Постановку здійснює грузинський режисер Автанділ ВАРСІМАШВІЛІ, який три роки тому вже ставив цю шекспірівську трагедію у Тбілісі. За його словами, у Києві буде нове художньо-смислове прочитання відомого твору про те, як страх перед тираном дозволяє королю Англії Річарду ІІІ встановити у суспільстві безмежну владу. Шекспірівська п’єса дуже актуальна для сьогодення, бо небезпека розростання тиранії у світових масштабах відчутно збільшилася у зв’язку з військовою агресією Росії проти України та на Близькому Сході (нагадаємо, що Грузія пережила схожий напад РФ 2008 р., після чого втратила частину своїх територій).
За легендою, 2 жовтня 1452 р., коли народився Річард, бушував ураган, трощив дерева... Під час тяжких пологів з’явилася на світ дитина, від якої в жаху відсахнулася власна мати. Хлопчик був горбатим, кривобоким, із ногами різної довжини. Проте з зубами — щоб гризти й терзати людей, як злобливо скажуть йому згодом сучасники. Майбутній король Англії ріс із клеймом виродка, терплячи приниження й глузування. Часто його називали «потворним» — так починав своє життя великий тиран...
Шекспір змалював короля Річарда III лиходієм, позбавленим почуття совісті, що йде до влади від одного вбивства до іншого; водночас це психологічно складно розроблений характер талановитої людини... У виставі головну роль гратиме Богдан Бенюк. Разом із популярним актором на франківську сцену вийде зірковий ансамбль, серед них Олексій Богданович, Остап Ступка, Василь Мазур, Людмила Смородіна, Анжеліка Савченко та ін. (сценограф — Міріан Швелідзе, художник по костюмах — Наталія Кобахідзе).
— Чому саме «Річард ІІІ»? Звичайно, не тому, що я його вже ставив у своєму «Вільному театрі» і мені тепер легше буде працювати. Це буде інша вистава уже хоча б тому, що у нас в Тбілісі невелика сцена, я вже не кажу про індивідуальність акторів. Просто в історії театру бувають періоди, коли раптом виникає запит на ту чи іншу п’єсу, — розказав «Дню» Автанділ Варсімашвілі. — Особливо це стосується Шекспіра. Був час, коли всі бралися за його «Гамлета», якого я теж ставив. Тепер, схоже, настала черга «Річарда ІІІ». Цю драму в берлінському «Шаубюне» нещодавно поставив Томас Остермайер, на початку року я був на прем’єрі «Річарда» в паризькому «Одеоні». Інтерес до цього твору зрозумілий, оскільки театр повинен говорити про ті проблеми, які сьогодні хвилюють суспільство. А зараз світ стурбований перспективою нової транснаціональної тиранії. Зайве говорити, звідки походить її загроза — наш сусід приносить дуже багато турбот і проблем не лише Грузії та Україні, з якою два роки тому розпочав війну, а й багатьом іншим країнам.
— Хто ініціював постановку «Річарда ІІІ» в Театрі ім. І.Франка?
— Ми зі Станіславом Мойсеєвим, художнім керівником франківців, давно вели перемовини про те, аби я зробив виставу у Києві, а він поставив спектакль у Тбілісі. Але часу не вистачало. Нарешті я зміг знайти вільних півтора місяця, щоб приїхати до Києва, і сподіваюсь, Мойсеєв знайде можливість приїхати на постановку до нас у Грузію. Мені завжди було дуже затишно у Києві, і це відчуття не зіпсували навіть радянські чиновники, які закрили мою першу тут поставлену виставу саме напередодні прем’єри. Сталося це у 1982 р., я ставив у Молодіжному театрі (нині Київський Молодий театр. — В.Д.). «Калейдоскоп» Сандро Мревлішвілі. Тодішні цензори висунули кілька безпідставних претензій. Одна з них стосувалася того, що у нас у виставі руйнувалася стіна, і хтось побачив у цьому образ руйнації... Кремля. Нам також заборонили виносити на сцену ікони, хоча це були копії робіт знаменитого іконописця Андрія Рубльова, які знаходяться у Третьяковській галереї. І хоча за нашу виставу тоді вступилися досить відомі культурні діячі України, але так і не дозволили зіграти прем’єру, незважаючи на те, що у залі вже зібралися глядачі. Все закінчилося скандалом, а мене відправили назад у Грузію. Це виглядало, як у поганому радянському детективі: мене привезли у машині до трапу літака, посадили у нього, і через кілька годин я опинився у Тбілісі. На щастя, мене ніхто не зустрічав, хоча одразу покликав на розмову Роберт Стуруа, під керівництвом якого я тоді працював. Потім мене викликали на «килим» у ЦК Компартії Грузії. Після того як я розповів про так звані звинувачення, секретар по культурі сказав, що «українські товариші просто погарячилися»...
— На жаль, багато навіть талановитих режисерів, отримавши владу, перетворюються на диктаторів...
— Щойно це відбувається, режисер перестає бути творцем. Він більше не здатний творити, і його пустоту відчувають і актори, які змушені з ним працювати, і глядачі. Є режисери, які зовні можуть себе поводити як диктатори, наприклад, Г.Товстоногов. Але його метою було мистецтво, він творив на сцені магію. І актори підкорялися йому із задоволенням, тому що він діяв із любові до мистецтва. У цьому разі «диктатура» стає добровільною для тих, хто під неї підпадає... Часто трапляється, що в театрі люди закохуються: режисер — в акторів, ті у свою чергу в режисера.
— Як вам працюється з українськими акторами?
— У вас прекрасні актори. Я свого часу працював у Росії, поставив там майже десять вистав, так-от їхні актори дуже відрізняються від грузинських і українських. Вони не володіють тим темпераментом, який властивий нашим і вашим акторам. Наші акторські школи у чомусь схожі, і для мене українські та грузинські виконавці різняться тільки мовою. Богдан Бенюк, який репетирує роль Річарда, — прекрасний актор, спільна робота з ним приносить велике задоволення. Взагалі грузинський і український народи, хоч ми і не є сусідами, дуже схожі. Грузини люблять українців, і таке ж тепле почуття до грузинів я бачу з боку українців. Ми прекрасно розуміємо одне одного і почуваємося ріднею.
