У № 103 «Дня» було опубліковано статтю «Театральний роман Гоголя» про пристрасть Миколи Васильовича до сцени, та творча й духовна іпостасі класика настільки багатогранні, що ми вирішили познайомити читачів газети з душевно-духовним — земним романом письменника.
До жіноцтва Гоголь був прихильним усе своє життя. Очевидно, в силу своєї романтичної вдачі та духовного влаштування. А жінки знаходили в ньому порадника і любили його душевно, чуттєво; при спілкуванні з Миколою Гоголем навіть «виліковувались» від своїх життєвих негараздів. Зауважимо, хоча він жодного разу не був одружений, у письменника з жінками складалися особливо довірливі стосунки, йому було що їм сказати про своє розуміння життя, про виховання та призначення людини...
Ніжні почуття, дружба та підтримка поєднували Гоголя з матір’ю Марією Іванівною і сестрами — Ольгою, Лізою, Анною та Марією. З листів до матері бачимо, як розумів Микола її переживання за сина — за його творчі та життєві справи. Сестрам він був не тільки порадником, але й помічником у їхніх життєвих потребах — влаштовував їх на навчання, піклувався про їхній затишок.
«Земний роман» Гоголя, як він сам назвав його, був присвячений Анні Вієльгорській. На думку біографів, це була єдина жінка, в яку Гоголь був пристрасно закоханий. Вона була дочкою графа М.Вієльгорського — музиканта і фізика, приятеля Пушкіна та Жуковського. Анні на той час, коли починався цей «роман», було 25 років. Отруєна вільністю світського життя, вона майже не розмовляла й не писала російською, а лише французькою, поводилася вільно й розкуто. Гоголь бере на себе роль «лікаря», або «душеприкажчика», його завданням стає вирвати її з цього не дуже приємного для нього світу. У нього навіть виникає ідея видати добру і спокійну Анну за родича графа Толстого Віктора Апраксіна. З цього нічого не вийшло.
Але дуже швидко, зустрівшись із Анною в Парижі 1845 року Микола Гоголь розчаровується у своїй підопічній. Вона постає перед ним зовсім іншою: багато часу витрачає на світські раути, бали, в ній більше не відчувається тієї неординарності й розуму, що був раніше. Він бачить в ній тільки кокетку.
Наступна їхня зустріч через чотири роки знову повертає Гоголя до Анни Вієльгорської. Анна розповідає йому про свій душевний стан, своє глибоке розчарування у чоловікові, з яким хотіла пов’язати своє життя. «Я хотіла б, щоб мене щось схопило і захопило, — каже вона письменнику, — я не маю власних сил».
Гоголя це дуже вразило і навіть перелякало. І саме цей переляк став справжнім почуттям до неї. Завжди зі страхом уявляючи собі сімейне життя, письменник, переборюючи цей страх, наважується зробити пропозицію молодій графині (просить її кинути зовсім вихід у світ, не танцювати, що їй, на його думку, зовсім не до вподоби).
«Адже ви не гарні собою. Ви буваєте гарні лише тоді, коли на обличчі вашім з’являється шляхетний порух... коли ж він зникає, ви стаєте негарною». Чи могло це сподобатися нареченій Гоголя, яка належала до найвищих аристократичних кіл? Звичайно, ні. Анна образилася, перестала відповідати на листи. Родина Вієльгорських відмовила Гоголю з’єднати їхні з Анною долі. Гоголь сприйняв це як справедливе покарання. І думка про те, що до розриву привело його небесне покликання «рятувати душі людські», давало Гоголю можливість вгамовувати душевну біль. Письменник розумів, що його стосунки з цією «земною» любов’ю були приречені на невдачу — там не було духовної єдності.
Стосунки з іншою знатною дамою — княгинею Зінаїдою Олександрівною Волконською були спочатку теплими та сердечними. Вона полюбила Гоголя, але потім зненавиділа... Княгиню Волконську оспівували поети Веневітінов, Пушкін, Жуковський; Міцкевич у своїх чудових віршах описав її вітальню. Жила вона спочатку в Москві, де прийняла католицьку віру. Потім переїхала до Петербурга. І коли про це дізнався імператор Микола Павлович, він надіслав до неї священика, щоб той сповідав її. З нею стався нервовий напад, конвульсії. Імператор дозволив їй покинути Росію — місцем її життя стала Італія. Зустрівшись у Римі з Гоголем, вона відразу ж полюбила його. Гоголь часто бував у княгині як гість на званих обідах. Зінаїда Волконська відчувала потребу порадитись із ним, чи просто відкривала душу.
Що ж привело княгиню до протилежного почуття до Гоголя — ненависті? Дрібниця, що не варта уваги. Однак і тут теж слід відзначити — не було духовної єдності.
Але доля не була байдужою до Гоголя і щедро винагородила його коханою жінкою — нею протягом усього їхнього життя була Олександра Йосипівна Смирнова-Россет. Сам Гоголь писав у одному з листів до Язикова: «Вона була істинною моєю втіхою, коли навряд чиєсь слово могло мене втішити». За нею упадали найвищі у світі наречені Росії, говорили, що навіть імператор та його брати. Їй присвячували оди найвідоміші поети — Жуковський, Пушкін, Лермонтов. Олександра була надзвичайно красивою — смаглява, правильні риси живого обличчя, живі чорні очі, що обрамлялися чорним волоссям. Вона вирізнялася гострим розумом і не менш гострим язиком, за що отримала від В’яземського назву «донна Перець». Ще одна особливість її вдачі — пристрасність, що надзвичайно привертало до неї увагу... А шлюб її був дуже невдалим. Заміж вийшла за нелюба, камер-юнкера Миколу Смирнова, доброго чоловіка, але нецікавого й нерозумного, який не приніс їй щастя, про що застерігав її Пушкін. «Я продала себе за шість тисяч душ через братів», — каже Смиронова-Россет, маючи на увазі, що шлюб допоможе братам посісти відповідне становище у світі. І це не справдилося...
У хвилини розпачу, коли неординарні потреби розуму і серця не задовольняються пристрастями, вона й зустрілася з Гоголем у Римі 1843 року.
Зустрілися вдруге, бо раніше при дворі їх познайомив Жуковський, та блискуча красуня Россет зовсім не звернула уваги на негарного собою, маленького на зріст Гоголя, який і запам’ятався їй тільки тим, що мав «довгого» носа.
Зустріч обох відбулася в час, коли їй було 33 роки, йому 34. Час зрілості, коли Россет починає переоцінювати цінності, відчувати, що навколо неї не так багато справжніх людей, а всі дворові інтриги, заздрість, прагнення піднятися над натовпом не приносять їй нічого доброго. В Олександрі прокинулася тяга до духовності, бажання використати все те, що було в ній нереалізованим: розум, нерозтрачене почуття, все те, що не могло ні з ким проявитися.
І Гоголь переживає тяжкий для себе час: він зневірився у своїй творчості, він намагається навернутися до вічних цінностей, однією з яких є любов. Сходяться вони на ѓрунті духовності, яка присутня в обох індивідуумах. Вона сприймає його як наставника, він її — як людину, котра нічого від нього не вимагає. Їх об’єднує спільність світогляду, мрій, устремлінь, зневіреність у суєтному «земному». Поєднувало їх і те, що обоє народилися та виросли в Україні. Обоє добре володіли українською мовою. За спогадами Смирнової, вони часто згадували милу Україну «зоряні українські ночі, білих лелек, галушки у сметані та вареники з вишнями». Маючи гарний голос, Олександра співала Миколі народні пісні, які він дуже любив.
Їхні стосунки викликали цікавість і розмови. І ті жінки, які вважали письменника своїм «духівником» (княгиня Н.Шереметьєва) дорікали йому, що віддався одній особі. Не дуже прихильними до стосунків Гоголя і Смирнової-Россет були його друзі — Данилевський та Аксаков (останній вважав вплив О.Смирнової на письменника згубним).
Але слід замислитись ось над чим: маючи поряд вродливу й неординарну жінку, чи міг Гоголь, який не мав родинного тепла, не відгукнутися на її теплу приязнь до своєї особи, на її жіночі чари? Мабуть, не міг, адже це було б дивним...
Із спогадів біографів Гоголя дізнаємося про випадок, який певним чином визначає їхні взаємини. Одного разу під час читання Олександрі «Мертвих душ» раптом ударив грім, розбилося вікно, й письменник, зачинивши ставні, знову сів поруч. Смирнова уважно подивилася на нього. Він почервонів. І тут Смирнова запитала: «А зізнайтеся: адже ви трохи закохані в мене?» Він устав і вийшов...
Про їхні відносини залишилися спогади Смирнової, які засвідчують чистоту їхнього «духовного єднання» і роль у цьому Гоголя, який «лікував» свою обраницю від депресій, розпачів та й просто поганого душевного настрою. «Немає жодної душі, з якою я могла уголос думати й відчувати, як з Вами».
Листи Гоголя до Олександри сповнені теплоти й ніжності: «Бачити вас у мене душевна потреба. Люблячий без пам’яті вашу чудову душу...», «Коли вам буде тяжко, я перелечу будь-який простір і з’явлюся, й ви будете втішені, і третій буде Христос із нами». У листах письменник турбується про її душевний стан, цікавиться стосунками з чоловіком, дає поради: як слід християнці ставитися до чоловіка, не осуджуючи сприймати чутки про їхні взаємини: «Ми зійшлися з вами завдяки взаємній душевній потребі й допомозі, та вони цього зрозуміти не могли».
Їхні взаємини зароджувалися і продовжувалися у той складний для Гоголя період творчості, а це був останній його період, коли він досяг найвищих висот духу — і це відбилося на творчості. Російські критики визнають письменника «реакціонером», критикуючи і у наближенні до «містицизму», і відході від сатирично-реалістичного зображення дійсності. Те, що Микола Гоголь зовсім відмовляється від осуду ближніх, навіть у творчості, зрікається притаманного йому раніше сатиричного стилю (а це і є підняття на вищий щабель духовності), — світ називає втратою таланту. Коли з таким духовним піднесенням Гоголь відчув любов до всього сущого, світ залишив його на самоті, і письменник переживав душевну трагедію.
Лише одна душа — Олександра Йосипівна Смирнова-Россет супроводжувала Гоголя в його душевній самотності. Вона єдина розуміла, що цей новий для письменника період — удосконалення власної душі, особливо після подорожі до Єрусалима, до Гробу Господнього, і це є змістом його подальшого життя і творчості — боротися як за удосконалення власної душі, так і душ найближчого оточення. Це зрозуміти могла тільки чутлива жіноча душа, яку Микола Гоголь так вдячно і тепло назвав «небесним братом»...
