Йдеться про головний корпус ЛНГМ імені Бориса Возницького, що на вул. Стефаника, 3, а отримала його Міська галерея як експозиційні площі понад 100 років тому — 1914-го. Відомо, що давнішу частину будівлі спорудили у 1872—1874 роках за проектом архітектора Філіпа Покутинського як палац-маєток графині Ізабелли Дідушицької. З 1894-го будівля перейшла у власність Владислава Лозинського. Звідси й назва — Палац Лозинського. Тепер тут відділ «Європейське мистецтво XIX—XXI століть» Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького.
Відкриття для відвідувачів оновленого Палацу Лозинського з новою експозицією (у більшому форматі та переосмисленому вигляді) у галереї називають подією, до якої готувалися не один рік. Про що саме йдеться, «Дню» розповів генеральний директор ЛНГМ Тарас ВОЗНЯК, який кілька разів наголосив на тому, що це вже — «Зовсім інший музей».
— Ми відновили, реставрували і Палац Лозинського, й експозиції, і це потрібно бачити цілісно, бо багато хто розділяє ці речі, — розповідає Тарас Степанович. — Роботи тривали понад два з половиною роки. Говорю і про фасад будинку, і про інженерні споруди, які забезпечують життєдіяльність палацу. Також ми провели внутрішній ремонт. І навіть не одного палацу, а двох споруд. Бо маєток Ізабели Дідушицької — це тільки половина з того приміщення, що складає сьогоднішня галерея. Друга половина була прибудована, і ніхто про це не знає, в 60-х роках — там, де, власне, є виставкові зали. Ми їх відреставрували зсередини і для того, щоби означити, що це — дві різні споруди, в різні кольори помалювали фасади і внутрішні приміщення. Внутрішні приміщення автентичного палацу, який купив відомий колекціонер і меценат Лозинський і передав музею — у карміновому кольорі. А побудована у 60-хроках стилізація — у благородному салатовому.
— Це ж були дуже великі обсяги роботи, напевно?
— Так. Це тисячі квадратних метрів стін. Тільки плінтусів у нас — кілометр! Можна й іронізувати, звичайно, з того, бо що таке плінтус? Але насправді — він якісний і широкий, достатньо дорогий, і це щось таке, що об’єднало, стало певною віссю для всіх приміщень. Попробували й стилізувати окремі зали — повернули автентичні (кінця XIX — початку XX століття, епохи еклектики, трошечки — сецесії) люстри, і вони стали на своє місце. Також відновили-відчистили основну велику кришталеву люстру, яку, напевно, ніхто не чистив з 1939 року, а може, й з 1920-го. Разом із тим, загалом змінили світло. Напевно ж, пам’ятаєте, які страшенні, пожовклі від часу «баняки» висіли в галереї (напевно, ще були встановлені у 60-х чи 70-х роках). Зараз маємо сучасне, дискретне світло, яке не нищить картин. Крім того, показує їх у всій красі!
— А що по експозиціях у вас змінилося?
— У нашій галереї була величезна колекція польського мистецтва, яка і превалювала, і домінувала в музеї. Нам не йдеться про те, щоби якось затінити польське мистецтво, але показати треба було й інші аспекти. Наприклад, австрійський. Оскільки музей створювався ще на початку ХХ століття, то відношення містян до австрійських влад, на відміну від теперішнього часу, було трошечки інакшим. Тому австрійський аспект трошечки затушовувався. Ми відновили ту справедливість і показали той період інколи навіть наївного австрійського мистецтва початку ХІХ сторіччя, але потім і, безсумнівно, більш вартісні твори, які відображають ту епоху. Ми відійшли від тієї моделі, яка була попередньо. І значною мірою доповнили її періодом, коли починалася де-факто українізація — не тільки Львова, а й мистецьких гуртів у Львові. Свого часу в цьому музеї практично не було представлено українських митців на належному рівні. Ну, може, одна — дві роботи Сельських чи Манастирського. Але цього було явно недостатньо. І величезну увагу ми приділили експонуванню у нашому музеї робіт Новаківського.
— З власних фондів? Чи позичали?
— Просили в депозит у приватних власників, і вони ласкаво надали нам розкішну колекцію. Разом з тим ми просили в депозит, власне, українських митців у Національному музеї у Львові імені Шептицького. І ця братня нам інституція надала роботи Труша, також — інших митців. І завдяки цьому, не маючи їх у своїй колекції, ми значної мірою показали отой культурний ландшафт Львова кінця ХІХ — початку ХХ століття.
— В анотації до події написано, що ви кількість залів для виставок збільшили. За рахунок чого?
— Чомусь в галереї склалася така традиція, що частина залів використовувалася як сховища для картин. Ми це все розчистили й отак збільшили площі експозиційних просторів. Й отак вийшло, що зараз у нас у музеї на експозиції приблизно дві третини об’єктів, які ніколи не виставлялися. А загалом представлено 365 творів. Тобто тепер у нас — зовсім інший музей! Чим ми дуже задоволені. І запрошуємо в гості.
Оновлений Палац Лозинського буде відкритий з 3 лютого. На думку Тараса Возняка, це відкриття — велика подія не тільки для Львова, а й для цілої України. А ще генеральний директор ЛНГМ обіцяє упродовж найближчого часу урочисте відкриття Музею модернізму, який ніби продовжує ту експозицію, що є відтепер у Палаці Лозинського. А закінчується вона роботами Маргіт і Романа Сельських.
