Дмитро Дмитрович Шостакович залишився загадкою для сучасників, та й для нас із вами. З одного боку, композитор був приголублений радянською владою, нагороджений усіма мислимими тогочасними регаліями (отримав шість Державних премій СРСР), Герой соціалістичної праці, лауреат Ленінської премії. А з другого боку, людина, яка ненавиділа цю владу... Геніальна музика Дмитра Шостаковича, яку впізнаєш з перших звуків, яка постійно тримає слухача в напруженні й не дає вже заспокоїтися... Наша розповідь про київську постановку «Катерини Ізмайлової» 1974 року, на якій був присутній автор. Він назвав її найкращою (хоча ставилася ця опера в усьому світі). Згадує відома оперна співачка, професор, завідуюча кафедрою сольного співу Національної музичної академії України Євдокія Василівна Колесник :
— Можна сказати, що в музику Дмитра Дмитровича Шостаковича мене закохала професор консерваторії Леніна Єфремова. Вона так захоплено говорила про великого композитора й про Костянтина Симеонова, видатного диригента, який здійснив київську прем’єру опери в березні 1965 року. Мені ж випала честь співати Катерину 1974 року, у відновленій версії цього спектаклю, з новим складом виконавців. Це була моя перша зустріч з Симеоновим у роботі. У той час він уже жив у Ленінграді й був запрошений до Києва спеціально на цю постановку. З театру він був змушений піти, й Симеонов мовчки поклав на стіл ключі від кабінету, 2 карбованці 80 копійок (стільки коштував його портрет, що висів у фойє)… і поїхав до Ленінграда. Але все-таки на постановку «Катерини Ізмайлової» приїхав, бо це було і його дітище. Ніхто не відчував цієї музики так гостро й не передавав так точно, як Симеонов. Костянтин Арсентійович любив і розумів співаків. Він жалів нас; закликав з обережністю ставитися до музики. Він казав: «Якщо у вас немає золотого зливка у банку й ви живете лише на зарплату, то не старайтеся «виплюнути зв’язки» на одному спектаклі, адже завтра завіса може піднятися вже без вас»... 1974 року, наприкінці сезону, Симеонов приїхав до Києва. Він зібрав усіх виконавців, поклав перед собою партитуру, оглянув нас і запитав: «Ну що? Де тут Катя? Де тут Боря?». Ось так з гумором розрядив обстановку. Хоча зазвичай диригенти приходять у клас, слухають, займаються, а тут одразу зiспівування... Концертмейстер шепоче: «Ти прислухайся до нього, він тобі все покаже». Симеонов вимагав правди, а не акторства, безпомилкового влучення в характер. У моєму першому аріозо є слова: «Мурашка тягне соломинку, корова дає молоко». Я пам’ятаю, в цьому місці вирішила видати весь свій вокал і заголосила на повну силу. Симеонов зупинився, здійняв свої волохаті сиві брови, втупився в мене своїми блакитними очима й спокійно питає: « Ти про що співаєш? Корова дає молоко, ну й нехай собі дає; чого ти так надриваєшся?» А в останній картині, в арії про озеро, він казав: «Треба співати, щоб було страшно від тиші. Ти йдеш до цього чорного озера, а звідти до тебе тягнуться руки вбитих тобою». І додавав: «Роби, що хочеш, а мене в цьому місці немає». В іншій арії, в кінці, Катерина сумно запитує: «За що, за що така доля?» Симеонов казав, що тут у публіки має зводити щелепи. Я на цих словах йшла по сцені прямо на диригента — і ще раз «за що?»; він підводить на мене очі, й, відчуваю, вже не можу співати, душать сльози, й він розумів мене, догравав сам, шепотячи: «Не треба співати!».
Режисер Ірина Молостова цілковито підкорялася Симеонову, майже його не перебивала, у них була повна згода. А коли спектаклем почав диригувати Степан Турчак, то це було вже не зовсім те, чого домагався Симеонов; у нього в музиці все було широким жестом...
Партнери в мене були чудові — Олександр Загребельний (Борис Тимофійович), Василь Третяк (Сергій). Чудовим Сергієм також був Сергій Дубровін. Я, наприклад, не помічала невеликого зросту Третяка, настільки він був органічно-цинічним у цьому образі. Згадую один казус. У нас з Сергієм є «постільна» сцена з великим дуетом, і нам поставили невеличкий диванчик, на який лягав мій партнер, а мені місця вже не залишалося. На перегляді тодішній міністр культури С. Безклубенко сказав: «Ніяких великих ліжок. Сексу на радянській сцені бути не може!» Тоді я заявила: не буде ліжка, я співати не буду, і К. Симеонов підтримав, і ми свого добилися — ліжко нам поставили.
МАЕСТРО Й КИЇВ
Шостакович у той час був уже тяжко хворий, у нього було невиліковне захворювання кісток, він не міг навіть писати — від стиснення ручки могли зламатися кістки пальців. Як згадувала Ірина Молостова, він сказав, що хоч у лежачому положенні, а все-таки приїде до Києва. «Ми були так налякані, що вибрали для зустрічі на вокзалі п’ятьох найсильніших акторів... У готелі Дмитро Дмитрович попередив, що приходитиме на репетиції заздалегідь, але на нього не треба звертати уваги. Він з’являвся за півгодини й усі чотири акти не вставав з місця. Сидів і слухав, звіряючи за клавіром, іноді роблячи зауваження. Йому подобалася сцена з привидом: Катерина перебуває в замкненому просторі огорожі з великою кількістю хвірток, і їй здається, що в кутку привид. Хвіртки починають відчинятися — одна, друга, третя й виникає, виростає тінь Бориса Тимофійовича…
На прем’єрі Д. Шостаковича хвилювало лише одне: чи зможе він піднятися на сцену, щоб подякувати постановникам і співакам? Дмитро Дмитрович слухав і дивився спектакль з третього ряду. Композитор вдягнув новий світлий костюм, а публіка кожний акт із заключними тактами оркестру стоячи вітала автора. Такої прем’єри в Київській опері ще не було. У готелі Шостаковича чекали його учні, що приїхали на спектакль, друзі. Це було його свято і його торжество.
Євдокія Василівна згадує виголошену композитором після прем’єри фразу: «Я схвильований і щасливий... Якби я був співаком, то співав би, як сьогодні співали в Києві; якби я був диригентом, то керував би оркестром, як сьогодні в Києві; якби був режисером, то поставив би оперу, як це зробили в Києві».
І ще цитата з Д. Д. Шостаковича: «Євдокію Колесник вважаю однією з найяскравіших виконавиць партії Катерини: з вокального й з драматичного погляду». Приголомшений її Ізмайловою, Юрій Левітін написав: «Надзвичайної краси голос приваблює дивним багатством, розмаїттям відтінків. Тонка інструментальна манера співу поєднується з виразною декламацією. Ніжна ліричність — з величезною драматичною силою. Слухаєш її виконання, і мимоволі здається, що саме так і тільки так має співати героїня опери «Катерина Ізмайлова».
На згадку про ту прем’єру, що вже стала історією, у Євдокії Колесник залишився клавір і програмка з автографами композитора. Нині в Національній опері України знову йде «Катерина Ізмайлова». Це вже третє звернення театру до відомої опери.
