Який величезний крок уперед зробила медицина в розв’язанні проблем зору! Катаракту виліковують за годину, короткозорість — за хвилини. Сициліанка Ема Данте на Чеховському фестивалі в Москві показала «Трилогію окулярів», у якій троє маргіналів — бідняк, автентик і стара — носять окуляри як захист від реальності... Воістину життєвий зір невідворотно потребує вдосконалення, а може, й лікування. Програма Ганноверського фестивалю «Theaterformen» склалася як погляд неземний — без наведення різкості, але з фокусуванням на незвичайному в дуже добре всім знайомому.
Сповідуючи у своїй театральній практиці алогічний реалізм, я довгий час проголошую театр місцем координації життєплинів. Вистави нового тисячоліття: на миттєвості, хвилини та години поміщають глядача в точки стиковки минулих часів і майбутнього, яке відбувається всупереч будь-якій логіці.
Пустощі, експериментаторство та відчайдушне новаторство минулого сторіччя найяскравіше виявилися в мистецтві. Маніфести живописців, декларації театралів, гімни словотворення, апофеози нот прагнули об’єднувати та множити однодумців. Кожен точно знав не лише дорогу до щастя, а й те, яким воно має бути. Щоправда, не настільки, щоб зняти ментальні пріоритети. Російські домінанти: «Хто винен і що робити?» — ніколи не домінували над українським — «Навіщо»?
Саме — навіщо? — брутально, дражливо, провокативно, зухвало запитує мистецтво наших днів у нового тисячоліття, у всіх попередніх часів — до Творця, Бога та Світового розуму.
У виставі «Н.Д.» Ганноверського фестивалю «Theaterformen» «глядач опиняється на прийомі в лікаря. Медсестра зустрічає, проводжає в кімнату чекання, де вже є інші «пацієнти». Чарівною усмішкою вона запрошує людину, яка прийшла раніше, пройти за нею. Шум дверей, що зачиняються. Впізнанні звуки стоматологічного кабінету. Лампочка в кімнаті очікування блимає зеленим світлом. Наступний — пішов... Пішов і опинився на маршруті єства життя.
У кожній із кімнаток є щось, що створює відчуття неспівмірності себе дійсності, в якій ти опинився. Дуже низька стеля, маленькі двері, ліс із іграшкових дерев, стежинка з морських камінців. Вписатися в цей світ, нічого в нім не руйнуючи, означає рухатися повільно й охайно; приглядатися та прагнути зрозуміти, а в результаті скоординувати себе зі світом, в якому ти опинився волею театру.
За маршрутом пришестя веде голос дитини, людини молодої, зрілої та літньої. Текст не є важливим, бо в якийсь момент голос цей виявляється внутрішнім, а слова проступають у свідомості образами буття, не вимірюваного людськими життями.
Так, хвилями дитячих спогадів, ведений голосом нізвідкіля, посидівши (чи то на дитячій лавці, чи то на горщику), ви приходите в безмірність темноти за просвітленням... Ти один у цьому світі! Але якщо в кімнатці, де ти ходив стежиною між іграшковими сосонками, щось зруйнував, той, хто йде за тобою, не побачить дороги й крушитиме дерева, щоб знайти наступні двері...
Щастя — не одинокості, а одності — є можливим лише у світі абсолютної комунікабельності. І це нове випробування для людини. Інтернет-цивілізація дає можливість будь-кому стати терористом, диктатором, ѓвалтівником... (приклади чим далі — тим страшніші). Театр лукаво шепоче глядачеві — мабуть, тобі я вже не потрібен. І пред’являє себе в нових «обличчях».
На виставу голландського колективу «TG Мах» — «Тунель» — пускають лише після одягання спеціальних капців. І не тому, що до місць для глядачів потрібно йти через баскетбольну залу, а просто у світі цієї вистави не можна ступати та залишати слідів.
Ми так багато топчемося землею, але думаємо лише про комфорт наших ніг. А зграйка акторів, узявшись за руки, рухається дуже обережно, немовби бачачи на підлозі щось дуже крихке і лише ними відчутне. У театральних костюмах різних епох, у різних театральних манерах вони розігрують клоунські сюжети. І кожного разу у фіналі кожної сценки весь комічний серйоз крушить звук корка, який вилітає з пляшки. Актори мчать і за куліси на цей закличний сигнал, а після недовгого булькання повертаються з новим творчим припливом і наполегливо шукають точну інтонацію, виразну мізансцену, переконливий жест для своїх героїв. Смішними виявляються королі, слуги, кати, студенти, доктори, закохані. Мабуть, через те, що дуже хочуть бути серйозними. Перед виставою кілька разів нагадували про мобільні телефони, і раптом десь з-під крісла починає дзвонити один, другий, третій. Телефонні панелі починають світитися в різних точках зали, й всі ринѓтони зливаються в один гучний заклик до розмови. Все так серйозно й так смішно для тих, хто потрапив до тунелю життя й наївно вважає, що світло, яке дратує десь удалині, таке ж слабке, як і від мобільного телефону, має якийсь стосунок до істини — або хоча б до сенсу.
Усю виставу говорять мобільними телефонами актори іранського театрального колективу «Mexr». Питання, заявлене в його назві «Де ви були 8 січня?», виявляється життєво важливим для заарештованих поліцією акторів, їхніх коханих і рідних. Революційні події 2009 року стають приводом для розпізнавання прихованих рис людської природи автором п’єси та її режисером Аміром Реза Кушестані. Зараз він емігрант. Його Батьківщина лежить у просторі телефонної досяжності. Поговорити з рідними він може, а допомогти — ніяк...
Ще три вистави театрів із арабських країн часом гостро і темпераментно, а часом — неспішно та роздумливо ведуть розмову про мусульманську культуру, традиції та складність встановлення шанобливого діалогу з християнською культурою та сучасною європейською цивілізацією. Ця тема особливо актуальна для Німеччини, їй присвячуються на сьогоднішній день багато театральних проектів. До речі, газета «День» висвітлювала спільний творчо-соціальний проект «Чужий серед чужих. (Еміграція та екстремізм у сьогоднішньому світі)» Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, Амбасади Федеративної Республіки Німеччини в Україні та Німецького культурного центру ім. Гете. Директор Ганноверського фестивалю Анна Діркс підкреслює інтерес до арабського театру, який стверджує себе як вид мистецтва в мусульманському світі, літерально кілька останніх десятиріч.
Прибульцями на сьогоднішній сцені виглядають герої відтвореного Масимо Фурланом конкурсу «Євробачення-1973». Ностальгічний дискурс кітчу, архівація, зміна, копіювання одномоментних ідолів поп-музики представляється частиною колись земної естради, що відвалилася й пішла на іншу траєкторію польоту. Мода та культура протистоять, розвивають, удосконалюють та знищують одна одну. Режисер запитує себе — чи припустима їхня рівнозначність? І, схоже, питання це — не на десятиріччя, а на віки.
Вистава «Drommen» театру Dе Utvalgte з Осло — легка, щира, наповнена музикою почуттів, майже життєписна оповідь акторів Торберн Давідсена і Карі Онстад. Це спогади про знайомство, почуття двох, які розігруються і згасають, які виконали обов’язкову програму життя людей. Усе це відбувається на тлі чудових норвезьких пейзажів. Сценограф пропонує глядачам розглядати те, що відбувається, в проекції — вид згори, тому всі розташовуються на балконі театру, а на підлозі сцени, стінах постійно змінюються картини природи та інтер’єрів. Чоловік і жінка при цьому здаються істотами, які розглядаються у сценічній коробці життя. Вони досягли всього, вони все мають, вони живуть після життя. Спроби прожити вдруге колишню радість роблять їх згасання потворним. Вона роздягає його до голого тіла. Стає у спокусливі пози. Мне в руках його чоловічий атрибут... і чим красивіші пейзажі, які слугують лише тлом, тим вульгарніше все виглядає. Не всякий терплячий фестивальний глядач визнає за потрібне прийняти всю порцію новаторського підходу до театральної етики та сценічної умовності. Мені згадалися «Правила для акторів», сформульовані Гете близько двохсот років тому: «Акторам не слід грати в профіль, так само, як не слід повертатися до публіки спиною».
Мало сказати — сьогодні в театрі нові правила. Невимірно-мірний жанр випробовується всеїдністю, всеприйнятністю та безголовістю. Як у людства немає потужної сучасної ідеології, так і в театрі немає потужних маніфестів, співмірних тем, які були в минулому сторіччі. Але, можливо, інопланетне бачення звичного — теж шлях до відкриттів? Не гучних, але принципово важливих!
