Сучасному театру притаманний пошук нових форм та виразних засобів. Однією із найяскравіших прем’єр 75-го театрального сезону Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру є «Ніч на полонині» за однойменною поетичною драмою Олександра Олеся. Цією прем’єрою театр, наразі базований у Сєверодонецьку, не лише стверджує свою громадянську позицію (до слова, на цьогорічному Міжнародному театральному фестивалі «Мельпомена Таврії» він одержав диплом «За громадянський вибір, мужність та віддане служіння театру»). Вповні виправдовуючи свої «статусні» звання — і український, і академічний, і музично-драматичний, у трактуванні «Ночі на полонині» він майже наблизився до абсолюту, зігравши виставу майже вночі, майже у пралісі. Точніше, на базі зеленого туризму «Чумацька криниця» на Херсонщині.
Постановник вистави Сергій Павлюк зазначив, що прем’єра повинна була відбутися в жовтні 2014 року, та, на жаль, цього не сталося... Півроку тому режисеру з Херсона запропонували повернути постановку, і хоч працювалося важко, бо зі старого складу залишився лише один артист балету, все довелося робити спочатку. Але на все свій час і місце, і ця вистава доводить цю тезу.
Якщо в суперечку, чи мистецтво копіює життя, чи життя копіює мистецтво, втручається природа, замовкають прихильники як однієї, так і протилежної тези. Їм залишається лише зачаровано споглядати, як стираються, «розмиваються» межі: між глядацькою залою та сценою (бо зали, як такої, немає), між словом та його пластичним вираженням. Ще Артур Конан-Дойль застерігав виходити на болото у нічний час, коли сили зла панують всевладно. В «Ночі на полонині» мавки, чорти та лісові потвори теж володарюють, але критерії самого поняття зла, носіями якого вони мають бути, розмиваються, тонкі грані реальності та сну під яскравими зорями травневої ночі стають майже прозорими. Одвічна історія про «там, де двоє, там весілля, а де троє — перші ягоди журби» проростає своїм цупким та древнім корінням в наше язичницьке несвідоме — може, тому вона є такою близькою нам усім. Глибина Карпатських гір, в якій розігруються події драми, не обмежена і не форматована театральним простором, час дії не просто співпадає із зазначеним у драмі, він стає ним. Адже, коли на землю приходить ніч, природа, продовжуючи жити за своїми законами, дозволяє людині наблизитись, зазирнути в щілинку: а що там, у іншому вимірі? А там — молодий вівчар Іван (Володимир Благий), який був безмежно закоханий у свою наречену Марійку (Анастасія Адначева-Пономаренко), аж допоки його не зустрічає красуня Мавка (Вероніка Золотоверха). А в неї, в свою чергу, закоханий Чорт (Євген Мерзляков), і краще б людині не ставати на його шляху. Так само, як Лукаш із «Лісової пісні» Лесі Українки та Гриць із численних варіацій легенди про Марусю Чурай, Іван, розполовинюючи душу, зраджує передусім себе. У протистоянні земного та потойбічного гине земне — Марійка, після смерті стаючи мавкою, продовжуючи таким чином вічне протистояння сходу сонця та сутінок.
Варто особливо відмітити виконавицю ролі Мавки, Вероніку Золотоверху. Її персонаж за своєю природою не вповні належить до демонічних сил, адже мавки колись були людьми, і в її рвучкості, непевності, іноді навіть дитинності проглядає глибинна пам’ять дитини, приреченої на таку злу долю. Дитина може бути жорстокою, для неї це нормально — і Мавка зневажливо кидає Чорту «Я не люблю тебе, але ти зроби для мене все, що я скажу». Дитина потребує любові — всієї, яка є, по вінця, незважаючи ні на кого. Дівчинка, яка виросла мавкою, але покохала хлопця...
«Ніч на полонині» є лебединою піснею Олександра Олеся; драматична поема написана в еміграції, де письменник змушений був тривалий час жити і померти невдовзі після звістки про мученицьку смерть сина. Молодий колектив Луганського театру опинився в ситуації «із дому додому» — Україна одна, проте батьківщини дві: одна його сцена залишилась в так званому «ЛНР», інша, теперішня — в Сєверодонецьку. А за великим рахунком, його батьківщина — Україна, куди він виставою «Ніч на полонині» повертає одного із найліричніших українських поетів ХХ століття. І рано чи пізно, але справдяться слова головного героя драми Івана: «Ні, Ні! Ти ще цвітеш і досі! Побите градом заросте...»
