У суботу, 29 січня, були оголошені лавреати американського кінофестивалю незалежного кіна «Санденс». Приз за найкращу режисерську роботу Конкурсу світового ігрового кіна (World Cinema Dramatic Competition) отримала драма Марини Ер Горбач "Клондайк" (Україна-Туреччина).
Аналогічну нагороду за найкращу режисуру в Конкурсі світової документалістики (World Cinema Documentary) журі присудило ще одному фільм, зроблений за участі України - "Будинок зі скалок" (A House Made Of Splinters, Україна-Данія-Швеція-Фінляндія) данського документаліста Сімона Леренґа ВІЛЬМОНТА.
Церемонія нагородження проходила в режимі онлайн.
Це вже другий приз для української режисерки на "Санденсі" після, знов-таки, приза за режисуру для "Земля блакитна, ніби апельсин" Ірини ЦІЛИК у Конкурсі світової документалістики в 2020. З другого боку, “Клондайк” є першим учасником від України у World Cinema Dramatic Competition.
Марина Ер Горбач зазначила:
“З перших же відгуків після прем’єри ми відчували увагу до Клондайку. Я дуже рада, що навіть цьогорічний онлайн формат Санденсу не завадив фільму глибоко зажити в глядацькій уяві, це дійсно привід для радості ще й з професійною нагородою”.
«Клондайк» розповідає про рядову родину, яка опинилася в епіцентрі подій довкола авіакатастрофи рейсу MH17 “Малайзійських авіаліній” 17 липня 2014 в селі Грабове Донецької області. Ірка (зірка картини Натальї ВОРОЖБИТ «Погані дороги»Оксана ЧЕРКАШИНА) й Толік )Сергій ШАДРІН) очікують народження першої дитини, однак війна вривається в їхнє життя. Жінка відмовляється евакуюватися, навіть коли стіну їхньої оселі пошкоджує вибухом, а село захоплюють озброєні бойовики. Зрештою, настає день, коли уламки збитого літака падають неподалік від їхнього будинку – в тому числі крісло з загиблим пасажиром. Одну з ролей виконав Олег ЩЕРБИНА («Черкаси»).
«Клондайк» – четвертий повнометражний фільм Марини Ер Горбач, створений у копродукції з Туреччиною. У травні 2021 стрічка стала одним із двох кінопроєктів, які підтримало Міністерство культури та туризму Республіки Туреччина в категорії міжнародної копродукції. В Україні проєкт фільму став одним із переможців Одинадцятого конкурсного відбору Держкіна, а в Туреччині переміг на міжнародному конкурсі сценаріїв 12 Puntо медіахолдингу TRT, який гарантував телевізійну трансляцію фільму в ефірі найбільшого турецького мовника.
«Будинок зі скалок» знято на Донеччині. Для Саймона Леренга Вільмонта це вже не перша робота в нашій країні. У 2018 він дебютував з неігровою стрічкою «Віддалений гавкіт собак» (Данія-Швеція-Фінляндія), головний герой якої, 10-річний Олег, живе у селі Гнутове неподалік від Маріуполя під постійними обстрілами. Той фільм отримав першу нагороду Амстердамського документального кінофестивалю у номінації «Найкращий дебют», потрапив до числа 5 номінантів в категорії «Найкращий європейський документальний фільм» премії «Європейський кіноприз 2018» та увійшов до короткого списку (15 кандидатів) номінантів на «Оскар» у категорії «найкращий документальний повнометражний фільм» у 2019.
«Будинок зі скалок» так само присвячений дітям. Цього разу йдеться про повсякденне життя підопічних і персоналу в закладі для дітей, вилучених з родин на час судового процесу про опіку. В притулку вони проводять 9 місяців і або повертаються до батьків, або потрапляють у інтернат чи в прийомну родину. Ситуацію надзвичайно ускладнюють бойові дії, що тривають неподалік від будинку. Робота над фільмом тривала 2,5 роки.
Як зазначив асистент режисера з української сторони Азад Сафаров: “Це найважчий фільм, над яким нам доводилось працювати. Найважчий з емоційного погляду. Просто уявіть, що переживає 12-річна дитина, якій п’яна мама в трубку каже, що не прийде за нею і взагалі її не потребує».
«Санденс» — найавторитетніший форум американського й світового незалежного кіна у місті Парк-сіті. Фестиваль був створений у 1981 відомим голівудським актором Робертом РЕДФОРДОМ (нар. 1936) і названий так на честь персонажа, якого Редфорд зіграв у культовому вестерні «Буч Кессіді і Санденс Кід» (1969).
Парк-сіті — колишнє шахтарське містечко. В кінці 1950-х, коли копальні закрилися, місто занепало. Щоб урятувати економіку, тут відкрили гірськолижний курорт. Фестиваль так само сприяв відродженню всієї місцини. Сьогодні сюди щороку приїздить 600 тисяч туристів, значна частина — саме гості кінофоруму.
Цьогорічний «Санденс» пройшов у гібридному форматі з 20 по 29 січня.
“Катастрофа рейсу МН17 прийшлася на мій день народження”
Ось що Марина Ер Горбач розповіла “Дню” про свій фільм.
- З чого почався “Клондайк”?
- Сама катастрофа рейсу МН17 прийшлася на мій день народження. А цього дня в нас ще й була прем’єра в Одесі, ми святкували, до того ж у мене ще недавно друга донька народилася. Дуже емоційно піднесений момент – і саме тому ця новина так уразила. Я дуже гостро переживала війну й анексію, але саме трагедія МН17 справила дуже сильне враження, надто ж тому, що нам майже одразу запропонували евакуацію в Туреччину. Попросили нікому не говорити, просто бути готовими сісти в літак. Ось ми святкуємо, ось мої сестра і мама, і тут підходять працівники консульства з такою пропозицією. Тобто небезпека вже безпосередньо торкнулася тебе. І все одно ти цього не бачиш, не бачиш цей жахливий момент удару ракети по пасажирському авіалайнеру і того, що відбувається потім, усіх тих пограничних ситуацій на землі. Власне, оця комунікація з уявою є основним принципом режисерського бачення в “Клондайку”. Фільм цілеспрямовано апелює до глядацької уяви. При цьому я хочу не просто розповісти історію, а зробити через свої емоції.
- Це зрозуміло, але ж ви ставили перед собою певне режисерське завдання?
- Я точно не думала передавати щось глобальне. Мені особисто було дуже страшно. В певну мить прийшло розуміння, що цього страху вже забагато, що я втомилася від нього. Наші страхи насправді підживлюють міф про наддержаву Росію, яка прийде, всіх тут переможе й оберне на рабів. В мене це викликало протест. Неможливо весь час бути в стресі. Але, мені здається, кіно вийшло набагато глибшим за протистояння власним страхам чи засудження мілітаризму. Використовуючи трагедію рейсу МН17 як драматургічну основу, я намагаюся дати відповідь на питання про людей з зони конфлікту: чому вони не тікають, чому залишаються там? І на друге, не менш важливе: чому там узагалі відбуваються війна, чому там стріляють по їхніх будинках?
- Наскільки мені відомо, ви маєте свою систему роботи з акторами. У чому вона полягає?
- Спочатку ми створюємо біографію героя. Це не опис, а ціла історія, просто починаючи з того, де він чи вона народилися. Де родина зараз, які батьки, у що вдягались, який характер мав у дитинстві, поворотні точки в житті. Тобто максимальне наповнення персонажа всіма можливими деталями ще до зйомки першого кадру. Ми нарощуємо цю біографію етюдними методами. Актори приходять і так грають – коли їхні персонажі були маленькими, як уперше закохались, як вирішували конфлікти з батьками. Все, що тільки можливо. За 1-2 місяці такої роботи актор проживає свого героя. І потім він заходить у кадр з уже готовим характером.
- “Клондайк” багато в чому, вочевидь, тримається на дуеті українських виконавців. Чому ви обрали саме їх?
- Я, коли ще в 2017 представляла проєкт на пітчингу Держкіна, показувала майбутніх героїв як персонажів картин Марії Примаченко. Я взагалі вірю, що люди - це тварини. Для мене було дуже важливо знайти правильні образи – тож і шукала виконавців з тваринними ознаками й інстинктами, з зовнішністю, яка могла би підтримати задум, і так само психологічно, емоційно гнучких. Сергій Шадрін і Оксана Черкашина утворили на екрані неймовірну пару. Я захоплююся тим, як вони виклалися, та їхньою дисципліною. Навіть коли доводилося знімати 27 дублів і було дуже важко, особливо Оксані, бо вона багато працювала фізично, тілом – все одно вони знаходили внутрішні ресурси і йшли далі. У нас не було жодного епізоду, де довелося б сказати “Ну все, всі втомилися, стоп”.
- Паралельно з вами в іншому конкурсі “Санденса” братиме участь україно-данський фільм “Будинок зі скалок”, і він теж торкається теми війни. Знаєте, у мене складається враження, що великі фестивалі й узагалі світова кіноспільнота помітили наше кіно лише тоді, коли воно заговорило про війну. Згадати Ірину ЦІЛИК – приз у тому ж “Санденсі” за “Земля блакитна, ніби апельсин”, Васяновича з “Атлантидою” та Наталю ВОРОЖБИТ з “Поганими дорогами” – в обох призи у Венеції…
- Ну, це не зовсім так. Зовсім невоєнний фільм Марисі НІКІТЮК «Коли падають дерева» відібрали в 2018 в берлінську “Панорама”, де й ми беремо участь. А щодо сприйняття теми війни – то нічого дивного тут немає. Згадайте, скільки фільмів знято про Боснію. Бо війна є дуже помітною подією в плані драматургії. Неможливо про неї не говорити. Але спочатку починається війна, а потім ми робимо про неї фільми, на жаль. Сподіваюся, вийдуть і інші картини.
