Попри мегастатус Бутусов і Ко дуже не спізнилися, стартували практично вчасно. Півгодини для таких грандів — дрібниці. Пригадую, році у 1996-му «Наутілус Помпіліус», що вже розпадався, публіка віддано чекала понад півтори години. Щоправда, як тоді, так і зараз у результаті вона не була розчарована.
Під захоплений свист й оплески двоє хлопців і метр вийшли в сірих светрах і встали напоготів — абсолютна невибагливість і навіть діловитість. Перед Бутусовим стояв пюпітр, як перед диригентом чи музикантом оркестру класичної музики. Але тут були не ноти, а слова. Серед рок-поп-груп такої новації я ще не бачив. Зірка перестала покладатися на пам’ять.
Співав він у своїй улюбленій манері, заплющивши очі та закинувши голову так, що густі брови виїжджали кудись на лоба, до небес. Обличчя Бутусова в такі моменти робиться глибоко-медитативним. Розплющував він очі лише для того, щоб слова підглянути. Загалом пюпітр додавав рок-концерту трохи академічного вигляду.
Нові речі великого ажіотажу не викликали, а помітне ворушіння в публіці спричинила знайома річ — «Тутанхамон». Під «Правда всегда одна, это сказал фараон...» публіка потроху затанцювала. Про цю вельми талановиту притчу можна сказати словами конферансьє з «Незвичайного концерту» Образцова — «Глибокі філософські думки в доступній плоскій формі»...
Слід зазначити, в «Доці» загадкове приміщення: хоч скільки б публіки було — артиста видно звідусіль. Проте переді мною стояла парочка показних мужиків: один завширшки два метри, другий заввишки. Вихідний день у збірній із баскетболу? Обидва вони були, швидше, посібниками не з анатомії чи бодібілдінга, а з природознавства — дві скелі, на вибір. Але загадковість «Дока» і тут спрацювала: навіть через такі, прямо скажемо, масштабні перешкоди можна було чудово роздивитися натхненне обличчя співака.
Гіганти! Сміливо крокуйте до «Доку». Тут ви нікому не заважатимете (але не всі одразу).
Через деякий час я вже разом із баскетбольним хором щосили підспівував притчу про нетямущого апостола Андрія («Прогулки по воде»). А після закінчення почав вимагати «Гудбай, Америка!» На що височенний парубок мудро сказав мені зі своїх захмарних висот: «Ця пісня — для фіналу. А заявки він навряд чи виконуватиме». І те й інше підтвердилося. Пророк.
Що стосується нової музичної стилістики, то група працює зараз у форматі, близькому до колишньої команди Стінга — «Police»: ударник, бас і ритм(соло)-гітара.
Слід віддати належне гітаристу «Ю-Пітера» — майстерні аранжування. Пізня манера Бутусова така: куплет майже речитативом, а вся музика віддається гітарному програшу. Як в останньому бутусовському супершлягері, який він зараз великодушно присвятив Києву, — «Песня идущего домой».
А взагалі, В’ячеслав, як завжди був небагатослівний. Або нічого не говорив, або «большое спасибо». Своєю скупо-меланхолійною манерою він нагадував Віктора Цоя. Недивно, що на прощання Бутусов оголосив «одну чудову пісню», нею виявилася «Звезда по имени Солнце». Уперше зал справді вибухнув оваціями. Могутня енергетика пісні та якісне виконання. Цю річ Бутусов виконував у «Кінопробах» — збірнику пісень Цоя, у версіях рок-тусовки (в тому числі й нашої «ВВ»).
Коли Бутусов, попрощавшись, залишив сцену, «озіркований» народ, вищачи, вимагав його на біс. Знадобилося хвилин п’ять суцільного реву, щоб кумир з’явився.
Заспівавши парочку старих речей, він виконав основне прохання залу (і виконав «пророцтво» Високого). Але не без іронії: безвідривно дивлячись у пюпітр, артист зауважив: «Несподівано ми пригадали ще одну пісню...»
Гітарист заграв настільки витіюватий вступ, що народ довго не міг второпати: вона чи не вона? Та ще й у ритмі реггі — нової хвилі( знову «Police»?). І лише з рядка «Когда умолкнут все песни, которых я не знаю...» — публіка зробила сальто: Вона!!! «Гудбай, Америка!!!» («Последнее письмо»).
Флегматично довівши народ уже до цілковитого екстазу, Бутусов (тільки він так вміє) ввічливо попрощався і пішов спілкуватися з телевізійниками.
А мені залишається подякувати організаторам і музикантам. І сказати: побільше б таких великих Артистів, як Бутусов. Я згоден навіть у навантаження й на велику публіку, як ті два атлети. Я, може, й сам підросту до того часу.
