У Москві відкрився театральний фестиваль «Золота маска». Коли мова заходить про російську національну театральну премію «Золота маска», якій виповнилося дванадцять років, важко утриматися, щоб не пригадати вітчизняну «Київську пектораль». Тим паче, що керівництво «Пекторалі» саме напередодні роздачі статуеток і конвертів із символічною сумою полюбляє нагадувати — київська театральна премія народилася раніше за московську.
Особливе задоволення чиновникам від культури, які розподіляють «Пектораль», доставляють спогади про те, як перше нагородження кращих київських спектаклів, режисерів, акторів, художників ушанував своїм візитом Олег Єфремов. Московський гість, за версією пекторального начальства, був настільки вражений і самою ідеєю нагородження театральних діячів, і церемонією вручення премії, що наступного року організував щось подібне в Москві.
Це «щось подібне» незабаром перетворилося на гучний національний проект, який сьогодні підтримують держава й приватний бізнес, тоді як «Пектораль», що пишається своїм старшинством, через нашу невикорінну національну схильність до кумівства втратила свій минулий авторитет. Найприкріше, що «здали» премію чиновники, що називається, за понюшку тютюну. Гроші переможцям, як уже говорилося, дають символічні, дорогими подарунками або, наприклад, зарубіжними поїздками на престижні фестивалі не балують. Хіба що вручають до Дня театру кілька ордерів на жадані столичні квартири. Але ці квартири все одно розподіляє мерія, а не критики.
На початку дев’яностих років «Пектораль» була підтвердженням заяложеної істини, що не в грошах і навіть не в їхній кількості щастя. Справжню цінність тоді мала сама премія, тобто професійне, безкомпромісне слово жури, з яким рахувалися й театральні діячі, й глядачі. Але люди, які театральну премію приватизували, цієї моральної цінності її чомусь позбавили. На запитання «навіщо?» у мене є тільки одна відповідь. Спроба українських критиків створити й підтримувати у вітчизняному театрі високу шкалу цінностей була вщент знищена з тієї банальної причини, з якої твориться все зло цього світу — із заздрості. Людям, які в цій шкалі займають (принаймні не завжди) не найвищі щаблі, хотілося бути першими.
Через невикорінну схильність національного менталітету страждати від заздрощів до свого сусіда, ми, почавши видавати за еталон посередність, за якесь десятиліття не лише зруйнували театральне цехове братство, яке на перше місце ставить спільну справу, а не особисті стосунки, ми ще й розбазарили свої театральні таланти, які емігрували з країни. Тому недивно, що в деякі театральні сезони буває навіть важко знайти гідні спектаклі, які могли б суперничати між собою.
Росія, звісно, також не належить до тих шанованих у світі країн, які славляться дбайливим ставленням до своїх громадян. Але у чому північному сусіду не відмовиш, то це — в умінні збирати мізки й таланти, які стікаються з однієї шостої суші до Петербурга й Москви вже не одне століття. Російська столиця вміє спочатку спокусити грошима й славою, а потім і поставити собі на службу все найкраще, що є в будь-якій сфері амбіційної людської діяльності. Останній найочевидніший приклад нашого недбайливого ставлення до своїх талантів — Андрій Жолдак (який, до речі, так і не отримав нещасну нашу «Пектораль»). Тепер режисер творить не у себе вдома, а в містах Західної Європи та в Москві. Росія, на відміну від нас, що називається, колекціонує своїх і чужих «золотих людей». Зокрема й трудящих на ниві театрального мистецтва.
Мабуть, найголовніше завоювання організаторів «Золотої маски» полягає в тому, що вони змогли перетворити вручення театральної премії на чудовий фестиваль вистав-номінантів. Крім цього, найкращі вистави вирушають в гастрольне турне містами Росії, а з минулого року — навіть за кордон (на фестиваль обов’язково з’їжджаються закордонні продюсери). При цьому в «Золотій масці» беруть участь не тільки столичні спектаклі.
Люди, обізнані з московською театральною афішею, можуть, наприклад, здивуватися, що в нинішній фестивальній програмі значиться «Фрекен Жулі», поставлена Євгеном Марчеллі в Омському академічному театрі драми, тоді як відому п’єсу Августа Стріндберга на сцені Московського театру на Малій Бронній зі своєю дружиною в головній ролі поставив А. Міхалков-Кончаловський. Важко уявити, щоб у нас режисер з таким одіозним ім’ям не увійшов до жодної номінації, й навіть, більше того, був безпощадно відшмаганий критикою за претензійну беззмістовність свого витвору.
Із московських театрів до нинішньої фестивальної афіші потрапили дві вистави приголубленого московськими рецензентами Кирила Серебренникова — «Ліс» О. Островського і «Зображаючи жертву» братів Преснякових (обидва — МХТ імені А. Чехова). Є в афіші й ім’я Петра Фоменка, який поставив у керованому ним театрі-майстерні «Три сестри». З Чеховим потрапив до програми «Золотої маски» і Юрій Погребничко, чия сценічна версія «Дяді Вані» в театрі «Около дома Станиславского» названа завдяки жанровому визначенню п’єси — «Сцени з сільського життя». Легендарний Еймунтас Някрошюс має шанси отримати престижну театральну премію за оперу «Діти Розенталя» Леоніда Десятникова (Большой театр).
А з периферійних міст першість тримає відомий серед театралів ще з радянських часів Омськ. Крім «Фрекен Жулі», до Москви з цього театрального міста приїхало ще кілька вистав («Вишневий сад» у постановці все того ж Марчеллі — Театр драми та «Чудаки» М. Горького в постановці Анатолія Праудіна — «П’ятий театр»). До програми фестивалю потрапили й національні театри нетитульної нації (бурятський і тувінський).
Звісно, це далеко не весь перелік вистав, яке журі й вибаглива московська публіка оцінюватимуть протягом майже трьох тижнів. А відкрився фестиваль у переддень святкування Міжнародного дня театру позаконкурсними «Бісами» за однойменним романом Достоєвського в постановці Лева Додіна.
Спектаклю петербурзького Малого драматичного театру, який об’їздив мало не всі престижні міжнародні фестивалі, цього року виповнилося 15 років. Однак його не віднесеш до категорії музейних раритетів. Злободенність додінських «Бісів», що йдуть протягом всього дня (спектакль грають у трьох частинах), виявилася не тільки в тому, що в ньому щодо готових підірвати не лише Росію, а й весь світ революціонерів часто звучить слово «наші», яке у росіян тепер асоціюється з відомим молодіжним рухом. Актуальність цього неспішного театрального оповідання, що досліджує природу зла, треба шукати в набагато глибших сферах, ніж політичні легко прочитувані політичні алюзії. Як це й водиться в усіх творах Достоєвського, людина руйнує себе й світ з однієї єдиної причини — позаздривши Творцю і загордившись, вінець творіння вважає себе Богом, якому все дозволено. Уже заради збагнення самої лише цієї думки великого класика, якщо вона буде продумана й пережита бодай декількома глядачами, варто було організувати нинішній фестиваль.
