скрипки й альта з оркестром у виконанні концертмейстера оркестру Маріїнського театру Людмили Чайковської (скрипка) і москвича Назара Кожухаря (альт) у супроводі ансамблю «Київські солісти» під орудою Володимира Сіренка. Та й сам приїзд на Україну композитора, піаніста, педагога, громадського діяча, завідувача кафедрою композиції Московської консерваторії і художнього керівника Московської філармонії, автора багатьох творів різних жанрів — справжня подія. Попри щільний графік, Олександр Чайковський відвідав Кам’янку, оглянув музей свого знаменитого однофамільця, доторкнувся до рояля, на якому були вперше зіграні деякі сцени «Євгенія Онєгіна» й інші твори Петра Ілліча, а також знайшов час для спілкування з «Днем».
— Розкажіть про ваш твір «Далекі сни дитинства». У нього цікава назва і жанр. На вашому сайті зазначено, що цей твір написано 1988-го.
— Я написав це доволі давно, двадцять з гаком років тому! Взагалі написав тоді три концерти поспіль. 1979-го успішно прозвучав Перший альтовий концерт, на «Московській осені» (грав Юрій Башмет). Потім народився Перший скрипковий концерт, його виконав Віктор Третьяков. А потім через деякий час Третяков і Башмет попрохали мене написати подвійний концерт. Я писав його як завершальний концерт у тріаді — альтовий, скрипковий і «Далекі сни дитинства». Оскільки й альтовий, і скрипковий концерти вийшли в мене дещо драматичні, то «Далекі сни...» — начебто посттрагедійний, сумний, типу «Соляріса» — такі стани заморожені. Десь за настроєм він був навіяний фільмом «Обломов» Нікіти Михалкова. Але так вийшло, що два моїх друга (Башмет і Третяков) так і не зіграли цей твір. Вони його послухали, все сподобалось, а потім за два дні до концерту відкрили ноти і зрозуміли, що за такий короткий термін не вивчать... Пізніше цей концерт стали виконувати різні музиканти, грали досить багато — і тут, і за кордоном. Як не дивно, його часто грають в Америці. Потім я свою дружину підключив (Людмила Чайковська, заслужена артистка Росії). Вона записала в Санкт-Петербурзі цей концерт із молодим альтистом. Але в Росії його вже декілька років не грали, і тому я вирішив пригадати. Назар Кожухар (лауреат міжнародних конкурсів, син відомого українського диригента Володимира Кожухаря. — О. Г.) чудово грав і скрипковий мій концерт, і альтовий, і тепер «Далекі сни...». Найтепліші слова хочу сказати на адресу «Київських солістів» і диригента Володимира Сіренка. Він — прекрасний музикант.
— Ви подивилися балет «Володар Борисфена» Євгена Станковича. Що скажете про музику, виставу, театр?
— Кожного разу, приїжджаючи до Києва, я хотів побувати в Національній опері, але все якось не виходило... Будівля театру приголомшливої краси. Я люблю музику Станковича, це мій давній друг. У балеті незвичайна музика: дуже глибока. Але, на жаль, хореографія програє музиці. Постановники щось не зрозуміли або не змогли втілити на сцені музичну потужність цього твору Станковича. Наприклад, під таку музику не можна випускати балерин у пачках, костюмах а-ля «Дон Кіхот» або «Баядерка». Я інколи заплющував очі та просто слухав музику, хоча балетна трупа мені здалася дуже професійною. Я вважаю, що вийшла досконала невідповідність, «не потрапили» ні хореограф, ні художники. Хоча декорації (формально) гарні, але вони — самі собою. У мене є претензії й до лібрето, якісь речі я взагалі не зрозумів. Балет має бути ясний без усяких текстів лібрето. А ось музика чудова, і я хочу привітати Станковича з прекрасною роботою.
— А з ким із українських композиторів, окрім Станковича, ви підтримуєте дружні взаємини?
— Я дуже товаришував із покійним Іваном Карабицем, це був мій великий приятель. Порівняно нещодавно здружився з Ігорем Щербаковим, у мене добрі стосунки і з Мирославом Скориком. Ми разом починали — Ваня Карабиць, Женя Станкович, Володя Зубицький, Олег Кива, теж небіжчик, на жаль. Ми пройшли через молодіжні всесоюзні об’єднання, брали участь у різних фестивалях у колишньому СРСР і за кордоном, часто зустрічалися...
— У одному з інтерв’ю ви сказали: «Зараз людям сміятися хочеться. Дуже мало смішної музики взагалі, особливо сучасної... Публіка повинна розважатися. Вона ходить на концерти відпочивати». Ви мали на увазі завдання філармонії?
— Ну, взагалі публіка на концерти ходить відпочивати.
— А як же праця розуму та інше?
— Розум усе одно не може зупинитися! Слухач іде на концерт, щоб отримати приємні враження, емоції, а це і є відпочинок.
— Але ж завдання мистецтва — виховання, духовний розвиток?
— Якщо людина подивиться хорошу, веселу виставу, або послухає яскраву і при цьому дотепну музику, або побачить цікаву комедію, то хіба вона не виховується? Інша річ, якщо вона прийде і подивиться щось нікчемне, навіть якщо це буде драматична, трагічна річ, але погана з погляду мистецтва, — вона не відпочине, а лише роздратується! Я вважаю, мало зараз творів дотепних і веселих.
— Ви працюєте в різних жанрах, у тому числі й на телебаченні, в кіно...
— З кіно вже давно не мав справи. Останній фільм, який я зробив, вийшов років із десять тому. Адже зараз дивне кіно, точніше — композитори, якщо можна взагалі їх назвати цим словом, які пишуть для кінематографа. Можу назвати одне-два імені: у Леоніда Десятникова була музика добра, Олексія Айги. А так — усе незнайомі прізвища. Все в них на синтезаторах, електроніці. Це — не музика! Для телебачення я інколи пишу, але теж небагато. Зараз кожен режисер прагне здешевити картину. Мистецтво дрібнішає...
Згадайте: Ейзенштейн запросив Прокоф’єва, і вони створили такі фільми, як «Олександр Невський» та «Іван Грозний». Музика, як мінімум, на 50% зробила фільми. Режисер повинен мати відповідну широту й діапазон мислення. Я переконаний, що добрих фільмів без доброї музики не буває!
— Ви давно займаєтеся викладацькою діяльністю. Як удається поєднувати творчість і педагогіку?
— У мене клас невеликий: шість—сімь осіб, більше не дозволяю собі брати. Учням потрібно приділяти увагу, навіть не з погляду занять, а чисто психологічно. Вони всі різні — значить, потрібно переключатися з одного на іншого, коли вони приходять до тебе. У заняттях зі студентами не повинно бути метушні — це не виконавці, до кожного потрібен особливий підхід. А коли у тебе 15—20 осіб, ти вже не пам’ятаєш, як їх звуть. Потрібен час і для творчості. Зараз роблю партитуру опери «Альтист Данилов». У грудні відбудеться прем’єра в Камерному театрі імені Бориса Покровського (Москва). Опера створюється за відомою в 1980-ті роки книгою Володимира Орлова «Альтист Данилов». До майбутнього сезону в Московському дитячому музичному театрі ім. Наталії Сац потрібно зробити оперу «Олівер Твіст» за Чарльзом Діккенсом. І ще мені запропонували написати ораторію. Загалом у мене роботи на два найближчі роки.
ДОВІДКА «Дня»
Олександр Володимирович Чайковський (народився 19 лютого 1946 р. у Москві) — композитор, піаніст, педагог, народний артист Росії, професор Московської консерваторії. У 2004—2008 р.р. — ректор Петербурзької консерваторії. Є племінником Бориса Чайковського, але не має стосунку до класика Петра Ілліча Чайковського. Однією з основних сфер інтересів Чайковського є музичний театр. У його операх і балетах поєднуються драматичні розв’язання та сучасні сценічні прийоми. В інструментальній музиці композитор багато працює в жанрі концерту, де виявляє індивідуальне ставлення до інструменту, який виконує соло, і його протиставлення оркестрові. Так, Віолончельний концерт Чайковського написано у формі варіацій, а Перший концерт для альта наближається за масштабністю до симфонії. Власні ж симфонії композитора мають яскраво виражені риси програмності. Твори композитора охоплюють широке коло жанрів і сюжетів — від масштабних оркестрових і вокально-симфонічних робіт до комічних опер. Чайковський — автор балетів «Ревізор» і «Броненосець Потьомкін», а також опер, зокрема: «Дідусь сміється», «Р. В. С.», «Друге квітня», «Вірність», «Три сестри», «Цар Микита і його сорок дочок», «Три мушкетери», «Один день Івана Денисовича», «Легенда про град Єлець, діву Марію і Тамерлана».
