Центральною подією останнього дня фестивалю став візит Катрін Деньов, яка приїхала до Одеси вперше.
На зустрічі з публікою в Театрі музичної комедії ім.М.Водяного зірка була короткою у відповідях і майже непроникно серйозною. Зізналася в любові до українських помідорів, особливо кримських чорних. Відмовилася коментувати рух #MeToo й секс-скандали в Голлівуді, бо медіа, на її думку, все перекручують. Найважливішим режисером у своєму житті назвала Франсуа Трюффо, а ключовою роботою — роль у «Останньому метро» того-таки Трюффо. Любить театр, але не грала і не гратиме на сцені, бо надто хвилюється — навіть із теперішнім досвідом, навіть перед дружньо налаштованою авдиторією.
А втім, того ж вечора Катрін вийшла на сцену Одеського театру опери та балету, аби отримати почесного «Золотого Дюка». Компанію в почестях їй склала, персона не менш значуща в масштабах міста — Михайло Жванецький, який прокоментував усе що діялося з притаманним йому гумором.
Того ж вечора оголосили призерів усіх трьох конкурсів.
Розпочали з Конкурсу європейської документалістики. Найкращим фільмом журі визнало зворушливу неігрову драму «Бо ми мужики» (режисери — Петтер Соммер, Ю Вемуд Свендсен, Норвегія) про компанію суворих татуйованих чолов’яг, які, об’єднані в хор, співають рок-репертуар, але коли стало відомо, що їхній диригент тяжко хворий, вирішили скласти й заспівати пісню для нього.
Журі Національного конкурсу оперувало чотирма призами — для коротко- і повнометражних картин. Першим же рішенням воно, скажімо так, здивувало всіх, хто дивився змагання короткометражок: статуетка Дюка та 50 000 гривень присуджені Оксані Казьміній за «Секрет, Дівчинка та Хлопчик». Причина подиву в тому, що це — не фільм, а радше зразок суто галерейного відеоарту — напіваматорська безсюжетна замальовка про умовність гендерних ролей. Мотиви вердикту за наявності в категорії дійсно професійних картин лишаються туманними. На щастя, це рішення було скомпенсовано журі Міжнародної асоціації кінопреси — ФІПРЕСІ, яке проголосувало за новелу «В нашій синагозі». Молодий режисер Іван Орленко взяв за основу однойменне і, що важливо, незавершене оповідання Франца Кафки. За сюжетом хлопчик намагається розгадати, що за таємнича істота живе в синагозі, регулярно лякаючи жінок. У 19 чорно— білих хвилинах режисерові вдалося вмістити і кафкіанський абсурд, і згадку про Голокост, і трагізм людського буття як такого. Вийшло точно й глибоко.
У номінації національних повних метрів цілком передбачувано найкращою акторкою назвали Ірму Вітовську-Ванцу за роль авторитарної й турботливої матері в комедії Антоніо Лукіча «Думки мої тихі». Несподіванка трапилася з режисерським дебютом оператора Вадима Ількова «Тато — мамин брат», який тріумфував одразу в категоріях «найкраща режисура» й «найкращий фільм». Ільков показав, як відомий богемний митець Анатолій Белов (до речі, він же грає себе в Оксани Казьміної) змушено бере на себе роль батька через психічну хворобу своєї сестри, й цікаво змалював будні нестандартної родини. Явним лідером тут вважалися «Думки мої тихі». Та, зрештою, Лукіч отримав не менш важливі відзнаки — приз журі ФІПРЕСІ й Ґран-прі, який присуджується за підсумками глядацького голосування.
Хоча головне журі й сказало добрі слова про кожний із 12 фільмів— учасників Міжнародного конкурсі, лідер тут був однозначний: «найкраща акторська робота» (Леван Гелбахіані), «найкращий фільм» і Ґран- прі (глядацьке голосування) дісталися грузинсько-шведській драмі «А потім ми танцювали» (Леван Акін). Цей фільм уже встиг спричинити скандал у Грузії, адже зачіпає тему життя ЛГБТ у наскрізь гомофобному суспільстві, ще й у свята святих цього суспільства — місцевому балеті. Особливо приємно те, що Ґран-прі з «А потім ми танцювали» розділив український фільм Нарімана Алієва «Додому».
Більше про підсумки Одеського кінофестивалю, а також інтерв’ю з Катрін Деньов та Майком Лі читайте в найближчих номерах нашої газети.
