Його дуже важко, майже неможливо (особливо тим, хто добре знав його особисто) уявити собі класиком, який «забронзовів», став монументальним. Ще важче уявити собі, що сьогодні, 17 червня, ми відзначаємо вже 100-річний (!) ювілей автора повістей «В окопах Сталінграда», «В рідному місті», «Кіра Георгіївна», «Записки роззяви», «Маленька сумна повість», видатного письменника і чудової людини, яка жила за законами честі, благородства й краси; киянина, який усе життя любив і досконально знав своє рідне місто, — Віктора Платоновича Некрасова.
Віктор Платонович був із тих рідкісних людей, над якими ніколи не владарювала твереза розсудливість, цей передвісник старості (вік тут не має значення). Він на все життя запам’ятав напуття матері, Зінаїди Миколаївни, найближчої душі й мудрого, справжнього друга: «Прошу тебе, ніколи не будь розсудливим!». Саме так і жив. Так і творив: його письменницьку інтонацію — сплав довіри (до читачів, людей узагалі) та скромної, природної мужності — не сплутаєш ні з якою іншою. Творив за законами мистецтва слова (хоча, як і в кожного митця, у Некрасова є речі воістину значні, а є й менш вдалі), а не за спокусливими законами розсудливості.
У знаменитій повісті «В окопах Сталінграда» немає не лише жодного (Віктор Платонович інколи навіть з гордістю підкреслював це) генерала, жодного політпрацівника — самі лишень солдати й окопні офіцери. Ба більше, в цьому творі, удостоєному 1947 року Сталінської премії 2-го ступеня, майже немає самого Вождя Усіх Народів. Точніше, він там присутній, але як саме автор подає цей Найголовніший Образ! Читаємо: «У Валеги і Сєдих (перший — ординарець Некрасова у Сталінграді, другий — солдат. — І.С.), в їхньому закутку окопу, навіть портрет Сталіна та дві поштівки: Одеський оперний театр і репродукція репінських «Запорожців». Контекст, у який поміщено цей некрасівський «моментальний знімок», вражає: автор справді ходив по лезу ножа! А іншим разом ім’я Сталіна вмонтоване на сторінках повісті у текст листівки Гітлера про те, що Сталінград, місто Сталіна, мусить здатися. І це — все про Вождя! Воістину, попри те, що «корифей усіх наук» (і всіх літератур), виходячи з власних складних політичних міркувань, особисто вніс прізвище Некрасова до списку лауреатів премії свого імені, Віктор Платонович виявився вкрай «невдячним». І розсудливості не мав наміру виявляти й надалі.
Найпереконливішим підтвердженням цього стала повість «У рідному місті» (1954), нині, на жаль, дещо призабута. А тим часом, як завжди у Некрасова, який ненавидів псевдопафос і фальш, знаходимо там «колючу», жорстоку, непричесану правду — про те, що чекало на воїнів-переможців, які повернулися після страшної війни додому. Головний герой, Микола Мітясов, так само як автор, — капітан, окопний інженер і сапер, повертається з фронту двічі поранений, з перебитою рукою. До фізичного болю додається й життєва, побутова невлаштованість: у Мітясова немає речей, немає сім’ї, немає квартири, він спить на чужому продавленому дивані у величезній «комуналці», «підлягає повторному огляду через кожні шість місяців» (і це він, інвалід, неначе в нього або в інших поранених на війні виросте за цей час рука або нога!). Та все ж Мітясов знає, на чий бік встати, як назріває конфлікт благородства й підлоти: коли в Будівельному інституті, де він навчається, декан одного з факультетів — Чекмень — вольовим рішенням звільняє (фактично викидає на вулицю) заслуженого професора лише за те, що старий «жив у Києві за німців», наш герой (і автор, який стоїть за ним!) не витримує й дає деканові дзвінкого ляпаса. Характерно, що, даючи цього ляпасу, Мітясов зазнав такого само гострого болю, що й за колишнього поранення. Бачимо автора...
Некрасов вступив у партію 1943 року, в Сталінграді, в розпал боїв. І був виключений з неї 1973-го, після десяти років цькувань, принижень, заслуховувань персональної справи. Ідеологічні «вівчарки» тієї епохи, яку зараз дехто дуже хотів би представити чи не в солодкавих тонах, нічого не пробачили по-європейському знаменитому письменникові, пригадали йому все: й невелику, але чудово написану повість «Кіра Георгіївна» (1959) — один із перших опублікованих радянськими видавництвами творів про табірних сталінських в’язнів, про те, як вони поверталися додому (вийшла раніше від «Івана Денисовича» Солженіцина); й чесні, без підлабузництва та лжепатріотичної чванливості («Не треба стояти виструнчившись. Треба бути самим собою», — говорив Некрасов) дорожні нариси про Італію, США, Францію (Хрущов публічно висловився про них так: «Некрасов, та не той... Я знаю лише одного Некрасова — поета, а про цього й чути не хочу!», а «Известия» опублікували грубий, знущальний фейлетон Мелора Стуруа «Турист із ціпком»); і підписи під колективними протестами проти русифікації, переслідування української мови та культури («Як це так? Російський письменник — і підтримує українських буржуазних націоналістів?!» — між іншим, зазначимо, читачу, що в повісті «В окопах Сталінграда» українська мова, вкладена у вуста солдата Лазаренка, починає звучати з першої ж сторінки); і, нарешті, не пробачили Некрасову його боротьби за те, щоб було врятовано Бабин Яр і щоб весь світ дізнався про те, що там відбувалося.
Спочатку письменник жахнувся, що Бабин Яр фактично перетворювався на звалище. І запобіг цьому. Потім у цьому місці прорвалися ѓрунтові води, Бабин Яр вирішено було змити і звести на кістках сотень тисяч жертв нацистів... стадіон. Некрасов після довгого спротиву не допустив цього. І став боротися за встановлення там пам’ятника. 29 вересня 1966 року, коли виповнилося 25 років з дня розстрілу, зібралася сила-силенна людей (тоді з гарною промовою, що викликала потужний суспільний резонанс, виступив Іван Михайлович Дзюба); у своїй промові Віктор Платонович закликав не лише встановити пам’ятник на місці трагедії, а й усунути надалі всі форми міжнаціональної ненависті, нетерпимості та національної винятковості — лише це може запобігти повторенню чогось подібного в майбутньому. Це говорив антифашист й інтернаціоналіст не на словах, а «на всю глибину» своєї душі; людина, двічі важко поранена на війні (вже аж в еміграції, в паризькій лікарні, після операції, був вийнятий останній осколок — минуло майже 40 років...). Але партійні та інші «компетентні» органи розгорнули нову кампанію цькування. Некрасова звинуватили в тому, що він «організував масове сіоністське збіговисько». Це знущання продовжувалося не один рік.
А 17 січня 1974 року в київській квартирі письменника, в Пасажі (зараз там встановлено меморіальну дошку), відбувся погромний обшук. Він тривав сорок дві години без перерви. У протоколі обшуку, складеному КДБ, налічується 60 сторінок з перерахуванням вилучених матеріалів. Забрали майже всі книжки, журнали, фотоапарат, друкарську машинку, всі рукописи, альбоми живопису (не забудьмо: Некрасов — архітектор за освітою), журнали «Експрес» і «Парі-матч», альбом фотографій помпейських фресок, магнітофон і багато чого іншого. Усього набралося сім величезних мішків. Усе це забрали з собою «чекісти» (поводилися вони підкреслено ввічливо, запитували, чи не хоче Віктор Платонович чого-небудь: адже не 1937 рік надворі!). А потім шість днів, з ранку до вечора, 63-річний фронтовик-письменник був у слідчих на допитах. Там йому було заявлено, що він з «окопів Сталінграда» перебрався в окопи ворогів, став на бік буржуазного Заходу.
Його буквально витискали з країни, топтали честь і гідність видатного майстра сучасної російської літератури, чиє життя, талант, мрії та страждання були нерозривно пов’язані з Україною, з Києвом (тема «Київ Віктора Некрасова» ще чекає на своїх вдячних дослідників; зараз же можемо відіслати читача до некрасовських «Записок роззяви», розпочатих ще в нашій столиці, а завершених 1975 року у Франції — вся історична частина Києва, від Софії до нинішньої вулиці Саксаганського, постає яскраво, осяяна нетлінним світлом любові автора; постає так, як розповідають про щось найголовніше в житті...). І ось — розв’язка: 12 вересня 1974 року літак поніс Віктора Платоновича Некрасова в «далеку європейську далечінь» (до Швейцарії, потім — до Парижа). В Україну він більше не повернувся. Залишалося 13 років життя в еміграції. Коли письменника запитували, як йому живеться у Франції, відповідь була приблизно такою: «Я шукав свободу й знайшов її, але дуже сумую за домом, за друзями, за читачами, за всім рідним».
Віктор Некрасов, який пішов із життя 3 вересня 1987 року (він застав початок горбачовської Перебудови) після тяжкої хвороби, раку легенів, похований на цвинтарі Сен-Женев’єв-дю-Буа поблизу Парижа. У його дорожніх нарисах «По обидва боки океану» (1962), там, де йдеться про перебування в США, є знаменні слова: «Так, насамперед будь самим собою, а вже потім проповідником. Утім, бути самим собою — чи не є це найкращою проповіддю?». Сказано з афористичною точністю (гучних, пустих фраз Некрасов, як пам’ятаємо, завжди уникав). То був девіз життя вільної людини. Для якої «бути собою» означало — не зрадити, зберігати дружбу (її Віктор Платонович вважав за найбільшу духовну цінність), ніколи не принижувати слабких і не принижуватися перед сильними — ніколи. І не продаватися — ні за долари, ні за рублі, ні за гривні або євро.
