Майстра гострої політичної сатири сьогодні згадують в контексті знакових поезій. Оминаючи деякі риси його характеру, що виражались у бажанні сільського хлопця стрімко скочити на столичний літературний Парнас. Зірковість прописаних на Парнасі «метрів українського радянського письменства» була затверджена в ідеологічному відділі КПУ. А добра половина літературних сантиметрів творили під парасолькою П’ятого політичного управління держбезпеки УССР. Вони любити вміли тільки мертвих. Мені довелося любити Миколу Холодного живого. Це було нелегко...
Амбітний хлопець народився на Поліссі, в родині робітника й селянки. У вогонь його гіпертрофованого честолюбства підливала масла фізична вада. Розпитував Миколу, та він так і не признавався (від вибуху юнаком отримав ушкодження); зі спотвореною правою половиною обличчя, з відірваними пальцями на руці подався до Києва...У хаті Івана Гончара відбулося моє знайомство з поетом ще до його запеклої конфронтації з землячками, закоханими в ліри, бандури й солов’їні пісні про кохання. Нація волала — де ж ви, сини мої? Не з ліричними піснями й вишиванками, а по-бойовому озброєні відважні воїни! Критичне ставлення до влади з народження було в Миколи. Листівку «Сталін помер. Люди моляться Богу» п’ятикласник — майбутній майстер поетичної метафори — підкинув у коридор сільської школи.
...На початку 90-х я порівняв Холодного з «бомжуватим собакою», що, шкутильгаючи, тиняється містом. Одна лапа покалічена, половина морди спотворена — хтось з гомосапіенсів хлюпнув на дворнягу окропом. В ізгоя кидають камінням... А собака стає ще злішим. Це порівняння Холодному не сподобалось. Я продовжив фантазувати на тему його каліцтва. Пригадав випадок з болгаркою провидицею Вангою, що набула своїх здібностей, коли буревій підняв її і вдарив об землю. Дівчина осліпла, проте стала віщункою-провидицею.
— Тобі не здається, Миколо, що поетичний дар отримав після того вибуху, що добряче струсонув твою юначу голову, — запитав я його? — Коли так, то давай шарахну й тебе головою об стіну. Може, почнеш вірші писати?
Епатажним, дратівливим тоном спілкувався літературний і громадський ізгой.
Як відомо, у житті творчих особистостей-чоловіків жінки грають неабияку роль. Закомплексований покаліченим обличчям, Микола прагнув захмарних висот. І закохався в юнку з дивним голосом, солістку народного хору. Співачка була в центрі уваги, зачаровувала співом. Її запрошували на сімейні свята. Холодний кілька хвилин провів у товаристві юної дами свого серця. Можливо, встиг освідчитися у почуттях. У той час за Миколою спостерігали «психологи» з П’ятого управління КДБ. Досконало вивчили його характер, явні й приховані вади, і їм було нескладно посварити його з вишиваними патріотами України. Ім’я «колючого» поета було у всіх на слуху. Якось один хлопчина сфотографував Миколу під час прогулянки зі співачкою. Біля Ірпінського будинку творчості СПУ на імпровізованому стенді під мостом розмістив фотомонтаж про парочку закоханих. Зухвальця Холодного, що спокусив, а може, й занапастив «золотий голос України» на зборах піддали обструкції... Згодом фотограф привселюдно зізнався, що виконував завдання КДБ. «Гріхопадіння» поета Холодного, проти якого ополчилися всі, кому не ліньки, почалося з розповсюдження його «відкритого листа до...» — вказувалось ім’я співачки (Ніна Матвієнко). Микола застерігав співачку, щоб не розтринькала свій пісенний талант.... Дісталося в листі й Музею Івана Гончара, де співачка днювала й ночувала (згодом вона вийшла заміж за молодшого від Миколи племінника скульптора)...
Треба зазначити, що викривачами «зрадника-поета» були сіренькі особистості, що літали тихенько й низенько, при мареннях-загрозах по кутках шепотіли про свою небезпеку радянській владі. Викликати цікавість в органів держбезпеки контрреволюціонери та герої до першої скрути ніяк не могли. Ворожість до Миколи Холодного була виявом ревнощів і заздрощів, що отруїли існування не одному поколінню українців! А гостро сатиричні, патріотичні, антирадянські, бунтівливі вірші Миколи Холодного друкували в Парижі, Братиславі, Римі, Нью-Йорку...
Миколу було звільнено й відправлено з Києва поневірятися в українську провінцію. Дозволено працювати вчителем російської мови в сільській школі. Районний гебіст регулярно привозив пляшки, та Микола їх віддавав комусь. «Вони хотіли, щоб я став алкоголіком, щоб тема «поет Холодний» назавжди була закрита», — казав Микола. Холодний не мав ані дружини, ні помешкання у Києві. Та серед жінок поета була одна, що в думках завжди була поруч...
У 1991 році до мене, редактора відділу культури «Молодої гвардії», приніс Микола добірку віршів. Серед них був один з циклу мандрівних поезій: «Кличе знов Кагарлик у дорогу. Десь любов там блукає моя. Кагарлицький собака за ногу мене вкусить, неначе змія...». Згодом до мене зателефонував громадянин з прізвищем Кагарлицький. Він був переконаний, що літературний хуліган Холодний у вірші мав на увазі саме його й вимагав спростування. Я пообіцяв опублікувати його листа до газети, де він воздасть наклепнику. Та пан Кагарлицький охолонув. Обіцяний лист, на превеликий жаль читачів, до редакції не надійшов... Згодом покров метафор було скинуто. У 1995 році цей вірш увійшов до збірки «Усмішка Джоконди». Йшлося про Музей Івана Гончара, де Микола отримав відкоша від співачки, в яку був закоханий. Вірш закінчувався: «...Йде малеча наївна з поклонами, щоб любові навчив до землі. А в котеджі лежить за іконами той, що люльку курив у Кремлі... На воротях собаки зображення, так би мовити, замість герба. Про собаку зворушливі враження із котеджу виносить юрба»...
Про «зраду» Холодного десятки язиків стерлося. Підписане його іменем «каяття» в «Літературній Україні» не було виключенням з правил специфічно шляхетної поведінки героїв шістдесятників.
Так, Василь Овсієнко, політв’язень, лауреат премії імені Василя Стуса, в публіцистичному матеріалі «Український спротив: доба особистостей» дослідив широкий спектр учасників і попутників шістдесятництва:
— Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х — задушеним. Хто хотів вижити, той мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Василь Захарченко), інші криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних «українських буржуазних націоналістів — найманців іноземних розвідок», вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї Батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші надовго йшли у «внутрішню еміграцію» (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або й справді емігрували в Росію (Лесь Танюк, Павло Мовчан)...
— Недавно помер Микола Холодний. Кручений був дуже чоловік. Він сам заплутався у КДБ. Але у нього є такі вірші, яких ні в кого, мабуть, немає, — підкреслює Юрій Мушкетик. — У зловісні роки зовсім юний написав вірш про 1933-й рік: «Жінка кинула чоловіка, і торби на горба. Подаруй їй, владико, колосочок з герба». Або ж: «Сьогодні у церкві коні ночують і воду п’ють. Сьогодні новим іконам прочани поклони б’ють. Сьогодні ѓвалтують рації про мера шлункові болі. Сьогодні зникає нація, а світ очманів на футболі»...
У Музеї дисидентського руху в розділі «Персоналії» про поета є такі рядки:
«Вірші Холодного розповсюджуються в самвидаві. Їм притаманна іронія, алегоричність, потужний патріотичний пафос. Його рядки стають крилатими... У травні 1966-го в самвидаві поширюється його 90-сторінковий лист до П.Шелеста, де йдеться про порушення Загальної Декларації прав людини ООН... У грудні 1971 р. Холодний поширює лист до пленуму Спілки письменників України з питань роботи з творчою молоддю... 20.02 1972 р. Холодний заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч.1, головне звинувачення — за збірку віршів «Крик з могили»). Слідчий Берестовський шантажував Холодного психіатричною експертизою. 7.07. 1972 р. газета «Літературна Україна» під назвою «На терези совісті» опублікувала під прізвищем Холодного листа, сфабрикованого КДБ. «Автор» ніби відрікається від своїх «політично хибних віршів» та осіб, які штовхали його в «антирадянську трясовину».
Дорога до матері
«Колю, ти мені снився проти неділі. Ти лежав, а на тебе клали квіти кругом, то, кажуть, оживе. Я прокинулась і стала плакати».
Я до Вас ізнову не приїхав.
Мабуть, наші верби розлюбив.
Пишете, прислав я Вам горіхів,
тільки не прислав до них зубів...
Не судіть за те, що забуваю
перестиглих вишень кровотечу.
Двадцять восьме літо забиваю
олотого цвяха в порожнечу.
Кажуть Вам, що я на лезі
бритви для розваги публіки стою.
Хтось мене без мене тягне в битви
і за мене «падає» в бою.
до Вас дорога камнем стелена.
Заборонні знаки та пости.
Обіруч гадючі очі терена
і фальшиві написи: «Щасти!»
Вам тепер сусід города оре —
і вродила рясно лобода.
А мене ледь не втопило море,
й вишиванку понесла вода...
Може, я озвуся Вам у громі.
Може, мене зробить він німим,
у житті немов на іподромі:
на коні побудеш і під ним.
Світ мені був гірший за вітчима,
і вітри згинали, мов лозу.
Та сміявсь я Вашими очима
і вмочав перо у їх сльозу.
А коли зчинялись хуртовини
і гукали сови у дупло —
нашої старенької хатини
скрізь мене знаходило тепло.
Згадки не лишилося від стріхи:
забіліла бляха, мов зима.
У руках тримаєте горіхи,
а нащо — не знаєте й сама.
ДОВIДКА «Дня»
Микола Костянтинович Холодний народився 30 липня 1939 р. на хуторі Стягайлівка, що на Чернігівщині. Учився на філологічному факультеті Київського університету ім. Т.Г. Шевченка. Розповсюдженою «самвидавом» сміливою громадянською лірикою завоював популярність у студентів. У 1965 році був виключений з університету. За «перевиховання» бунтівного поета взялися органи держбезпеки. У 1968 році Микола Холодний закінчує Одеський університет.
Згодом у Франції, США, Канаді, Чехословаччині, Польщі виходять його книги. Особливого розголосу набуває «Крик з могили» (1969 р.) Після цієї поетичної збірки поета видворили з Києва. Він був безробітним, пастухом-свинопасом, сторожем... «Український націоналіст» навчав сільських дітей російській мові й писав вірші. За кордоном вийшли його книжки «Сутеніє в душі» (Париж, 1969 р.), «Про душу в пісні та пісню в душі» (Рим, 1979 р.) Остання відзначена премією Ватикану. Лише в роки незалежності Миколі Холодному вдалося за власний кошт опублікувати книжки «Дорога до матері», та «Усмішка Джоконди». Ім’я українського поета ще за його життя було внесено до Британської енциклопедії. Помер Микола Костянтинович в Острі, на Чернігівщині.
