Поставлена режисером Петром Наумовичем Фоменком «Бесприданница» Олександра Островського, яка 29 та 30 квітня демонструватиметься на сцені Російської драми, трохи більше ніж рік тому відкрила нове приміщення знаменитого московського театрального колективу. До цього часу «фоменки», як любовно називають його театрали, тулилися в колишньому кінотеатрі «Київ». Тепер через дорогу в них з’явився новий будинок — сучасна будівля, що височить над Москвою-рікою зі скла і бетону, що стала частиною навколишніх його суворих, бездушних бізнес-висоток «Москва-сіті» (правда, всередині театру, на щастя, створена тепла, затишна домашня атмосфера, без якої «фоменків» уявити неможливо).
Здається, цей урбаністичний пейзаж сучасної Москви, який обвіває холодом завбачливого торгашества, зіграв не останню роль у виборі та трактуванні знаменитої п’єси Островського. В академічно суворому, стриманому спектаклі Петра Фоменка, позбавленому тієї легкої, яскравої театральності, яка підкупала у «Волках и овцах», горезвісне російське купецтво, ці «нові росіяни» першої хвилі, дуже нагадують сучасних «нових росіян». Купці, портрети яких щедро живописав у своїх п’єсах Островський, тут не носять довгі бороди, не п’ють, пітніючи, чай із самовару, не потішають публіку тим контрастом багатого майна і надто скромної культури, який неминуче виникає в процесі первинного накопичення капіталу. Нувориші з фоменківської «Бесприданницы» досить освічені й на вигляд навіть інтелігентні (тут і цигани відрізняються гарними манерами та смаком, якщо вже співають романси, то на вірші Мандельштама). Біда цих бізнесменів у тому, що вчепилися в життя мертвою хваткою, які перетворюють російські міста на «сіті», не у відсутності хороших манер, яких можна набратися, роз’їжджаючи по парижам, а в тому, що служачи Мамоні, шукаючи в усьому вигоди, перебуваючи в постійних розрахунках, душа їхня зовсім захиріла. І життя їхнє, відповідно, зробилося прісним, сірим та нудним, якою воно видається живій, творчій людині в підігнаних під євростандарти сучасних бізнес-офісах.
Лариса у виконанні Поліни Агуреєвої (актриса трохи більше тижня тому отримала за цю роботу «Золоту маску» в номінації «Найкраще виконання жіночої ролі») не вписується в діловий світ скоробагатьків. Вона, зберігши живу душу, наділена талантом жити яскраво та жертовно, вона здатна любити, тоді як Паратов (Ілля Любимов) та інші, такої розкоші дозволити собі не можуть. Бо як відомо, можна служити або любові, або Мамоні. А без любові, як випливає з вистави, людина стає прісною, пустою, нецікавою. Здається, режисер свідомо не віддав роль Паратова актору, що володіє могутньою харизмою, герой Любимова (особливо він програє в очах глядача в порівнянні з Паратовим Микити Міхалкова) нічим особливим не вирізняється серед своєї бізнес-тусовки.
Вистава Петра Фоменка, який славиться своєю здатністю виводити на сцену яскраві, красиві, оригінальні жіночі образи (його театр може похвалитися, передусім, актрисами — тією ж Агуреєвою, Галиною Тюніною, сестрами Кутеповими), певною мірою, можна вважати феміністським. Не в тому, негативному значенні цього слова, за яким стоїть безглузда боротьба жінок за рівні права з чоловіками, а в значенні спроби захистити права самої жінки, її природу дружини і матері, її призначення нести в прагматичний чоловічий світ жертовну любов. Тому і Карандишев у виконанні відомого публіці з кіно Євгена Циганова не вважається тут нікчемною маленькою людиною, жертвою амбіцій та гордині зажерливих скоробагатьків. Він так само непривабливий, як і вони, бо також охоплений чоловічими амбіціями першості та володіння. Тому Ларису, до якої він хоч і має певні почуття, сам того не розуміючи, перетворює на зброю свого реваншу над багатими насмішниками. В сцені, де Карандишев напередодні весілля з Огудаловою приймає у своєму будинку купців, які його зневажають, режисер навіть використовує театр тіней, щоб підкреслити його дурість, безглуздість його домагань руки та серця тієї, яка шукала у нього захисту, але сама стала його щитом у боротьбі чоловічих амбіцій.
Агуреєва у фінальному монолозі зірве зі своєї героїні останній покрив світської пані, роль якої їй над силу доводилося грати в тому світі, де вона була нехай і дорогим, але товаром (у актриси, завдяки участі в моновиставі «Июль» за п’єсою Івана Вирипаєва, є досвід щодо психології людини, яка стала злочинцем у своєму прагненні до необмеженої свободи). Відчай її героїні не міг не привести до самогубства, бо Паратов не просто зневажив її любов і заплямував її репутацію. Він зруйнував її віру в саму можливість виживання любові в прагматичному світі, де «жити холодно». Якщо холодно було вже за часів Островського, то що й говорити про наш час, який ще більш остудив людські серця, що стали битися виключно заради самих себе.
