Цей міжнародний фестиваль, присвячений творчості сина геніального Моцарта — Франца Ксавера, який 30 років (1808—1838 ) жив і працював у Львові, став культурною подією. Артистичний директор форуму, екс-львів’янка, головний диригент Опери та філармонійного оркестру австрійського міста Грац — Оксана Линів — робила ставку на відомих музикантів із різних країн, проте особливо — на українських зірок, котрі базову освіту здобули в Україні, але живуть і працюють за кордоном, підкорюючи найкращі сцени Європи.
Серед учасників LvivMozArt була солістка Віденської опери, володарка чудового мецо-сопрано Зоряна Кушплер, яка розповіла «Дню» про вибір фаху, життя за кордоном, ментальність, українське громадянство, видатних партнерів по сцені, синочка і настанови батька. Але передовсім поділилася враженнями про LvivMozArt. На думку пані Зоряни, фестиваль — надзвичайно потужний і феноменальний. Отже, роблячи такі заходи, Львів абсолютно може претендувати на статус культурної столиці не тільки України, а й Європи, як це було до Першої світової війни.
НЕ БУТИ ТІННЮ БАТЬКІВ
— Скільки років тому ви поїхали зі Львова?
— Дев’ятнадцять. 1998 року я приїхала до Гамбурга, щоб навчатися в оперній студії. І вже десять років працюю у Відні.
— Ви народилися в музичній родині. Чи було на думці не обирати саме цього фаху?
— Скільки себе пам’ятаю, завжди знала, що буду оперною співачкою. Батьки з дворічного віку водили мене до Оперного театру. І я вважаю, що залишила там своє серце... І вже змалечку бачила себе на сцені оперною співачкою. Хоча батько казав: «Зоряно, це дуже важкий хліб». Але, з другого боку, який хліб легкий? Якщо хочеться щось легко зробити, то вдається лише легко лежати на фотелі у хаті... Отож, як на мене, тяжкою є будь-яка робота. Головне — займатися своєю справою. Зараз, на фестивалі, був дуже тяжкий, щільний графік. Репетиції — зранку до ночі. День складався так: репетиції і вистава, репетиції — концерт. Але, повторюю, мені це подобається. Я залюбки виступала у Львові, мені було важливо, щоб все пройшло дуже добре. І це, зрештою, надає сил!
— Що спонукало до переїзду за кордон?
— Я відразу думала про те, щоби продовжити освіту за кордоном і робити кар’єру на Заході. Причин для цього було багато. По-перше, я не хотіла бути тінню своїх батьків. Однозначно, я мала би відповідний «штамп», якби залишилася у Львові. Мої батьки приїхали до Львова з іншого міста і вже тут зробили кар’єру. Я розуміла, що маю йти далі, а не користуватися тим, чого досягнули батьки. Коли приїхала 22-річною до Німеччини, там ніхто не знав, хто такий Кушплер і хто така Зоряна Кушплер. Коли ж заспівала вступний іспит, запитали, в кого вчилася, і запросили мого батька на майстер-класи. Звісно, мої батьки розвивалися й створювали кар’єру під час Радянського Союзу, і це була залізна завіса. Відповідно, вони не мали такої можливості, як ми зараз.
— Як ви, Зоряно, почуваєтеся в Австрії?
— Я поїхала за межі України дуже молодою. Та й студентське життя — всюди студентське життя. Це цікаво, це весело... Коли ж переїхала до Австрії, то відчула схожість Львова і Відня. Часова відстань у 150 років — величезна! Скільки вже поколінь перейшло! Але розумію, наскільки цей дух у нас залишився, наскільки цей менталітет у нас вкорінився... Коли приїхала до Відня і глянула на архітектуру, то зрозуміла, що вдома! Всі люблять поговорити. Ходять на каву. Відвідують цукерні. Люблять мистецтво. Все — те саме, що у Львові! Тільки на поверх вище. Хоча... Австрійці набагато відкритіші, ніж німці чи швейцарці. Це — правда. Я знаю, бо жила й у Німеччині, й у Швейцарії. Там справді інший менталітет.
ПРО ТВОРЧІСТЬ
— Послужний список у вас який?
— Важко сказати... Торік, здається, рахувала, і вийшло, що заспівала у Віденській опері понад 400 вистав, і це — понад 40 ролей.
— Із ким із зірок співали на одній сцені? І чи зі всіма знаходили спільну мову?
— Практично — зі всіма співала. Це і Пласідо Домінго, Анна Нетребко, Ролландо Вілласон, Рамон Варгас, Агнес Бальтса, Лео Нуччі, Томас Хемпсон, Самуел Реме, Пьотр Бечала, Роберто Аланья, Хосе Кура, Еліна Гаранча, Едіта Груберові. Всі — зірки першої величини, в яких я досі вчуся... Зі всіма знаходила спільну мову, бо дуже комунікативна. Всі ми — люди, всі знаємо професію, розуміємо, що це таке, і, напевно, ще більш привітні, ніж не зірки...
— Багато дискусій точиться в Україні щодо того, чи потрібно осучаснювати оперне мистецтво в сенсі постановок. Як ви до цього ставитеся й чи співали в таких авангардних постановках?
— Опері постановки потрібно осучаснювати. І, звісно ж, співала в таких виставах. У Віденській опері п’ять- шість прем’єр кожного року, і класичних постановок нема взагалі. Все — модерн. Традиційними залишаються хіба репертуарні, старі, вистави. Зокрема «Мадам Баттерфляй»... Опера мусить розвиватися. З другого боку, в Італії, наприклад, модерні постановки, радше, виняток із правил. Зрештою, і в Австрії не всі глядачі є прихильниками модерну — старша генерація осучаснення не сприймає. На мою думку, потрібне і те й інше. Є свій шарм подивитися «Тоску» в традиційному варіанті. Чи «Травіату»... Якщо сучасна постановка виправдана, а я бачила фантастичні постановки, наприклад — «Леді Макбет Мценського повіту» Шостаковича, — це фантастика!
ПРО УКРАЇНУ ТА РОДИНУ
— Чи часто буваєте в Україні?
— У червні приїжджала, щоб отримати премію «Гордість нації». От зараз мала три концерти на LvivMozArt. У листопаді матиму спільний концерт із сестрою Оленою (піаністка, живе в Гамбурзі, викладає і концертує. — Т.К.). Також веду перемовини з новим директором Львівської опери Василем Вовкуном стосовно спільної роботи...
ФОТО З САЙТА EXPRES.UA
— Маєте у Відні україномовне оточення?
— Безперечно. Ходжу до української церкви Святої Варвари, котра поруч із моїм домом. Товаришую з українською громадою і представниками із посольства нашої держави. Беру участь у всіх посольських заходах. Співаю концерти з українських творів — популяризую наше, як тільки можу.
— Чи зауважуєте зміни в країні, а особливо — за останні три воєнні роки?
— Так, і в позитиві. Я вважаю, що ми скидаємо з себе кайдани, і це — не комплекс молодшого брата. Ми стаємо абсолютно суверенною нацією. Наприклад, тим же LvivMozArt, який ми подужали, показуємо світові, що українці — самостійна, суверенна нація, яка має таланти, і що ми маємо абсолютно іншу мову, інші костюми... Тобто всі довкола знають, що Україна — не Росія. Бо коли я приїхала до Німеччини, Україна для них ідентифікувалася з Росією. Тепер я цього не чую взагалі!
— На жаль, відбувається це надто дорогою ціною...
— Вочевидь, не було можливості інакше це зробити. Та й загалом люди привертають до себе увагу, якщо трапляються якісь екстремальні події. Перший Майдан, другий, війна... Це потрясає світ і притягує увагу. Звісно, нам не все вдається — а кому вдавалося все? Але ми йдемо вперед, і я бачу, що виховується вільна нація.
— Вашому синочку ще нема трьох рочків... Як, зважаючи на щільний графік виступів, даєте собі із дитиною раду?
— З народженням Марка-Ігоря я стала іншою людиною. Відчула, що таке бути жінкою, й оце, жіноче начало мене дуже надихає. Щодо того, з ким лишати синочка... Є чоловік, є моя мама, є дуже добра няня.
— Син ще не співає?
— Пробує. Залюбки слухає, коли я включаю запис якогось свого співу, але не дає співати life. Він хоче уваги. Сидить у мене на колінах, ми обіймаємося, і він слухає маму. Це дуже приємно.
— Які головні настанови від батька (Ігор Кушплер п’ять років тому загинув у ДТП. — Т.К.)?
— Він насправді дуже багато мені дав, і я дуже часто його згадую. Звісно, від втрати не оговтаєшся ніколи. Бачу у своєму синові батька — для мене це, як реінкарнація. Щодо настанов... Завжди, за будь-яких обставин, залишатися людиною. Тато дав мені дуже здорову душу, за що я йому безмежно вдячна. І в нього була дуже здорова душа. Він мав вроджену інтелігентність. У мене вимір людей іде по моїх батьках... Завжди думаю: «Мій тато ніколи б так не зробив, ніколи б так не сказав...». Отже, для мене батьки — це вимір порядності людей, з якими спілкуюся. І, певна річ, моєї поведінки.
— Подальшу кар’єру бачите за межами України?
— Звісно. У мене там сім’я, там син мій народився. І в мене, і в сина громадянство українське.
— У яких виставах найближчим часом співатимете?
— В операх «Гравець» Сергія Прокоф’єва, «Самсон і Даліла» Каміля Сен-Санса, «Аїда» Джузеппе Верді, в опереті «Летюча миша» Йоганна Штрауса. 10 вересня співатиму на 150-річчі Національної опери в Києві Симфонію №2 Густава Малера. Дуже приємно, що Національна опера запросила мене на таку подію. А 11 березня з Романом Кофманом у філармонії співатиму «Літні ночі» Гектора Берліоза. Ну і попереду — вищезгаданий концерт із сестрою. Тож тішуся, що маю можливість співати в Україні.
—Ви народилися й виросли у Львові. Знаєте Львів різних часів... Зараз у нас дуже дискутується питання про те, що Львів настільки відкритий до світу, що львів’янам у місті дуже мало залишається місця. Що б ви на це сказали?
— Це абсолютно світова практика: хочете жити зі світом — відкрийтеся світові. Інша справа, що від туристів місто треба розвивати. Згадайте Венецію — там є вулички завширшки метр, але венеційці не нарікають на неймовірне число туристів...
ДОВІДКА «Дня»
Зоряна Кушплер народилася у Львові в родині народного артиста України, соліста Львівської опери (баритон), професора Львівської музичної академії ім. Миколи Лисенка Ігоря Кушплера. Освіту здобула у виші, де викладали батько та мама (клас Ігоря Кушплера).
Навчання продовжила за кордоном (Музична академія Гамбурга, клас Юдіт Бекманн). Лауреат міжнародних конкурсів, виступає на кращих оперних сценах світу. Виступала на сценах Праги, Мадрида, Кельна, Парижа, Бернау, Шанхая, Сеула, Сингапура, Токіо. 2000 року отримала Першу премію на конкурсі Баварського радіо і телебачення в Мюнхені.
У 2004—2006 роках — солістка Національного оперного театру Швейцарії (Берн). Із 2007-го — солістка Віденської національної опери.
Володарка титулу «Людина року-2016» в галузі культури і мистецтва однойменної загальнонаціональної програми.
