Проте він займає своє стале місце в календарі міжнародних кіноподій. Усі фестивальні локації зосереджено у центральній частині Лондона, переважно довкола затишної площі Лестер. Це — саме серце богемного, мистецького життя. Поруч — кілька коледжів, добрий десяток музеїв із Національною галереєю включно; рукою подати й до знаменитої Пікаділі, й до Трафальгарської площі, і до місцевого Чайна-таун. Попри космополітичність, хаос і шалений ритм життя у столиці Об’єднаного Королівства, на самому фестивалі лежить відбиток якогось особливого затишку й домовитості. Кіном тут насолоджуються, як хорошим вином, його неквапно смакують, і, зрештою, навіть призові перегони — не головне, хоча конкурсів тут три — основний, документальний і дебютів, і боротьба там — серйозна. Хоча є і червоні доріжки, і дефіле зірок під спалахами фотокамер, гарячкового ажіотажу не спостерігається і близько. Це свято передусім британського кіна — котре завжди було якраз сильне своєю стриманою манерою, протиставлянням себе голлівудському шику. В основному конкурсі брало участь п’ять фільмів, створених за участю Британії, у змаганні дебютів — два, в документальній секції — теж два. Цифри, про які нам залишається тільки мріяти.
Характерні риси місцевої кінематографії — соціальні акценти, його зосередження на просторі родини, на ретельному дослідженні невидимих світу пристрастей, котрі буяють у стінах тої самої фортеці, якою, згідно з відомим прислів’ям, є свій дім для англійців. Схоже, що й організатори, і навіть журі «Лондона-56» поділяли такий погляд: переважна частина конкурсних стрічок, незалежно від країни, були сімейними драмами. Кілька контрастуючих випадків — американський кримінальний трилер «Кінець варти», чилійсько-американська комедія «Ні», чорна комедія «Сім психопатів» (США — Великобританія) лише підтвердили закономірність.
Родина у фестивальних картинах потерпає як від зовнішніх, так і від внутрішніх випробувань, її покоління роз’єднані, суспільне середовище — вороже до її деяких членів або й до всієї сім’ї загалом. Так, переможцем передбачувано стала «Іржа і кістка» режисури Жака Одіяра. Французький режисер, котрий прославився 2009 року, здобувши з тюремною драмою «Пророк» Гран-прі Каннського фестивалю, тепер зняв більш камерну, але так само болісну стрічку.
По суті, це історія кохання, але з певними незвичними факторами. Алі (Матіас Шонаертс) — бувалий, пом’ятий життям чоловік, типовий герой попередніх картин Одіяра, — намагається знайти життєвий прихисток для себе і свого 5-річного сина. Працюючи в нічному клубі на курорті, він зустрічає Стефані (Маріон Котіяр), у котрої професія набагато екзотичніша й небезпечніша — тренер китів-касаток. Ось, власне, в цій історії кохання, що ледь починає складатися, і з’являється третій — касатка, або, як їх ще називають, кит-убивця. Саме він калічить Стефані, і тепер події розвиваються у непередбачуваному руслі.
Якщо «Пророку» була притаманна певна стриманість, то «Іржа і кістка» вражає відкритою емоційністю, так само, як і акторською роботою, особливо тут запам’ятовується чудова гра Маріон Котіяр (нагадаю, свого часу вона отримала «Оскара» за роль Едіт Піаф у «Житі в рожевому»). Саме тонка акторська врівноваженість рятує фільм від падіння у цілковиту мелодраму.
Травми в мексиканському «Після Люсії» (режисер — Мішель Франко) — швидше психологічні. Ще одна неповна родина — цього разу батько Роберто і 15-річна донька Олехандра — намагається отямитися після загибелі матері дівчинки й заради цього переїжджає до Мехіко. Батько звертає на дочку не надто багато уваги, намагаючись вибратися з важкої депресії, а Олехандра, у свою чергу, стає в школі об’єктом жорстокого цькування. Одна біда наздоганяє і витісняє іншу; емоції зашкалюють і тут, але Франко організовує сюжет швидше як трилер, як гостру історію з непередбачуваною розв’язкою, доводячи цим, що навіть камерну фабулу можна зробити по-голлівудськи захопливою.
Така ж сама жорстокість вулиць протистоїть родинній згуртованості в «Мій брат — диявол», режисер Саллі Ель Хоссейні отримала за цей фільм приз як кращий британський новачок. У двох братів-підлітків, арабо-британців Рашида й Мо, що мешкають у небагатому районі Лондона, абсолютно різні темпераменти. Перший — ватажок банди наркоторгівців, другий — сумлінний учень у місцевій школі, який до того ж боготворить свого харизматичного брата. А той, у свою чергу, зовсім не бажає для Мо такої ж долі, намагається сам кинути злочинне життя, чим накликає на себе гнів з боку колишніх спільників, і тут уже час діяти молодшому. Хрестоматійний сюжет «брат за брата», втілений Хоссайні зі зрілою майстерністю, від напруження в деяких моментах просто перехоплює подих.
На цьому тлі «Звірі дикого Півдня» (режисер — Бен Цейтлін, США) вражають як яскравою візуальністю, так і поетичною атмосферою. Шестирічна Хашпаппі мешкає з батьком Вінком у невеличкій громаді, загубленій десь у дельті річки на півдні США. Вони виживають, ловлячи рибу на човні, зробленому з решток автомобіля. Одного дня Вінк — суворий, але дбайливий батько — злягає від незрозумілої хвороби, водночас дивна недуга вбиває всю природу: тануть льодовики, піднімається вода, на суходіл невідомо звідки виходять стада доісторичних тварин. Вінкові гіршає, тож Хашпаппі вирушає на пошуки своєї матері, котра зникла багато років тому. Цю потенційно трагічну історію Цейтліну вдається розказати у дивовижно світлих кольорах. Показуючи світ очима дитини, він водночас анітрохи не спрощує фільм: режисер просто пам’ятає, що кіно — не тільки свідок бід і страждань, а ще й засіб поезії, один із найліпших інструментів уяви. Саме тому «Звірей...» відзначили призом як найбільш оригінальний дебют.
Були на фестивалі й фільми українських режисерів; прикметно, що обидва — про війну, втім, розказані дуже по-різному. «У тумані» Сергія Лозниці — це гірка й жорстка історія уявної і справжньої зради, протистояння гідності й дурості, моралі загальнолюдської і фальшивої. Фільм цей — справжній ляпас шанувальникам бетонного пафосу, яким досі підмінюють правду про війну.
З іншого боку — Ева Нейман, екранізувавши у «Будинку з башточкою» однойменне оповідання Фрідріха Горенштейна, намагалася розповісти про дитину на війні, точніше — бідній країні, що воює. Зважаючи на всі, без сумніву, цікаві знахідки, дуже помітно, що режисер так і не змогла подолати власну вторинність щодо стилю Кіри Муратової, асистентом якої Нейман свого часу працювала. У «Будинку з башточкою» багато візуально неточних, слабких моментів, втрачено ритм оповіді, і намагання стилізувати зображення під чорно-біле воєнне кіно не є переконливими.
Проте втішно принаймні, що Україну все ж було представлено в Лондоні — хай і нерівно, суперечливо. Можливо, якщо нашій благенькій кіноіндустрії не заважатимуть, то наступного разу потрапимо вже в конкурс. Адже і в Британії колись починали з нуля. Та й зараз, як не дивно, у них є проблеми, схожі на наші: найкращих режисерів і акторів невпинно і ефективно перетягує до себе Голлівуд (схожу роль у нас виконує російська кіноіндустрія), а шлях місцевого постановника до глядацького успіху в своїй власній країні, знову ж, лежить через океан.
Та, як доводить той таки Лондонський фестиваль, британці не ремствують, а продовжують робити своє кіно. Ми — нічим не гірші.
