Скільки б позбавлені духу суперництва люди не казали про те, що мистецтво — не спорт, тому не можна перетворювати кінофестивалі на щось подібне до спортивних змагань, де є «переможці» та «переможені», на кінофорумах присуджували, присуджують і довіку присуджуватимуть призи «кращим» і ігноруватимуть «гірших». Так уже ми влаштовані, що хочемо прославити те, що подарувало нам найбільше задоволення, і принизити те й того, хто нас, усупереч очікуванням, позбавив задоволення. Тим більше, що в епоху культу спортивних змагань дух співпраці не може перемогти дух суперництва.
На цьогорічному, тридцятому ювілейному Московському кінофестивалі мистецтво і спорт зблизилися не лише завдяки фільму-закриттю «Марадонна очима Кустуріци», яким відомий югославський режисер, давній друг ММКФ, усупереч заповідям, допомагає натовпу творити з відомого футболіста кумира й бога. На фестивальній атмосфері відобразилися ще й події чемпіонату з футболу, що, зрештою, вилилося в нагородження тренера збірної Росії Гууса Хіддінка спеціальною нагородою — «Хлопавкою» — за кращу режисуру на Євро-2008.
Тим часом призові місця на ММКФ цього року дісталися тихим, камерним фільмам, героїні яких не схильні ні до футбольних, ні до жодних інших азартних пристрастей. Якщо їм і доводиться переживати сильні почуття, то, звичайно, лише через кохання.
Потребою кохати й віддавати свою любов іншим переповнена Фелісіте, героїня французької стрічки «Проста душа» (режисер Маріон Лейн), яка отримала спеціальний приз журі «Срібний Георгій». Фелісіте, блискуче зіграна прекрасною французькою актрисою Сандрін Боннер, може слугувати зразком безмовної жертовності, якої так бракує в сучасному світі. Сюжет роману Гюстава Флобера, який за менш вдалого виконання головної ролі міг би повністю розчинитися у сльозливій костюмній мелодрамі, завдяки Сандрін Боннер віднайшов смислову виповненість, і актриса, здається, мала всі шанси отримати приз за краще виконання жіночої ролі. Однак очолюване Лів Ульман журі віддало його Маргариті Буй, що зіграла в спільній італо- швейцарській стрічці «Дні та хмари» сучасну жінку-мистецтвознавця, якій доводиться примиритися зі звільненням чоловіка з добре оплачуваної роботи, що, звичайно, спричинило малоприємні зміни й у її житті: відмова від улюблених занять реставрацією, переїзд до іншої, маленької квартири, необхідність самій заробляти на життя. Але найголовніше випробування для неї полягає в тому, аби зберегти стосунки з чоловіком, який упав у депресію.
Зберегти душевну рівновагу намагається і героїня іранської картини «Простіше простого», що отримала головний фестивальний трофей — «Золотого Георгія». Будучи домогосподаркою, що цілком природно для ісламської жінки, вона переживає свою ізольованість від інших, у тому числі від рідних: чоловік пропадає на роботі, діти — у школі, з якої приносять додому новий, емансипований погляд на роль жінки в суспільстві.
Самотність відчуває і герой американського «Відвідувача», вчений-економіст, який несподівано для себе захопився грою на африканських барабанах і потоваришував з іммігрантами- нелегалами, яких марно намагається захистити від «принад» імміграційної системи рідної країни. Річард Дженкінс, який зіграв у «Відвідувачі», отримав «Георгія» за краще виконання чоловічої ролі.
Призом за кращу режисуру був відзначений Явор Гирдєв — болгарський театральний режисер, чий «Дзіфт», найсильніший фільм конкурсної програми, був відзначений також Призом Федерації кіноклубів Росії.
Всупереч традиції, що склалася на ММКФ останніми роками, журі не нагородило жодну з двох конкурсних російських картин. Щоправда, фільм «Якось у провінції» Каті Шагалової отримав приз ФІПРЕССІ. А ось «Сад», знятий Сергієм Овчаровим за чеховським «Вишневим садом» у жанрі фарсу, стилізованого під німе кіно початку минулого сторіччя, лишився ніким не поміченим. Без призів повернулася додому й українська стрічка «Райські птахи» Романа Балаяна, яку деякі російські критики вперто називали «російською».
Крім основного конкурсу, найбільш відвідуваними програмами тридцятого ювілейного ММКФ була «Московська ейфорія», ретроспектива фільмів з участю Лів Ульман — актриса, нагадаємо, знімалася в Інгмара Бергмана — і ретроспектива маловідомого в нас американського режисера Джона Кассаветіса. На фільми останнього вишиковувалися довгі черги, а на самих сеансах кіномани не лише сиділи на сходах, ба, навіть стояли у проходах. Що, зважаючи на хронометраж картин Кассаветіса (в середньому дві з половиною години), є ознакою непідробної вдячності режисеру, котрий мав мужність протистояти Голівуду та знімати — частiше за свої гроші — так зване незалежне кіно. Сам Кассаветіс, щоправда, не відчув смаку подібної популярності за життя, зайвий раз довівши, що немає пророка в своїй вітчизні. Проте дешевої популярності він не прагнув, він хотів знімати кіно про реальних людей і для людей. Популярність його картин на нинішньому Московському кінофестивалі лише довела, що це — єдина гідна мета мистецтва.
