Як би ми в Україні не намагалися жити поза російським контекстом, але багатовікова спільна історія поволічи по неволі змушує порівнювати обидві країни (а в порівнянні завжди міститься потенція суперництва), що, на жаль, далеко не завжди на користь «рідної неньки». Понад чотири роки тому українці пишалися своєю помаранчевою революцією і отриманою свободою, правом відкрито говорити владі, що ми про неї думаємо, в той час як у Москві свобода слова закінчилася з відходом Єльцина від влади. Сьогодні в багатьох залишився присмак несправджених надій... Залишимо політику та економіку, вони прирікають на принизливе напівзлиденне життя як росіян, так і українців, гламурні Москва та Київ убогість своєї периферії лише ще більше відтіняють. Але ось, здавалося б, парадокс: у нас і дійсно більше свободи, але при цьому ми катастрофічно відстаємо від Москви в розвитку культури: кіно в нас у зародковому стані, театр також не радує видатними подіями, які були б цікаві світу. Наскільки за останнє десятиліття розкрутився маховик російського кінематографа, наша публіка має можливість бачити з екрану. Про те, скільки подій відбувається в життя театральної Москви — навіть не здогадується. Крім самих московських прем’єр, кращі з яких до нас доїжджають дуже рідко, Білокам’яна круглий рік надає своєму глядачу фестивальні вистави.
«Золота маска-2009» дозволяє подивитися не лише кращі роботи театрів російської столиці й провінції, у програмі «Маска плюс» є й вистави близького зарубіжжя (цього разу почесну місію відкрити позаконкурсну програму випала молодому українському колективу «Київ модерн-балет», див. «День», № 41). «Родзинками» будь-якої московської фестивальної афіші давно стали вистави з Прибалтики. Крім литовців, Някрошюса і Тумінаса (останній тепер очолює Театр ім. Вахтангова), театральна Москва завела «роман» і з латишем — Алвісом Херманісом, який нашій публіці поки мало відомий. Хоч постійні гастролі його вистав надихнули художнього керівника Театру Націй Євгена Миронова запросити відомого латиського режисера на постановку, і той наприкінці минулого року випустив «Розповіді Шукшина», які не лише посідають перші місця в рейтингу прискіпливих московських критиків, але й проходять з аншлагами. На нинішню, ювілейну «Золоту маску» (цьому фестивалю-конкурсу виповнилося 15 років), Херманіс привіз «Латиську любов», одну з останніх прем’єр створеного ним Нового Ризького театру.
Ця вистава може служити ще одним підтвердженням того, що для натхненної творчості, яка вимагає матеріальних витрат і колективних зусиль, потрібні не стільки великі фінансові вливання і опікування влади (що, при розумному використанні, буде, звичайно, не зайвим), скільки, по-перше, пристрасна любов до своєї професії, і по-друге, любов до людини... Алвіс Херманіс не соромиться виявляти відкрито ні свою відданість професії, яка змушує його проробляти до найдрібніших подробиць кожну мить вистави, ні свою ніжність до співвітчизників і навіть країни, в якій живе.
Якщо Мейєрхольд казав, що може поставити навіть телефонну книгу, то Херманіс узявся та й поставив журнал приватних оголошень: «37-річний брюнет хоче познайомитися з жінкою. Одружений, але відчуваю себе самотнім. Шукаю подругу для спільних прогулянок на природі...» Декілька хвилин актори, сидячи на сцені, зачитують подібні смішні, а часом сумні оголошення, а потім, використовуючи мінімум зовнішніх засобів, розігрують вигадані ними й режисером історії про людей та долі, що можуть ховатися за подібними текстами. Художник Моніка Пормале створила дуже прості декорації, в яких відбилася простота, наївність і оголошень, і людей, характери яких за ними проступають. На сцену по черзі виносяться щити, на яких намальовані фрагменти міста або квартири. Перед ними встановлюється мінімум необхідних меблів, і цього виявляється цілком достатньо, щоб зіграти тринадцять зворушливих історій про людську самотність, про невтомне людське прагнення любові.
Кохати і бути коханим хоче немолодий художник і запрошена ним до майстерні колишня артистка кордебалету, яку він починає малювати, але засинає. Гумору ситуації додає та обставина, що він все життя малює оголених жінок з яблуками, і призвичаївся в цьому ремеслі до того, що тепер натурниця може навіть не роздягатися. Інша пара, вперше зустрівшись прямо на автовокзалі, куди з провінції прибув немолодий уже наречений, без зайвих сантиментів приступає до обговорення смішних побутових подробиць майбутнього спільного життя. Третя — зустрічається на пляжі, і з того, як вони, загорнувшись у рушники, мовчки і ніяковіючи, переодягаються, розумієш про їхнє життя й долю більше, ніж можна пояснити словами. Збентеження четвертої пари виявляється в тому, що жінка-бібліотекар та інтелігентний чоловік, який запросив її додому, замість обговорення своєї подальшої долі, читають одне одному вірші. Збентеження ж закоханого в учительку шістнадцятирічного телепня, який прийшов перескладати іспит, вибухає наприкінці екзамену бажанням, яке його довго мучить. «Вчителько, давай поцілуємося!» — вимовляє юнак і стрімко тікає з класу...
Фінальна історія відбувається на співочому полі, куди з’їхалися з усієї Латвії хорові колективи. Щоб краще бачити, як тисячі учасників фестивалю виконують фінальну патріотичну пісню, чоловік і жінка — керівники хору, які нещодавно познайомилися, стають на лавку і з непідробним пафосом починають співати разом із фонограмою, що зву-чить. До них, піднявшись на лаву, приєднуються троє інших акторів, які за три з половиною години зуміли переконати нас у тому, що поняття «кохання», «співчуття», «людина», «Батьківщина» є для них не пустим звуком, що латиська любов наповнена цілком конкретним, людяним змістом.
... Так хочеться знайти його не лише в словах, але в і справах тих моїх співвітчизників, які кожного дня виходять чи то на театральну, чи то на політичну сцену.
