Бути послом культури рідного народу, представляти його духовні здобутки в інших країнах — висока, благородна місія, рідкісне, мало не унікальне покликання. Далеко не про кожну, навіть видатну, особистість можна сказати, що вона справді здатна цю місію виконати. Звичайно, можна навести окремі яскраві приклади (відомо, що німецький класик Генріх Гейне любив культуру Франції і все життя знайомив з нею співвітчизників; найтіснішими були творчі зв’язки француза Стендаля з історією та культурою Італії, росіянина Тургенєва та іспанця Пікассо — з духовним світом Франції, грузина Давида Гурамішвілі — з Україною...), але їх не так багато.
Тим більш цінними для нас є спадщина й життєвий шлях тих митців — українців, які своєю творчою практикою впродовж багатьох десятиліть блискуче доводили просту й найголовнішу істину: загальнолюдські цінності, нетлінні вершини духу — це і є те, що назавжди з’єднує народи, що є спільним, нетлінним надбанням майбутнього, саме це, а не війни, кров, розбрат, ворожнеча... А в історії українсько-польських культурних зв’язків особливе, навіть виняткове місце посідає постать Богдана Сильвестровича Лепкого (1872—1941), видатного письменника, вченого, громадського діяча, патріота, значна частина життя і творчості якого пройшла «під знаком Польщі», її культури, талановитих митців братнього сусіднього народу. Спадщина Лепкого (слід зауважити, письменника, талант й заслуги якого ще аж ніяк не оцінені належним чином в новітній Україні; між тим перед нами — справжній класик нашої культури!) — це особливо цінна сторінка в історії українсько-польських духовних взаємин, бо є чудовим свідченням їх гуманістичного потенціалу, їх нерозкритих творчих можливостей.
Символічним нам тепер здається вже те, що народився майбутній письменник (це сталося 9 листопада 1872 року в мальовничому подільському селі Крегулець) у тій самій хаті, де свого часу жив відомий в тих краях польський повстанець, учасник національно-визвольних змагань Богдан Яроцький. Так Польща, незламний дух її народу вже з перших днів життя увійшли (поки що символічно!) у життя хлопчика. Батько Богдана, сільський священик Сильвестр Лепкий, був людиною непересічною: переконаний український патріот, випускник Львівського університету (теологія та класична філологія), автор літературних творів, підписаних псевдонімом «Марко Мурава», він завжди ставився з глибокою, щирою повагою до польської історії, мови й культури і зумів передати таку високу пошану дітям — зокрема синам Богдану та Льву. Зазначимо, що вже на схилі років Лепкий-молодший, згадуючи батька, назве його «своїм «найсуворішим критиком».
Шести років Богдана віддали вчитися до «нормальної школи» з польською мовою навчання в Бережанах — причому, минаючи перший клас, відразу до другого, оскільки вже виявляли себе неабиякі здібності хлопчика. Там же, в Бережанах, Лепкий вступив до гімназії (звісно, теж польської; такі вже були реалії тодішньої системи освіти). Важливим було те, що бережанська гімназія, попри зовнішню відірваність від головних центрів культури (навіть інспектора зі Львова, який приїздив сюди перевіряти рівень «навчального процесу», бачили тут лише раз на кілька років), залишила в хлопця добрі спогади. І не в останню чергу тому, що молоді українці і поляки, проходячи курс наук, у більшості своїй відрізнялися національною толерантністю, взаємоповагою та обопільною відкритістю. Імена Тараса Шевченка та Адама Міцкевича були особливо шанованими в гімназії; кожного року проводилися шевченківські та міцкевичівські концерти, виступали з концертами і український, і польський хори. Вистави (давали різноманітні п’єси як з польського, так і з українського репертуару) та концерти відвідувала як українська, так і польська молодь.
Після закінчення гімназії (1891 рік) Лепкий їде до Відня, вступає до Академії мистецтв, але швидко доходить висновку, що його покликання — література. Згодом Богдан навчається у Львівському університеті, який закінчує 1895 року, після чого стає вчителем української та німецької мов і літератур в рідній гімназії в Бережанах. Власне ж «польський» період життя письменника розпочинається в 1899 році, коли в Кракові у Ягеллонському університеті було започатковано «лекторат української мови та літератури», а викладати ці предмети було запропоновано Лепкому. Богдан ще не знав, що Краків на багато десятиліть (аж до смерті в липні 1941 року) стане для нього другою батьківщиною, містом, де він не лише працював, а й знайшов друзів серед польських інтелігентів — друзів на все життя. Як, звичайно, і друзів-українців.
Зауважимо, що Краків кінця ХIХ — початку ХХ століття був саме тим місцем, де воістину вирувало і мистецьке, і літературне, і — ширше — духовне життя, не лише польське, а й українське. Для української громади Кракова будинок Лепкого на вулиці Зеленій, 28 став своєрідним «творчим штабом». Там регулярно можна було зустріти Кирила Студинського, Василя Стефаника, В’ячеслава Липинського, Михайла Жука, Михайла Бойчука, інших визначних діячів української науки і культури. Що ж до польських митців, з якими Лепкого пов’язувала багаторічна тісна творча співпраця, то досить назвати лише трьох: Казимежа Тетмайєра (1865—1940), визначного прозаїка і поета, відомого у нас, зокрема, історичним романом «Легенда Татр»; Станіслава Виспянського, талановитого драматурга; Владислава Оркана, обдарованого поета і чудову людину (Лепкий залишив цікаві спогади про нього, уривки з яких ми наведемо).
Лепкий — автор блискучого перекладу «Слова о полку Ігоревім» польською мовою (1905 р.), автор знаменитого вірша «Журавлі» (1910), покладеного в основу однойменної пісні, знаної всіма українцями світу («Видиш, брате мій, товаришу мій, відлітають сірим шнурком журавлі в вирій...»), користувався глибокою повагою інтелігенції Кракова — польської та української. До речі, дуже цікавою є творча історія створення «Журавлів». Сам поет розповідав, що своєрідним «поштовхом» став для нього перегляд п’єси Станіслава Виспянського: «Восени 1910 року в Кракові я вертав з театру, з драми Виспянського «Noc listopadowa», під ногами шелестіло пожовкле листя, а над головою лунали крики журавлів, що відлітали. Вірш склався немов сам із себе, без мойого відома й праці. До його підібрав музику мій брат Лев Лепкий»...
Щирим й добрим другом Б.Лепкого був багато років Владислав Оркан (вже незадовго до смерті, в 1936 році, письменник написав книгу мемуарів «Три портрети», де, поряд з розповідями про зустрічі й творчі взаємини з Іваном Франком та Василем Стефаником, багато місця відведено споминам про В.Оркана). Ось як описує Богдан Сильвестрович зовнішність свого польського побратима: «Стрункий і худощавий, дуже елегантно вбраний, так що назва хлопського письменника, якою його обдарував Стефаник, скидалася дещо на глум... Чорна, фантазійно вив’язана краватка, у одній руці капелюх — панама й рукавиці, в другій паличка. Хід легкий, ніби безжурний». І далі: «Щось із дитини і щось із Мефіста було в його усмішці нез’ясованій!.. Оркан кріпко стиснув мою руку, не офіційно та холодно, а якось співчутливо і по-дружньому».
Дуже цікаво читати той уривок зі спогадів Лепкого, де розповідається про ставлення Оркана до України та її історії. Польський поет найвище ставив Івана Богуна та Дмитра Байду-Вишневецького (останнього він називав «достеменний («Wierutny») козарлюга»). Про знаменитий роман Генріка Сенкевича, як згадував Лепкий, його польський друг відгукнувся так: «Ogniem I mieczem» не будь-що, але я на ті часі дивлюся трохи інакше. Не можна дивитися тільки з одного боку, треба і на другий перейти. І до голосу простих людей слід прислухатися і зрозуміти їх, бо вони також люди з душею і серцем».
Те, що щирі симпатії до України для Оркана не були лише деклараціями, доводить видана ним у Львові (1911 рік) антологія української поезії — результат багаторічної праці. А ось рядки зі спогадів автора «Журавлів», датовані 1902 роком: «Недавно був в Оркана в горах. Мешкає на верху, як орел. Щоранку сонце приходить до нього на розмову і щовечора вітри йдуть у гостину. Чудово. Перебалакали ми ніч цілу та й мало що не два дні і переконалися, що люди могли б таки жити!».
Хай ця думка двох друзів — українця і поляка — буде дороговказом і для нас. Богдан Лепкий помер 21 липня 1941 року в Кракові; похований він на місцевому Раковицькому кладовищі. І кожної осені над дорогим йому древнім польським містом знову летять журавлі...
