Культурна ситуація, яка склалася нині в Україні, є унікальною. Очевидно, що вона вимагає не лише широкого обговорення й глибокого осмислення, а й негайних дій. Російське мистецтво і масова культура, які досі займали непропорційно велике місце у внутрішньоукраїнському середовищі, втратили моральне право на свої колишні позиції. Водночас російська агресія стимулювала нарешті звернутися до правдивої української історії та культури й західноєвропейську публіку, для якої вони досі були сховані під масою невиразного й недоосмисленого «радянського» і «загальноросійського» спадку. Нині навіть іде мова про трансформацію університетських програм, присвячених т. зв. східноєвропейським або слов’янським студіям. Запропоновані зміни покликані надати належне місце українському питанню (див. інтерв’ю з французьким дослідником і філософом Філіпом де Лара у №111 від 26—27 червня ц.р.)
Тож сьогодні маємо виняткову нагоду відкрити Україну не лише світу, а й власне самій Україні та українцям. Адже до цих пір ми нерідко бачили себе «чужими очима», що, власне, значною мірою й допомогло ворогові окупувати Крим та Донбас. Нині ми підійшли до переломного моменту в нашій історії, який або відкриє перед Україною якісно цілком нові перспективи, або ж... Про інші альтернативи не хочеться навіть згадувати — на жаль, прецедентів у нашій національній історії вистачає. Втім зрозуміло, що саме культура й зокрема нова державна культурна політика, поряд із реформами в економічній, соціальній, військовій та інших сферах, є сьогодні одним із найважливіших пріоритетів. Чи готові до цього виклику вітчизняні культурні менеджери, журналісти і власне митці? Яка роль культури в консолідації суспільства? Які механізми допоможуть вписати українську історію та мистецтво у загальносвітовий контекст? Чи можлива й чи потрібна подальша культурна взаємодія з країною-агресором? Серед інших ці питання стали предметом обговорення на знаковому круглому столі, який відбувся нещодавно в редакції газети «День».
У дискусії взяли участь такі авторитетні у своїх галузях особи, як Тамара БОЙКО — редактор телеканалу «Культура»; Олексій КУЖЕЛЬНИЙ — режисер, голова Київського відділення Національної спілки театральних діячів України; Юрій МАКАРОВ — ведучий Першого Національного каналу, оглядач журналу «Український тиждень», літератор; Сергій ТРИМБАЧ — кінокритик, голова Національної спілки кінематографістів України.
Напрям розмови визначила головний редактор газети «День» Лариса ІВШИНА.
Лариса ІВШИНА: — Деякі з наших авторів, зокрема з Росії, констатують загибель російської культури у сьогоднішньому її образі. Вони не можуть не запитувати себе: як може поєднуватися схвалення крадіжки території, схвалення вбивства — з культурою. Адже на боці цього схвалення опинився мало не весь той табір людей, з якими ми ще донедавна зустрічалися, яких слухали. Останньою краплею для мене був виступ Гергієва на Петербурзькому форумі. Коли він почав говорити, що в Америці не знають, що таке Україна, хто такі українці та звідки вони взялися, в мене, окрім співчуття, не виникло майже нічого. Не хочеться навіть сперечатися. Я знаю, що ми маємо колосальну культуру, я знаю, що ми маємо багато зробити, щоб її проявити для світу. Думаю, це має бути для нас темою розмови — як нам витлумачити свою культуру, передати світу потрібні сигнали, якщо він раптом, за словами того ж Гергієва, не зовсім розуміє. Для цього потрібна сильна культурна політика. Якщо ми будемо сподіватися, що колись прийде влада, яка нам це забезпечить... Спочатку таку владу потрібно створити з тих громадян, які будуть виховані культурою. В нас це — невеликі острівці, які самодостатньо існували у всіх штормах, незважаючи ні на що. Треба більше майданчиків, більше контактів. Наприклад, завдяки Тамарі Антонівні та її роботі на телеканалі «Культура», попри неувагу уряду і певне ставлення колег, стільки всього збережено — колосальні архіви. Треба об’єднати тих, кому є що сказати, з тими, хто відчуває потребу щось транслювати, але ще не має чіткого розуміння. Виробити нові смисли для цього.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК: — У нас перше питання для розгляду позначено доволі патетично: «Російська культура. Епітафія». Власне, що таке культура? Це поп-культура і, з другого боку, серйозні автори. З маскультом усе зрозуміло. Він там став зброєю пропаганди, а якщо хтось зі сцени висловиться проти, йому просто відмінять концерти з технічних причин. В кіно схожа ситуація: якщо хтось захоче зняти опозиційний фільм — йому не дадуть грошей або не пустять у прокат. Виставки закривають, проти кураторів відкривають справи. Лишаються театр і література. В театрах почали відроджуватися худради — як за СРСР. Але це на поверхні. Мені здається, епітафія (якщо ми говоримо про епітафію як остаточний фінал) в тому, що на наших очах відбувається повний крах міфу про велику російську літературу як носія моральних цінностей, як стрижень духовного, інтелектуального життя в Росії. В СРСР, принаймні, не було вибору. Зараз же вибір є. Не стоять у кожного біля голови з пістолетом. Однак голосу цієї великої літератури, цього високоморального російського мистецтва не чути. А класиків — Толстого, Пушкіна, Достоєвського, далі за списком — можна легко зробити співцями імперії, варто лише правильно подати. І в цьому є епітафія.
ОЛЕКСІЙ КУЖЕЛЬНИЙ: «МИ ПЕРЕЖИЛИ КУЛЬТУРНУ АГРЕСІЮ ЩЕ ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ»
Олексій КУЖЕЛЬНИЙ: — Починати треба з того, що ми пережили велику культурну агресію ще за радянських часів. Це теж форма війни. Ви прекрасно знаєте, що освіта вся була російськомовною. Викладачі ходили в університетах у вишиванках і казали студентам: «Не підходьте до пам’ятника Шевченку». Все, що можна було присвоїти, — присвоювалося. І я в захваті від Гоголя, бо такої правди про російський характер він не сказав би, якби не був українцем. Мені здається, що сьогодні варто говорити про те, як культура легко переходить у розряд зброї, про те, що будь-які ідеали легко можуть стати предметом торгівлі, про те, що механізми управління культурою розроблені таким чином, що насправді існування і робота в ній стає однією з найнебезпечніших галузей. Олег Табаков так аргументує свою підтримку Путіна: «Як я можу бути проти, адже актори залишаться без роботи?» Такого рівня продажності культури, здається, ще не було. Це феномен. Якщо говорити про епітафію, то, я думаю, багато чого само собою відвалилося. Подивіться: зникли на ТБ усі ці «Бригади», ця історія з бандитизмом. І паралельно «Свати» ідуть вісім років, і жодного персонажа не вбили. От вам різні речі. Тому я думаю, що треба говорити про те, як це працює, як це психологічно впливає. Я насамперед пожалів би, поспівчував би тим російським колегам, яким стали байдужі їхні ідеали та виховання. Справді, культура в Росії стала небезпечною.
Юрій МАКАРОВ: — Мені здається, що ми, власне, відспівуємо те, що всередині нас самих давно поховали. Ще до анексії Криму я дозволив сказати собі, що нам треба було опустити залізну завісу саме в культурному плані між Україною та Росією. Мої міркування тоді засудили. Проте час підтвердив цю думку. Можемо згадувати окремі постаті, читати їхні тексти і навіть отримувати від цього задоволення, усвідомлюючи, що загалом цей культурний масив для нас уже не актуальний. Але в цьому я бачу позитив, оскільки закони у культурі неприпустимі. Виняток лише — якщо ці закони діють у воєнний час. Для нас це може бути ліками, навіть якщо виникає недобросовісна конкуренція. Усі знають, що в Росії культурний продукт спонсорує держава. Ми всі як всебічні люди орієнтувалися на Москву і Петербург, оскільки там значні ресурси і численна інтелігенція. Проте така орієнтація виявилася хибною, оскільки Україна не може розвиватися за цією моделлю. Вона у нас не спрацює, адже це модель великої імперії. Ми маємо, починаючи від організаційно-менеджерських аспектів і закінчуючи художніми практиками, орієнтуватися на інші країни: Польщу, Німеччину. Будь-яке висловлювання, як у повсякденній мові, так і в культурі, — це діалог. Монологу бути не може. Будь-який твір — це перегукування, відштовхування або продовження попередників. Наприклад, Вергілій — від Гомера чи Толстой — від Гюго і Дікенса.
О. К.: — Культура приростає дискусією. У цьому треба орієнтуватися на поляків?
Ю. М.: — Якщо говорити безпосередньо про художні практики, то я гадаю, що варто орієнтуватися на увесь світ, а по-друге, як сказала Маріанна Кіяновська у «Фейсбуці», для української літератури неактуальними є сила-силенна текстів, як мали б бути обов’язкові для прочитання. Починаючи від Григора і Григорія Тютюнників і закінчуючи Нью-Йоркською школою. Важливо повернутися до найкращих зразків, які були свого часу, про що свідчать останні виставки в Нацмузеї. Не треба винаходити велосипед. Воно все існувало.
Сергій ТРИМБАЧ: — Тобто нам не треба змагатися з російською культурою?
Ю. М.: — Ні. Я вважаю, що нам взагалі якийсь час вольовим шляхом про це треба забути.
О. К.: — Тобто культуру будемо некультурними шляхами стверджувати?
Ю. М.: — Так, це звучить надзвичайно провокативно і неприємно.
С. Т.: — Ну, за Гітлера так і було: давайте відсічемо одне, друге, третє... Я погоджуюся з паном Олексієм, це трохи дивний шлях.
Ю. М.: — Давайте випробуємо це на міцність.
О. К.: — Річ у тім, що це позбавляє нас культурного вибору. Як тільки ми надягаємо якусь там «масочку» захисну від мікробів, отже, наш організм не може опиратися. Це принижує нас.
Ганна ШЕРЕМЕТ: — Я не переконана, що культура має викликати спротив.
О. К.: — Я не кажу, що спротив. А кажу: залиште за мною право вибору.
С. Т.: — Це не справа людей культури — закликати щось забути, заборонити. У нас вистачає політиків, які до цього закликають.
Ю. М.: — Я перевів би фокус. Річ у тім, що непропорційно була присутня і досі є присутня російська культура в нашому ментальному просторі.
О. К.: — Те, про що ви зараз кажете, робила російська культура щодо української. Тепер давайте приймемо їх методи. Я цього не розумію.
Ю. М.: — Мені у цьому разі абсолютно нецікаво, що відбувається в Росії.
О. К.: — Щойно ми говорили, що у нас спільна мова з усіма, а тепер нам нецікаво, що в Росії. Щойно казали, що без діалогу — неможливо, зараз відмовляємося від діалогу.
Ю. М.: — Це принципове питання. Доки ми його не опрацюємо усередині себе, взагалі немає сенсу... Я викликаю на себе вогонь, але хочу дотиснути це ставлення до кінця. Спробуємо конкретизувати. Ще зовсім нещодавно для нас було важливіше, скажімо, що зніме, не знаю...
Д. Д.: — Звягінцев, наприклад.
Ю. М.: — Ну, наприклад, Звягінцев, ніж Вім Вендерс. Це було автоматично. І ось я кажу: давайте переведемо фокус, бо те, що там відбувається, за винятком окремих дивних проявів, мені просто нецікаво.
С. Т.: — Дивлячись для якого покоління. Для нашого, мабуть, що так. Тому що спрацьовує певна звичка. Вім Вендерс був поза зоною досяжності до кінця 1980-х. Але зараз для молодших поколінь українських кінематографістів такого вже немає. Вони їздять по фестивалях, для них, що Вім Вендерс, що російський чи американський кінематограф.
Д. Д.: — Це я і хотів сказати: треба зберегти все найкраще. Ось є британська велика культура, ось є німецька велика культура, російська культура — як частина світового спадку і не більше.
ТАМАРА БОЙКО: «МАЛО ЗАКЛИКАТИ «ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ». ТРЕБА РОЗПОВІДАТИ ПРО НЕЇ»
Тамара БОЙКО: — Як сказав пан Юрій, вплив російської культури — такий давній. Позбутися дуже важко. Ми дивимось і орієнтуємось на них, і прекрасно, що в нас швидко сталися зміни, особливо для молоді. І страшний вплив на нас, звичайно, робило російське телебачення. Той вплив російського телебачення абсолютно позбавив нас наших особистостей, які зникли з екрану. Їх наче не існує. Гасло «Любіть Україну» викликає тільки іронію. Це неможливо. Треба розказати про Україну.
Д. Д.: — Як розказати?
Т. Б.: — Коли ми організували канал «Культура», наша група поїхала на Донбас. Знаєте, як їх там зустрічали? Говорили всі українською. Ми зняли музеї, сільські школи. Вони нам постійно дзвонили, питали, де нас побачити. І зараз нас не видно, бо залежить все від кабельних мовників: поставлять нас чи ні.
С. Т.: — Увімкнувши телевізор, я бачу ті самі російські серіали, бойовики прибрали хіба. Американське хороше кіно показують близько півночі. Прайм-тайм під російським впливом. Потужність російської культури в рази перевищує нашу, і ми не можемо нічого зробити, тим паче у мафіозній державі. Недавно відбулося розширене засідання колегії Мінкультури, і вперше в новітній історії на ній був присутнім прем’єр-міністр, який досить докладно говорив про кіно. Але що говорив? Що заберемо ігорний бізнес і переведемо грошові потоки на кіно та культуру. Так само — про лотерею, що в низці країн мало успіх... Забрати в одних і віддати іншим — чистісінький популізм. Хоча треба, треба шукати гроші на кіно у позабюджетній сфері — ми катастрофічно програємо Росії у всьому, що стосується аудіовізуальних мистецтв. Якщо так буде далі — програємо Україну. Наш політикум абсолютно безкультурний. Події 2013—2014 років — заслуга не еліти, це спонтанний вибух, значною мірою, виступ середнього класу. Тут ішлося про те, що не чути голосу розуму й совісті від російської культурної еліти. А від нашої ви чуєте? Украй рідко. Старше покоління інтелектуалів нерідко пропонує повернутися до організації культури часів СРСР, було ж так добре. Молодше покоління — інакша ситуація. Скажімо, молоді кінематографісти об’єдналися під час революції та заснували студію «Вавілон-13». Самі заснували, не за чиєюсь вказівкою. А зараз — фінансування кіно радикально обрізали. Добре, що почали прокидатися телеканали, які зрозуміли, що потрібен власний телесеріальний продукт.
О. К.: — Але є один аспект, де я можу проголосити епітафію. З прикладу російської культури зрозуміло, що сподівання на державну підтримку мистецтва — страшенна небезпека, бо як наслідок — у Росії тепер усе купується. Тому сьогодні ми маємо говорити про нові засоби й уникати будь-якого державного патронату. Виробляти інструментарій, щоб держава була осторонь, як у Америці, наприклад. Коли є державне замовлення, але левова частка зовсім недержавна.
Т. Б.: — У нас говорять «культура», але спонсорів знайти в принципі неможливо: «Культура? Ну, вибачайте, якби щось було інше».
С. Т.: — Поки сонце зійде, роса очі виїсть. Державна підтримка існує в більшості європейських країн. Створення альтернативних джерел — це процес, і тривалий.
Ю. М.: — Як інакші зразки у художніх практиках, так само потрібні інакші зразки у практиках менеджерських. Ці зразки є. Просто треба забути систему, коли імператор призначав художників. Треба питати себе, наскільки ми цікаві. Головним чином цікаві ті, кому між 20 і 30 роками. Але, на мою думку, ці люди не залучені до діалогу і переважно спілкуються в своєму колі, обговорюють свої проблеми, шукають свої методи. У мене є приклад трьох дуже молодих людей із Броварів. Вони заснували літню літературну школу і щороку пропускають через неї 20—30 осіб. З нуля! Таких прикладів можна навести багато.
Д. Д.: — Ще одна глобальна тема — щодо нашої відомості за кордоном. Так, наші окремі талановиті митці себе просувають за кордоном, той же Мирослав Слабошпицький або композиторка Вікторія Польова. Але як зробити так, щоб там хоч трохи котирувався український культурний продукт загалом?
Ю. М.: — Тут треба інвестувати. Я був на паризькому книжковому ярмарку, і наша участь була частково за гроші фонду Яценюка, частково ще в когось вхопили копійку. Приїхали 5—6 людей, видавці й письменники, які теоретично могли б бути цікавими. У нас був там столик, ми намагалися махати руками і показувати, що ми є. Це вже було після Майдану, близько року тому, і я розумію, що такими кустарними методами на французький книжковий ринок не пробратися. Це все абсолютно кустарні методи минулого століття. Є технології, є окремі люди, які цим займаються, от навіть Андрія Куркова запитати, як це робиться сьогодні.
О. К.: — Так, по всьому світу, куди не поїдеш — зустрінеш Куркова. Давайте рецептами, а не спогадами.
Д. Д.: — Ну то скажіть рецепт.
О. К.: — Я думаю, що це — питання національної і культурної ідеї, і тут може бути багато формул. Мені здається, що ми переходимо в період ідентифікації себе, так само, як з людиною це відбувається з 20 до 28 років. Треба формулювати завдання і координувати себе з тим світом, який ці завдання вирішує. Для мене, наприклад, ідея екологічного існування є національною: українці завжди сиділи козацьким колом, завжди всі були рівновіддалені від центру. І це розуміння екологічного існування єдиної сім’ї людства в єдиному домі планети — дуже важлива, мені здається, історія, яка і у Вернадського, Бердника і в багатьох з наших проговорена. Треба цією ідеєю привертати до себе увагу або якоюсь іншою, але ми повинні мати ідеологію своєї культури. Це може бути стрижнем для низки якихось акцій, але вони мають бути з’єднаними певною ідеєю, яка робить нас цікавими, неповторними. Таке єднання може привертати увагу до нашого мистецтва. Потрібно говорити про те, якими засобами ми можемо сьогодні цього досягати. Я розказав про один із них, але таких багато.
Д. Д.: — Ось я пані Тамару хотів спитати про те, що ми можемо зробити за кордоном, щоб нас помітили?
Т. Б.: — Я вважаю, що у нас дуже цікаве образотворче мистецтво, яке за кордоном користується, до речі, великим успіхом.
Д. Д.: — І не перший рік.
Т. Б.: — Так, і ми не організовуємо виставок, не пропагуємо його, особливо наших молодих художників. А оце образотворче мистецтво може стати ланкою, яка за собою потягне інші. Молоді композитори у нас так само дуже цікаві.
СЕРГІЙ ТРИМБАЧ: «КІНО — НАЙДЕШЕВШИЙ І НАЙЕФЕКТИВНІШИЙ ЗАСІБ ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ НАШОЇ КРАЇНИ ЗА КОРДОНОМ»
СЕРГІЙ ТРИМБАЧ: — Зараз уже йдеться про створення аналогу німецького Гете-Інституту — Українського інституту чи Інституту Шевченка як мережі культурних представництв України за кордоном. Однак є велика підозра, що ця розмова триватиме ще років десять. Там справді більше гасел. Взагалі таке враження, що наші чиновники (від культури чи не від культури) приходять на рік-два, аби, як Ленін, кудись рукою показати і піти геть. «Концептуалісти» здебільшого, «теоретики». Тим часом далеко не всі розуміють, що кіно — найдешевший і найефективніший засіб популяризації України за кордоном, особливо нині, коли фільм можна в кишені перевезти. Ось недавно я брав участь у фестивалі українських фільмів у Голлівуді. Там було більше двадцяти наших кінострічок: від 1920-х років до найновіших. А держава не вклала туди жодної копійки. Фестиваль, до речі, показав, наскільки у нас багате, цікаве кіно. У нас назбирається кілька таких колекцій, і, запевняю вас, вони не посоромлять Вітчизну. У чому сила російської, німецької, американської культури? В міфології. Колись Іван Дзюба написав про недостатність українських міфів. Не в тому сенсі, що їх мало, а в тому, що вони не досить універсальні. Це питання: як зробити міфологію придатною не тільки для домашнього вжитку?
Ю. М.: — Наскільки я розумію, Олексій саме про це і говорив. Розкажу вам одну історію. Лора Гуерра — вдова легендарного кіносценариста і драматурга Тоніно Гуерра — запросила групу з України на щорічний фестиваль імені Тоніно, що відбувається на півночі Італії, в його містечку, де вона живе. Група ця фактично з Музею Івана Гончара — фольклор, ремесла плюс діти. Мої знайомі десь знайшли гроші на цю поїздку — частково з Італії, частково у нас. Я загорівся і вперше в житті подзвонив міністру культурові, він же віце-прем’єр. Він мені потім двічі передзвонював. Моє прохання було, щоб, по-перше, їх взяли під опіку Посольства України в Італії. По-друге, можливо, цим діткам бодай якусь символічну копійку на підтримку цього проекту виділили, щоб було відчутно, що і держава до цього долучилася. Дулі! (грюкає по столу. — Авт.)
О. К.: — Унікальна історія (сміх. — Авт.).
С. Т.: — На все відповідь: грошей немає.
ОЛЕКСІЙ КУЖЕЛЬНИЙ: «ІДЕЯ ЗАЛУЧАЄ ФІНАНСИ»
О. К.: — Аню, не цікавлюся, звідки гроші бере ваша газета, але, напевно, це не питання державного фінансування, мабуть, вона має ідеологію.
Г. Ш.: — Все, що ми робимо, ми робимо самі. У нас англійською видано книжку «Україна Incognita. ТОП-25», де є актуальні статті з нашої історії, які сьогодні були б цікаві і необхідні у світі, щоб там зрозуміли, що таке взагалі Україна. Ми видали своїм коштом і за підтримки меценатів (ви можете побачити на багатьох наших книжках прізвища людей, які вважали за необхідне приєднається до наших проектів), продаємо за невелику ціну. Якби держава була розумна — могла б давно підключитися: профінансувати і поширювати в Європі.
О. К.: — Так от, я ще раз звертаю увагу, це, насамперед, ваша ідеологія, ваші переконання, той інтелектуальний багаж, який ви збираєте і поширюєте. А не запитання: скільки нам грошей дала держава? Ідея залучає фінанси. У нас весь час історія: дайте гроші, а все, що зараз народжується, народжується абсолютно на інших засадах, хоча законів немає, механізми не опрацьовані, а все одно народжуються без грошей фестивалі, граються спектаклі. Тому рецепт дуже простий: давайте мислити неординарно, давайте думати сучасно й оцим ділитися одне з одним. Дайте, дайте, дайте — некорисна історія.
С. Т.: — Так, ми не повинні сподіватися, що приїде чиновник і все зробить. Ми бачимо, хто потрапляє у високі крісла. Але все одно державний сегмент потрібен. Це Америка може відмовитися від державного фінансування, а так навіть Франція не дозволяє собі покладатися тільки на приватні кошти. Потрібен комплексний підхід.
О. К.: — Доки ми будемо залежати від чиновників, вони й будуть такими негідниками, якими вони є.
С. Т.: — 10 років тому Оксана Забужко на Раді при тоді ще президентові Ющенкові запропонувала просту річ: щоби держава фінансувала переклади з української літератури на мови світу. Хоч одна копійка пішла на це діло? Сумніваюсь. Враження таке, що коли хтось і робить, то волонтери й громада. Державні структури — це незрідка мафіозні породження. І тому песимізм мій просто тотальний.
ЮРІЙ МАКАРОВ: «ДОБІР КАДРІВ СЛІД ЗДІЙСНЮВАТИ НА ПІДСТАВІ ВЖЕ РЕАЛІЗОВАНИХ ПРОЕКТІВ У НЕДЕРЖАВНОМУ СЕКТОРІ»
Ю. М.: — Я не уявляю, що буде, якщо держава просто відкриє філії цього інституту Шевченка, і кого вона туди посадить. Я радше влаштовував би конкурс на підставі здійснених проектів і запрошував би в міністерство культури тих людей, які, наприклад, відкрили школу в Броварах, а керувати майбутнім інститутом Шевченка — тих, які без копійки грошей привезли наше мистецтво на фестиваль імені Тоніно Гуерра. Я думаю, не так складно розробити такий механізм, щоб тільки ті люди, які відзначилися в недержавному секторі на героїзмі та ентузіазмі, обіймали якісь посади в структурах, що визначають зокрема й культурну експансію України.
С. Т.: — Призначають поки що за іншим принципом: я тебе знаю, ми з тобою «в ділі», я тебе запрошу й посаджу в крісло.
Д. Д.: — Власне, ми чимало потрібних і важливих речей сказали. Хоча багато з них уже ненові.
С. Т.: — Ми багато років проговорюємо одне й те саме. А воно не змінюється. Не йде, не йде до нас «Апостол правди і науки».
Д. Д.: — Власне, лишається кожному з шановних гостей підбити якийсь підсумок.
Т.Б.: — Наша «Культура» — в стані дуже складному, просто жалюгідному. У нас немає можливості робити те, що ми хотіли б. Хоч є люди і є бажання. Ми не можемо виїхати за межі Києва. Навіть у Києві ми не можемо робити все, що ми хочемо. У нас немає транспорту, немає потрібних камер. Окрім того, нам постійно говорять, що канал «Культура» буде закрито. Це болить сьогодні найбільше. Адже на Суспільному телебаченні каналу «Культура» просто немає місця. І що з ним буде — поки що невідомо. Так що можемо тільки зітхати, дивлячись московський канал «Культура», де великі кошти, де йдуть найкращі фільми світового кінематографа, найкращі європейські вистави. Ми ж можемо показувати тільки київські вистави, тільки дуже обмежений репертуар фільмів. У нас немає коштів, щоб користуватися архівом. У нас на каналі «Культура» три камери. Це нам болить і це прикро.
С. Т.: — Суспільство — це потоки інформації. Якщо в потоці української інформації не буде культурного складника, інформація не сприйматиметься, не перетворюватиметься в людський матеріал, не працюватиме на розвиток суспільства та особистості, а ми програватимемо і Росії, і Америці і будь-кому. Попри все, події минулого року показали, що виросло зовсім інше покоління. Моєму онуку 16 років. Це зовсім інша людина. Я в 16 років був продуктом іншої системи. Про це треба думати. І ще про інтелектуальну складову. На розвиток інтелекту нації мало що працює. Система освіти передусім, яка перетворилася на базар, де торгують дипломами, яким гріш ціна. Дивовижно, однак, що нині є чимало молодих кінематографістів, які знають усе кіно: французьке, італійське, грецьке, не кажучи вже про американське. І, до речі, російським, коли й цікавляться, то аж ніяк не більше, ніж німецьким чи американським.
Т.Б.: — Мене здивувало, що молодь активно дивиться цикл програм «Прямостояння», який йде зараз на «Культурі». Вони надсилають листи, телефонують. Там збираються інтелектуали і згадують шістдесятників: Стуса, Білика, Кримського, Коцюбинську, Корогодського. Це — передачі «основної розмови».
С.Т.: — До речі, ви згадали російський канал «Культура» — років три чи чотири тому я в них був. У мене там кілька друзів працюють. Люблю цей канал, там справді багато є цікавого. Але рейтинги — майже всі провальні. Це не українське чи російське явище, це — загальносвітова тенденція. Зараз інтелектуальні програми не користуються попитом.
Ю.М.: — Нічого подібного! Згадайте німецький канал ARD — аналог «Культури». Вони в праймі дають Ріхарда Штрауса й мають 20% частки! Щоправда, в Німеччині менше каналів, тому в них інші порядки цифр. Це треба починати зараз ще одну окрему дискусію. Але якщо підсумувати, то треба до таких обговорень залучати людей до тридцяти. Молоді люди мають з’явитися і в університеті ім. Шевченка, і в Міністерстві культури, і, до речі, на каналі «Культура». Можливо, вони змінили б логотип і почали би знімати на звичайні фотоапарати, їздити на події на велосипеді. Можливо, це були б зокрема студенти-практиканти з університету ім. Карпенка-Карого. Чому б ні? Молодь зараз не бере участі в процесі прийняття рішень.
С.Т.: — Так, це важливо — має бути діалог поколінь.
ЛАРИСА ІВШИНА: «У СУСПІЛЬНОМУ І КУЛЬТУРНОМУ ДІАЛОЗІ НЕ ВИСТАЧАЄ ПРЯМОТИ В ПРИНЦИПОВИХ ПИТАННЯХ»
Д.Д.: — Ну, ми занурюємося в деталі, але, я так бачу, що переважно у шановних колег настрій загалом стримано-песимістичний. Але я найбільший оптиміст, і тому вважаю, що після всього, що відбулося, має прийти щось набагато краще.
Ю.М.: — Я теж переконаний, що так буде, але боюся, що це станеться без нашої участі. Тут у мене «шкурний» інтерес — щоб не пропустити, щоб тебе теж покликали до процесу.
Д.Д.: — Між іншим, хочу сказати, що я, наприклад, дожив до часу, коли український фільм «Плем’я» отримав всі призи, які тільки можна, став всесвітньо відомим. Не знаю як ви, а я до свого головного фільму дожив!
С.Т.: — Так, «я видел Ленина — видел Слабошпицького»! Мирослав Слабошпицький зараз представляє «Плем’я» в Голлівуді. Оце і є приклад, коли Україну починають пізнавати через персоналії, через особистості.
Л.І: — Як ви ставитеся до того, що у Львові були групи, які протестували проти проведення джазового фестивалю на російські кошти? Це питання для нас дуже важливе. Мені здається, ми часом «гамбурзький рахунок» узагалі ігноруємо. Але в умовах війни система координат формується трохи по-іншому. Все ж таки якої лінії поведінки ми дотримуємося?
Чому була колись «Солідарність», яка підтримувалася польським суспільством? Тому що там були люди з поглядами, принципами, які реально мали громадянський пафос. І мають рацію ті, хто каже: «Ми, українці — хороші борці, але погані громадяни». Це найголовніше завдання культури — створити Громадян. Це — основне. Якщо будь-яке явище культури буде обговорюватися із такої планки, тоді щось набереться. Небагато, але для початку вистачить. Просто потрібно підтримувати це, не розмивати і не розтягувати. Любити незгодних — нелегка справа. Царська, але не кожному царю під силу. Сьогодні в нашому суспільному й культурному діалозі немає прямоти з принципових речей. Якщо ми можемо бути корисні одне одному, я закликаю обов’язково це робити. Бо таких майданчиків, на яких тримається (відносний) розум, небагато.
