Аніш КАПУР — один із найвпливовіших скульпторів свого покоління. Уродженець індійського Мумбаї, він переїхав до Британії, коли йому було 18 років, і останні 40 років живе й працює в Лондоні.
Крім численних персональних виставок, митець створив грандіозні інсталяції для Турбінної зали лондонської галереї «Тейт Модерн» у межах серії Unilever і для паризького Гран-Пале за програмою проекту «Монумент-2011». Його скульптури для громадського простору, серед яких дзеркальні «Хмарні ворота» в Мілленніум-парку в Чикаго та 10-метрове «Небесне дзеркало», встановлене в Рокфеллер-центрі, Нью-Йорк (2006), а також у Кенсінгтонському парку Лондона (2010), одразу набули культової популярності. Крім того, 2010 року в англійському місті Мідлсбро постала скульптура «Теменос» — перша із серії гігантських робіт, запланованих для встановлення в долині річки Тіз. Колосальна абстрактна скульптура «Марсій» надихнула відомого композитора Арво Пярта на створення п’єси «Lamentate» (2003) для фортепіано с оркестром. Збудована за проектом Капура вежа «Орбіта» буде урочисто відкрита у травні 2012 року під час Олімпійських ігор у Лондоні, вона вже стала для британської столиці такою ж знаковою спорудою, як і Ейфелева вежа для Парижа.
Аніш Капур навчався в мистецькому коледжі Хорсні (Horsney) та школі мистецтв Челсі. Він швидко здобув міжнародне визнання, коли представляв Британію на Венеціанській бієнале 1990 року, де був нагороджений призом Premio Duemila. Наступного року митець став володарем Премії Тернера — найавторитетнішої арт-нагороди у Великобританії, а 2011 року Аніша Капура відзначено міжнародною премією японської імператорської родини Premium Imperiale в галузі скульптури.
У PinchukArtCentre представлено роботи Капура з металу та цементу, макети й креслення його архітектурних і монументальних робіт, а також його інсталяція «Постріл у кут» — гармата, що стріляє у стіну зарядами з червоного воску. Уже зараз можна стверджувати, що ця експозиція — одна з найбільш вдалих за всю історію існування арт-центру Пінчука.
В усіх свої роботах Капур так чи інакше грає з простором: перетворює його на пастку або на атракціон, приборкує його, використовує для провокацій та жартів. Його роботи оманливо прості: так само простими бувають, наприклад, ієрогліфи, котрі насправді можуть означати і конкретне слово, і цілу релігійну або метафізичну категорію. Ієрогліфом порожнечі у Капура є власне сама порожнеча; втім, метафізика тут втілена в метафорах невловимості та оптичного мерехтіння: усі ті темно-лазурні западини, котрі немовби ковтають будь-які спроби вимірювання, параболічні дзеркала, в яких масштаби божеволіють, а звуки живуть окремим життям, масивні кулі з так само мінливим кольором, несподівано легко підвішені на стінах, і є у своїй сукупності найкращим образним втіленням метафізики як позафізичної реальності, котра існує і не існує водночас.
Аніш Капур не просто створює певні форми, а позначає відсутність чи присутність як таку. Із певних ракурсів неможливо збагнути, чи існує об’єкт — напівкуля, котра ніби прориває поверхню стіни, чи то лише ледь помітна тінь на стіні. Білий паралелепіпед здається геометрично зрозумілим лише на певній дистанції: зблизька виявляється, що його грані увігнуті, деформовані, наскільки — визначити неможливо. 12 монументальних нагромаджень «Між лайном та архітектурою» (2011), створених завдяки напівавтоматичному технологічному процесу, — саркастичний жест у тому самому напрямку. Прямокутні форми, наче прядені з ковбасок цементу, дещо нагадують про священну ліпнину на фронтонах індуїстських і католицьких храмів, однак внутрішня порожнина з її гострими сірими сталактитами геть неприваблив0а: найцікавіша тут відсутність як сакрального, так і низького.
Так само дивне поєднання забави і насильства вирізняє й «Постріл у кут» (2008 — 2009): пневматична гармата пронизує інтер’єр зарядами з червоного воску; сам процес зарядження — масивний чоловік у сірій формі заряджає гармату, чекає, з надр конструкції лунає високий напружений звук, а потім стрілець натискає на спуск — це окремий перформанс з відчуттям небезпеки; гора червоного воску біля стіни — немов пагорб із пошматованої плоті; бризки на стінах і на стелі так само несуть асоціацію з бійнею. І водночас тут не менш сильний комічний присмак.
Капур заворожений простором і цю завороженість передає глядачам: власне, заради цього раціонального чаклування й варто прийти на його виставку.
— Ваші роботи містять потужну механістичну складову — щоб їх створити, треба знатися на фізиці й техніці. Ви самі дбаєте про технічний бік інсталяцій чи залучаєте інженерів?
— Я хочу пояснити, що відбувається на цій виставці. На другому поверсі, наприклад, розташована інсталяція «Між лайном та архітектурою» з бетону, виробленого машиною, запрограмованою на комп’ютері. Машина робила це сама по собі, як її запрограмували. Це одна з історій тієї практики, якою я займався багато років: об’єкти, які створюють самі себе, без втручання художника.
— Чому у вас настільки помітний мотив порожнечі?
— Порожнеча означає темряву, заглиблення, западини, відсутність. Це спроба зробити об’єкт, котрого в реальності не існує. І тут я стикаюся з проблемою: як зробити неіснуючий об’єкт? Коли ви маєте якусь проблему в житті, ви починаєте шукати відповідь, і я думаю, що мистецтво — це якраз про пошук відповідей. Таким чином, можна поділити виставку на цьому поверсі на два типи об’єктів: перші — це порожнеча, темрява, а друга — це дзеркальні об’єкти.
— А як ви дійшли до дзеркальних поверхонь, які наразі є вашою візитною карткою у світі?
— Майже десять років я робив порожні, темні простори. Вони були розфарбовані в темно-синій колір, це були роботи про темряву. У 1990-х мені спало на думку, що можна робити те ж саме з дзеркалами, і я зайнявся негативними дзеркальними об’єктами. Вони не просто розширюють простір, віддзеркалюючи його, а ще й створюють простори, повні віддзеркалень. Взагалі, всі ці об’єкти — про простір, це вільний діалог існування і неіснування.
— Та, мабуть, найпопулярніша інсталяція — «Постріл у кут»...
— Як ви могли помітити на цій виставці, ще для мене дуже важливі кольори. Багато з моїх творів опрацьовують цю ідею — колір та простір. Коли вони вступають у діалог, то змішуються одне з одним. Тож гармата певними чином втілює ідею проекції кольору в простір. Тут можна згадати про старе кліше сучасного малювання, коли художник кидає фарбу на полотно, щоб був сплеск, і таким чином постає образ. Це, певним чином, історія мистецтва як така — від Гойї з його розстрілом революціонерів до Джексона Поллока (абстракціоніст, який розливав фарбу по полотну. — Д.Д.). А тут гармата до того ж стріляє в кут, що є засадничим елементом архітектури, і водночас це щось подібне до психосексуального діалогу між гарматою та кутом. Багато шарів. І, звісно, це перформативний твір. Багато з виставлених робіт є перформативними.
— І коли відбувається перформанс, дія у дзеркальних роботах?
— Коли ви дивитеся на них.
— Гармата стріляє темно-червоним воском. Цей колір є в багатьох ваших роботах. Що він означає для вас?
— Я довго намагався отримати колір темряви. Червоний ближчий до темряви, оскільки тіло всередині саме таке. Він набагато темніший, небезпечніший, аніж чорний або синій.
— Чому саме віск?
— Він має саме ті властивості, які я шукав. Це суміш воску і фарби — відтак виходить текстура, котра нагадує м’ясо і кров. Наприкінці виставки постане абсолютно інакша картина, майже вся поверхня буде вкрита воском. Після завершення все це буде зібрано і повторно використано.
— Чого взагалі ви хочете домогтися від простору?
— Простір — центральний принцип скульптури. Те, що ми живемо в різних просторах, є беззаперечним фактом. Наше тіло переміщується, дрейфує в усіх типах просторів. Це дуже важливо. На додаток ми так само маємо відчуття внутрішнього простору. Я роками досліджував взаємодію цього внутрішнього, дуже фізичного тілесного простору і простору місць, у яких ми проживаємо своє життя. Щоб не займати надто багато часу, повторю те, що вже казав: щоб робити нове мистецтво, ви маєте створити новий простір. Традиційний простір картини — це поверхня полотна і те, що за нею. Мої роботи з увігнутими поверхнями — дещо абсолютно протилежне. Простір цих робіт — десь тут, біля вас. Ви можете майже фізично відчути його, коли наближаєтеся до них, ви можете опинитися всередині цих об’єктів, намагаючись сфокусуватися. Я вважаю, що це — новий простір, простір перед роботами, який активізується інакшим шляхом.
— Ваш найбільш знаменитий архітектурний проект — лондонська вежа «Орбіта». Скажіть відверто, яке враження справила на вас вежа Татліна — великого художника-футуриста, котрий, до речі, народився тут, у Києві?
— Вся історія побудови веж вказує на те, що вони були симетричними структурами, оскільки таким чином підтримували себе самі — це було обґрунтовано з інженерної точки зору. Я ж хотів зробити асиметричну вежу, котра, звісно, має референції до Татліна, оскільки асиметрія невідворотно робить це. Та я думаю, що все-таки це складніше питання — просто поки що не час і не місце відповідати на нього.
— Є така думка: якщо ти довго вдивляєшся в безодню, то безодня почне вдивлятися у тебе. Чому ви так зосереджені на порожнечі, котра і є безоднею?
— Така природа людської дійсності. Ми всі маємо відчуття провалу, темряви, того, що ми називаємо своїм внутрішнім простором, нам властиво відчувати певний захват від того, де все починається і де все закінчується. Робота митця — вдивлятися в цей темний простір. Дуже цікаво, що в постфрейдистську епоху, після появи психоаналізу, абстрактне мистецтво якраз і закликає вас вдивлятися в подібні речі, і психологія також розкриває тему заглиблення в себе.
— Ваші роботи дають насолоду, розважають. З іншого боку, радикальні художники відмовляються від розваги, адже таке задоволення — частина споживання, а такі художники не хочуть, щоб їхнє мистецтво споживали. Вас не бентежить, що ваші роботи лише розважають, не змушують глядача замислитися?
— Ми вже говорили про порожнечу, темряву, небезпеку. Незважаючи на те, що об’єкт має певні естетичні властивості, я припускаю, що він небезпечний. Це цілком протилежне до того, про що кажете ви. Ми живемо у світі багатьох різних об’єктів, і дуже небагато з них реально небезпечні. А втім, гадаю, тут виникає психологічна небезпека — через гру, в яку ви втягнуті через об’єкт. У будь-якому разі, краса не асоціюється суто зі споживацтвом. Я розумію підтекст вашого запитання, але він ширший, аніж здається. У світі жахливих руйнувань, бідності, воєн нам треба мати більше краси, і я вважаю, що ми її творимо разом.
— Це ваша перша виставка у Східній Європі. Чи є у вас особливе послання до українців?
— Я не дуже опікуюся посланнями. Гадаю, завданням художника є визначити себе у світі й відкрити себе самого. Для мене велика честь бути тут, і я сподіваюся, що ваша аудиторія не просто дивитиметься роботи, а й відчує їх.
