В рекомендаціях Верховної Ради від 18 березня цього року передбачено, що в структурі центральних органів виконавчої влади має бути створено центральний орган виконавчої влади у галузі кінематографії. Та жодної інформації про це немає. З проханням прокоментувати таку ситуацію ми звернулися до голови комітету ВР України з питань культури і духовності Леся ТАНЮКА.
— Рішення Верховної Ради про створення окремого кінооргану існує. Прийняте воно більшістю депутатів. Я думаю, рано чи пізно він має бути створений, оскільки рішення Верховної Ради обов’язкове для виконання. Інша річ, що у керівників нинішнього уряду є настирливе бажання скорочувати комітети. Фактично вони нічого цим не виграють, бо комітети залишаються, їх лише приєднують під інших керівників. І виникає чимало нових проблем. Скажімо, з комітетом з питань архівів. Його не скоротили, а перевели до Міністерства юстиції, яке не має ні місцевих кадрів, ні інших ресурсів утримувати такий орган. Боюсь, так може бути і з кіно. Юридично Міністерство культури має право не приймати рішення до вересня, оскільки було видано указ про його переформування у Міністерство культури і туризму. Це дає їм підстави мати три місяці «розгону» після указу, щоб створити нові управління на місцях. Себто їм не до кіно.
З іншого боку, їм би мусило бути до кіно, бо фільмів на державні кошти уже півроку ніхто не знімає. Кошти, які ми виділили для кіно, — більші ніж торік, і невідомо, передаються вони на виробництво фільмів чи десь зависають? Чи, може, їх передадуть 29 грудня 2005 року, як це вже бувало? Мені здається держава ставиться сьогодні до кіно з деякою нехіттю. Багато говориться про продюсерське кіно, про фільмування, про те, що це образ України. Але фактично сьогодні ми бачимо, що цей образ — викривлений, що реально режисери відсторонені від роботи і на студії як був бедлам, так і є.
— Лесю Степановичу, але у цій розмові ви є втіленням держави.
— Я є втіленням держави виключно у сенсі законодавчому. А виконавча влада не поспішає з виконанням рішень парламенту. Це ризиковано.
— Чи маєте ви право контролювати виконання рішень і постанов Верховної Ради?
— Не лише право, а й обов’язок. У постанові Верховної Ради щодо слухань по культурі заявлено, що наші контрольні функції посилюються. Там, до речі, наголошено на проблемі зміни керівництва кіно і на створенні окремого кінооргану. Але й це рішення парламенту поки що «зависло».
— Як кінокритик і тепер уже і як секретар НСКУ з творчих питань я за усім цим стежу. Але скажіть, як можна впливати на Міністерство культури і туризму і на його функціональну спроможність (точніше, неспроможність)?
— Власне, саме це спричинило вимогу громадськості відділити кіно від Міністерства культури. Саме з цим було пов’язано бажання мати на чолі новоутвореного Держкіно (чи як це буде називатися?) Ганну Павлівну Чміль. Наш уряд і Президент декларують, що вони дослухаються до громадськості, і що у них є певна ідеологія ставлення до громадськості. Якщо вже Ліна Костенко підписує лист на підтримку Ганни Чміль, то варто було б усе таки урядові й Президентові читати, що підписує Ліна Костенко, яка сьогодні є знаковою постаттю для України, совістю нації! На жаль, на це ніхто не звернув уваги. От є у когось установка на те, що не треба брати Чміль на цю посаду, тому й не треба створювати комітет. Це не державницький підхід, він призвів хіба до конфлікту із Спілкою кінематографістів.
— Ми говорили про бездіяльність. Тим часом процеси довкола кіно відбуваються. Їх легко простежити і по круглих столах із питань кіно у Міністерстві культури, в яких про справи кіно ведуть мову представники комерційних телеканалів і комерційного прокату, який ще жодного українського фільму на екранах не показав. Враження, що уряд дбає насамперед про добробут цих телеканалів, про те, щоб не піднявся їхній інтелектуальний і моральний рівень. І щоб українська мова, історія, а особливо фільми й далі залишалися на телеекрані табуйованими. А те, що ці канали продукують, видаючи за українське кіно, — на жаль, або в стилі «квазі», або позбавлене будь-яких національних ознак. То як розцінити позицію уряду у ставленні до кіно й телеканалів?
— ...У мене виникає враження, що існує дуже серйозна ідеологія захоплення кінопростору телевізійними монстрами. Що боротьба за кіновласність зводиться до того, щоб створити потужну пропагандистську телевізійну індустрію...
— Вона вже існує!
— ...нашпиговану жахливою рекламою: а роздувшись, приєднати до неї ще й такі території, як Будинок кіно, документальну студію, кіностудію ім. О. Довженка. З Одесою і Ялтою справи для нас кепські, залишились довженківці — останній оплот українського кіно. А ідея створити замість бунтівної — нову ручну Спілку — кінематографістів і телевізійників? Такі «документи» уже поширювали на з’їзді кінематографістів, було навіть створено оргкомітет. Я не проти нових об’єднань, але не можна зазіхати на чуже майно, яке є колективною власністю саме працівників кіно.
— Що може зробити ваш комітет?
— Все, що він робить, починаючи від Закону про кіно, від затвердження загальнодержавної Програми розвитку національної кіноіндустрії на 2003—2007 рр., в результаті якої почалось бюджетування кіно, від слухань в парламенті і кінчаючи виконанням контрольних функцій. Якби не підтримка комітетом позиції Спілки кінематографістів, не було б двох рішень парламенту про зміцнення керівництва кіностудією ім. Довженка.
У прийнятій постанові ВР щодо слухань по культурі ми рекомендуємо Президентові створити Дорадчу раду з авторитетних кінофахівців. На зразок тієї, яку ми маємо сьогодні в Національному комітеті з Шевченківської премії, де зібралась еліта нації під орудою Івана Дзюби.
— Я багато писала про молодь. На підході справді нова кіногенерація.
— Так! Але перед нею зведено барикади байдужості. Мене бентежить і те, що вся ця телевізійно-рекламна опозиція раптом озброїлась лексикою нібито підтримки молодого кіно. Хоч по суті це фарисейство, тартюфізм. Насправді стратегічної підтримки молодого кіно ми не бачимо, фінансування молоді не є пріоритетом ні для них, ні для уряду. Молода людина, яка приходить сьогодні у кіно, — змушена знімати кіно як хобі, мусить заробляти десь гроші, а потім вкладати їх у кіно. На цьому ренесансу не збудуєш, — попри всі показні голосіння.
Держава мусить створити Держкіно, — як цього зажадав з’їзд кінематографістів, як цього вимагає постанова Верховної Ради, обов’язкова, повторюю, до виконання. Лише після того, як держава створить такий авторитетний орган, вона зможе гармонізувати й кінопрокат, й кіновиробництво й матиме з того моральну й фінансову вигоду, як це є в Росії. Ми не про повернення до соціалістичного господарювання. Я за всебічне менеджерство, за конкуренцію та приватну ініціативу. Але навіть для того, щоб приватний чинник сполучився з чинником творчим, ми зобов’язані це зробити. Кіно — велика й потужна індустрія, якої ні Америка, ні Франція, ні Італія не пускають на самоплив. Політика в галузі кіно повинна стати пріоритетною стратегією України Віктора Ющенка. Така позиція комітету.
— Так, є чудовий приклад Франції щодо підтримки свого кіно. Французька модель передбачає структуру, в якій акумулюється надходження певного відсотка від податків із телеканалів, і на ці гроші продукується до 200 фільмів на рік.
— Оце й злякало телемагнатів! Вони знають, що ми готуємо такий законопроект... Той же Кабінет Міністрів не прискорює прийняття Верховною Радою Закону про збір на розвиток кіно. Очевидно, вважає, що це не першочергова проблема. Уряд є в ситуації бігуна на коротку дистанцію. Кіно — це не постріл із револьвера. Кіно — це все таки дальнобійний постріл із великої гармати. Те, що нині в кіно зробиться, — вистрелить років через п’ять. Уряд не мислить такими категоріями і тому підтримує «телевізійну» версію захоплення простору. Мабуть, сподівається, що певним партіям, певним групам перепаде реклама на телебаченні? Від кіно такої швидкої віддачі вони не передбачають. «Вкладати мільйони в кіно, щоб аж через п’ять років отримати прибутки? Та ще треба дожити!» — міркують вони собі. Ось у якому сенсі вони є бігунами на коротку дистанцію. А між тим уже сьогодні вони кують гвіздки для власного розп’яття — вибудовують ситуацію, яка категорично заперечить їх, і не через п’ять років, а раніше...
P.S. Після розмови я звернулась за поясненням до Міністерства культури — чому немає державного фінансування виробництва фільмів, яке передбачено бюджетом України? Як повідомили у департаменті кіно, міністр культури 17 червня підписала План виробництва фільмів на 2005 рік. Проте виробництво не розпочиналося через те, що рахунки цього міністерства були тривалий час заблоковані — з причин певних технічних вимог Міністерства фінансів. Тобто гроші у казначействі були, але Міністерство культури чомусь не могло їх одержати...
