«Ніч яка місячна, зоряна, ясная»... «Тиха украинская ночь»... «Звезды блещут»... «Хрущі над вишнями гудуть»... «Спіють півні»... «Не співайте, півні, не вменшайте ночі»...
Бо ніч та світиться в театрі «Колесо» на Андріївському узвозі. Світиться рясними зорями української ночі, темними віконцями поснулих хат, перелазами і горщиками, стріхами й криницею, щирими, зворушливо наївними словами забутої п’єси Степана Васильченка та свіжими талантами молодих акторів і їхніх досвідчених колег.
Васильченко писав п’єсу «Не співайте, півні, не вменшайте ночі» в окопах Першої світової війни, мабуть — згадуючи мирну, тиху українську ніч, своє перше кохання, парубоцькі зальоти по садках та горищах, довгі коси й чорні очі струнких дівчат, сопілку молодої душі батька... Вийшла п’єса-замальовка, не «добре зроблена», а наче якась недокінчена, ніби й без сюжету — лише суцільні почуття любовної млості, ревнощів, залицянь, легких образ і радісних примирень. Що й поклало на неї тавро «несценічної». А майже через сто років така драматургія виявилась авангардною, імпресіоністичною, постмодерною, якщо хочете. Й у сценічній реалізації такого драматургічного матеріалу треба було покладатися не стільки на фаховий режисерський інструментарій, скільки на природну привабливість і щирість акторів, здатних створити атмосферу бриніння, передчуття, жадання і цнотливої юності. Що і зробила режисер-постановник вистави Ірина Кліщевська.
Двадцять років очолюючи створене нею «Колесо», Ірина Яківна зрозуміла, що пора омолоджувати театральний організм, і вдалася до перспективного проекту «Молода надія», віддаючи себе і сцену свого театру початківцям. Так яскраво засвітився тут «Зоряний хлопчик» О. Уальда в постановці молодого режисера Анатолія Суханова, у виконанні юних студентів театрального факультету Київської дитячої академії мистецтв iз чарівною мелодійною музикою молодого композитора Сергія Паригіна.
А тепер і майбутні актори із творчої майстерні режисера Петра Ільченка з Національного університету культури і мистецтв заспівали-заграли призабуту п’єсу С. Васильченка. Класичної української краси Ірина Ткаченко (Пріся), кругловидий дзвіночок Валерія Самойлова (Настя), кучерявий паливода Станіслав Жирков (Кость), темпераментний Дмитро Шарабурін (Максим) у своїх перших роботах на професійній сцені виявили неабияку майстерність і щиру віру в запропоновані обставини життя своїх пращурів — чи сучасників? Вони не просто гарно співають безліч українських пісень — вони ними діють, піснями з’ясовують стосунки, співом залицяються і просять вибачення. Хай би цією перспективною молоддю зацікавились «великі» українські театри по всіх усюдах нашої землі, а молодь ця не спокушалася б тільки столицею, а здобувала гідну її зоряну славу там, де вона запитана, очікувана і любима...
Молодь у виставі гідно і турботливо підтримали дорослі: роздерта між ревнощами і коханням довгокоса Горпина (Олена Іванова), тихий ліричний сопілкар Тихон (Олександр Бірюков). А як з’являється знемагаюча від любовної жаги Палажка (Ольга Радчук), то ховайтеся усі — затопить коханням!
«Ніч кохання» — так у версії театру «Колесо» називається п’єса С.Васильченка. І це не загравання з публікою, а концепція вистави. Сьогодні, коли поцілунки-лизання і мало не злигання лізуть в очі й у транспорті, і на вулицях, а в кохання мало хто вірить, підміняючи його грубим сексом, театр «Колесо» стверджує, що саме кохання прикрашає людину, що саме цнотливість зваблює найсильніше, що любов є корінням, основою, силою життя і особистості.
Отаке от закохане, замріяне, співуче українське село тішить глядацьку душу на сцені площею... 15,5 кв. м. Це як ваша кімната. І весь театр на двох поверхах старого подільського будинку займає 246,4 кв. м. Це як квартира якогось... У залі поміщається 60 глядачів, а на виставах у кафе першого поверху — 45. Уявляєте прибуток театру від продажу квитків? Шалені гроші. А в театрі працює понад 50 співробітників — 16 штатних акторів і ще шість, потрібних за контрактом. Інші — радисти, освітлювачі, гримери, костюмери, білетери і т. ін. Цими силами «Колесо» тримає в діючому репертуарі 28 вистав, різних за жанром, стилем, філософією і формою, на які важко потрапити, бо цікаві. Театр побував майже на 40 міжнародних фестивалях, де здобув чимало нагород. Здійснює творчі проекти з визнаними митцями Австрії, Болгарії, США, Франції, Швейцарії, Швеції. Співпрацює з мистецькими навчальними закладами. Веде благодійну роботу, безкоштовно показуючи вистави пенсіонерам, студентам, інвалідам. Творча діяльність театру «Колесо» визнана професійною критикою і відзначена різними нагородами...
«Гадючник» — інші (значно міцніші) лайки не наводимо. Так привселюдно висловлюється на адресу театру «Колесо» його сусід — народний художник України, лауреат державних премій СРСР, лауреат премії Ленінського комсомолу, академік Академії мистецтв Анатолій Гайдамака, який має в двох третинах цього ж будинку по Андріївському узвозі, 8, свою власну майстерню. Щоправда, обізнаний люд подейкує, наче таких майстерень у художника ще кілька. А лається він по-кайдашевому — за спірну територію. Справа в тім, що рік тому помер ще один сусіда театру — стінка в стінку — художник Валентин Реутов, світла душа, друг і частий відвідувач театру «Колесо». Його майстерня в 218,3 кв. м часто слугувала театрові і за мистецьку вітальню, і за склад костюмів, бо у своєму мікроскопічному просторі театр задихається. Головне управління культури Києва, на балансі якого є порожня нині майстерня В.Реутова, готове віддати її «Колесу», аби підтримати театр і полегшити його матеріальне становище. Але на цю площу поклав завидюще несите око народний лауреат і академік Анатолій Гайдамака, що вважає себе українським Церетелі з Глазуновим укупі.
Пан Гайдамака широко відомий у вузьких колах митців та інтелектуалів з негативного, м’яко кажучи, боку. З ним уникають мати справу порядні люди справжньої культурної еліти України. Свого часу він навчився дружити з радянською владою і реалізує це вміння з владою нинішньою. Гайдамаці вдається використати дружні стосунки з нашим Президентом, провокуючи Віктора Андрійовича та депутатів міськради на сумнівної справедливості розпорядження і рішення.
Між тим упадає в око, що ставлення держави і Києва до театрів як таких що не день погіршується. Під загрозою закриття унікальний в Україні і знаний у світі Театр маріонеток, бо старий будинок на Подолі, який митці власноруч перетворили на чарівний затишок, вже проданий комусь байдужому до мистецтва. Чиновник Солом’янського району, покликаний за посадою дбати про культуру, наміряється виселити (а отже закрити) з підвалу на Єреванській скромний, але такий потрібний театр «Дивний замок». Без приміщень лишаються Київський модерн-балет, театр «Ательє-16», «Свободный театр», «Золоті ворота», «Чорний квадрат», гальмується будівництво «Вільної сцени» на Троєщині та Малої опери... Перелік можна продовжувати. Про відкриття нових театрів, яких так не вистачає столиці європейської держави Києву, просто не йде мова. Ну і що з того, що у Парижі 500 театрів, а у Києві разом iз Національними — близько 30-ти. Ми ж на хуторі біля Диканьки...
