Шевченко, немов прикордонник, підноситься між двома суверенними державами — театром і музикою. Обидві «держави» — його творча батьківщина, перетин кордону — безвізовий, контакти з іноземцями вітаються. Юрій Валентинович уміє чути музику вухами театрала і бачити виставу очима музиканта. Він — автор музики до понад ста вистав і абсолютний рекордсмен по кількості «Київських пекторалей» — у нього їх сім! Стільки в українській столиці не отримував жоден актор чи режисер. При цьому Шевченко — людина надзвичайно світла, не заздрісна, не гонориста і по-доброму іронічний співрозмовник. Цього року композитор був нагороджений премією ім. Лисенка за два балети, написані для канадського колективу фольклорного танцю «Шумка» (знову ж таки, жодних державних кордонів!). А нещодавно у Національному театрі ім. І. Франка відбулася прем’єра вистави «Перехресні стежки», для якої маестро написав музику.
Музичний «ключ» до прози Івана Франка композиторові допомогла знайти київський музикознавець, львів’янка Тамара Гнатів, яка не лише розповіла Шевченку про побутову музичну культуру Західної України, а й знайшла у своїй домашній бібліотеці три збірки засновника вітчизняного джазу Богдана Весоловського (до речі, зовсім недавно до мелодій цього композитора звертався популярний музикант, лідер групи «ВВ» Олег Скрипка). Герої «Перехресних стежок» із середовища юристів, які подовгу засиджувалися за бесідами у кав’ярнях. Звідси — танго, батярські пісні і... колисанка. Саме з мелодії дещо моторошнуватої... колисанки «Зірки мигтять, всі діти сплять» (її зміст, з любовним трикутником і вбивствами, дивним чином римується з сюжетом Франка), колись почутої Юрієм Шевченком у Нью-Йорку на одній зі студій звукозапису, виросли всі танго і вальси, що пронизують виставу. Коли ж постановка була «змонтована» режисером Дмитром Чирипюком, виявилось, що в неї поміщається вся написана маестро музика, окрім тієї колисанки...
Юрій Шевченко зізнався, що «головне правило роботи над кожною новою виставою — забути про все, що було написане раніше, і спробувати знайти усередині себе «ключик» до п’єси». Єдиного правильного рішення тут бути не може, але саме особиста, неповторна інтонація вистави, закладена в музичній партитурі, стає для публіки мірилом її істинності і щирості.
КАНАДСЬКИЙ «СПАДОК»
— Юрію Валентиновичу, ви лауреат престижної премії ім. Лисенка за музику до балетів «Те, що приніс вітер» і «Ніч Перуна». Для кого вони були написані і де ставилися?
— Обидва балети — з моєї «канадської спадщини», писалися вони для знаменитого діаспорного колективу «Шумка». «Те, що приніс вітер» — одноактний півгодинний балет, практично безсюжетний. У канадській версії він називається «Шлях до гопака». Я його писав для фестивалю сучасної хореографії, який проходив 2006 року в Оттаві, «Шлях до гопака» завершував цей фестиваль. У ньому розповідається про людину, яка проходить шлях від колиски до смерті. Центральний образ твору — вітер у полі як символ життя. У хореографії цього балету, придуманій Віктором Литвиновим, змішані демікласика, класика, модерн і український народний танець, тобто все на межі стилів. Кожна з восьми частин має свою назву: «Колисанка», «Вітер», «Любов», «Боротьба» тощо, а у фіналі — гопак. У «Шумки» всі великі постановки закінчуються гопаком, це їхній ударний номер. Навіть коли вони збиралися зробити балетну версію «Ромео і Джульєтти», у кінці теж мав бути гопак! «Ніч Перуна» теж написаний для «Шумки», цей балет розповідає про народження християнства. Віддалено він нагадує «Весну священну» Стравінського, хоча бажання прямо цитувати класика у мене не було. Центральні персонажі — Він, Вона і Жрець. Вона заради Нього приносить себе в жертву, а Він...
— Робить «кар’єру»?
— Так, щось подібне до цього... «Ніч Перуна» була частиною програми, складеної з трьох різних постановок з моєю музикою. До речі, «Перун» 1993 р. — перший мій балет, поставлений Брайаном Вебом, дуже відомим канадським балетмейстером, який спеціалізується на сучасному танці. Другий, дитячо-юнацька «Катруся», був написаний того ж року, а його прем’єра відбулася 1995-го.
До речі, зразком для «Шумки» завжди служив Ансамбль ім. Вірського. Ще за радянських часів танцівники «Шумки» приїжджали до України, закінчували студію при Ансамблі ім. Вірського, будучи за основною професією ким завгодно — від лікарів до нафтовиків. Зараз простіше, бо багато хто переїхав із України до Канади, «Шумка» може запросити на рік-два педагога з України. Те, що «Шумка» почала ставити великі, сюжетні балети — революція. До «Шумки» жоден колектив фольклорного танцю такого не робив. Звичайна програма «Шумки» — дві години музики, будь то один великий балет чи маленькі номери. Робота від початку і до кінця робиться командою. Радянські худради — дитячий лепет у порівнянні з худрадою «Шумки», де нічого не вирішується волею однієї людини. Трупа частково фінансується державою, але переважно вона існує на кошти великих і дрібних приватних інвесторів, які залучаються під конкретні проекти.
— Люди, які фінансують постановки, як впливають на їхню естетику, зміст? Ви самі відчували якийсь тиск з їхнього боку?
— Це виключено.
— Як ви познайомилися з «Шумкою» і що зараз цінного знаходите у співпраці з нею?
— Зараз весь цей колектив — мої друзі, з якими я пропрацював майже двадцять років! А починалося все так: до мене додому прийшли два канадці, яким мене рекомендував відомий київський художник Андрій Александрович-Дочевський (з ним, у свою чергу, вони познайомилися завдяки покійному львівському художнику Володимиру Фурику). Я їм показав декілька творів. За якийсь час мені зателефонували з Канади і попросили написати музичну тему на п’ять хвилин. Через місяць попросили написати ще один фрагмент, після чого запросили до Канади написати балет. Для мене, який до цього нікуди не їздив і не збирався їздити, це була подія! У Канаді мені створили райські умови для роботи.
— Адже ви до цього писали музику лише для драматичного театру?
— Так! Балет — це абсолютно інший світ, інша мова. Плюс інша країна й інша аудиторія. «Шумка» базується в Едмонтоні, де довкола ліс, великі приватні будинки. Мене поселили в одному з таких будинків. Щоранку гуляв заповідними місцями, потім снідав і сідав писати. Раз на три дні приїжджав із написаним на репетицію, сам грав на фортепіано і бачив результат своєї роботи на обличчях танцівників. Одразу ж розумів, що вдалося, а що потрібно переробити.
— Вам пропонували залишитися жити в Канаді?
— Ні, не пропонували. Та й навряд чи я зміг би. Все-таки інша країна. Набагато приємніше жити у себе вдома і час від часу подорожувати.
«ВІДМОВИТИСЯ ВІД МУЗИКИ У ВИСТАВІ — ОСЬ ДЛЯ ЦЬОГО ПОТРІБНО МАТИ МУЖНІСТЬ»
— Цього року столичні театрали святкували 20-річчя муніципальної премії «Київська пектораль», абсолютним лідером якої за числом нагород ви є. Поділитеся секретом успіху!
— До ювілею премії випустили чудовий буклет, і тепер я точно знаю, що у мене рівно сім «Пекторалей»! Тому що останніми роками я вже зовсім заплутався. Особливо часто мене нагороджували в перші роки. Потім, мабуть, я трохи всім набрид, і почали «замовчувати»...
— На ваш погляд, чому у нас у Києві дефіцит композиторів, які люблять театр і вміють у ньому працювати?
— Мало не композиторів, а вистав, для яких спеціально пишеться музика. У театрів немає грошей — ось вони й затикають «звукові діри» чим-небудь. Рахувати треба не композиторів, а зв’язки «композитор-режисер». Це дуже важливо. Нещодавно до мене звернувся молодий балетмейстер, попросив написати музику для його вистави. А я йому порадив знайти собі композитора-однолітка, разом із ним робити перші кроки, разом помилятися і разом робити успіхи. Мені вистачає тих режисерів, які у мене є. Вони знають мої слабкі й сильні сторони так само, як і я — їхні. Кожен із нас вже не зможе працювати з кимось іншим. Я точно знаю, що їм потрібно, нікому іншому вони не зможуть цього пояснити.
— Наскільки змінилося ставлення до музики у театрах за останні десятиліття? Які тенденції ви спостерігаєте сьогодні порівняно з радянським часом?
— Справа не в радянському часі і взагалі не в часі, а в тому, хто і як працює, у кого яке вухо і душа. Багато залежить від режисера. Але навіть найгірший режисер зазвичай розуміє, що музикою можна «зафарбувати» свої промахи. Відмовитися від музики у виставі — ось для цього потрібно мати мужність.
— Що зазвичай хочуть від вас режисери, з якими ви працюєте?
— Будь-який режисер хоче чути у виставі ту музику, яку він любить. Хто любить джаз, хотітиме джаз. Наприклад, Станіслав Мойсеєв (Молодий театр) любить рок і джаз. У юності він сам писав пісні, співав, навіть писав музику до своїх ранніх вистав.
«ВІЛЬНИЙ ХУДОЖНИК»
— Розкажіть, як власне ви потрапили до драматичного театру, яка вистава була першою?
— Першу свою виставу — українську казку для дітей «Женчик-Бренчик» у постановці Юрія Сікало — я написав для Київського театру ляльок 1988 року, куди потрапив з легкої руки свого старшого колеги Івана Карабиця. Він для цього театру написав багато чудової музики. А потім, мабуть, вирішив відійти від театру, зайнятися симфонічними роботами, і запропонував спробувати мені.
— Чи можна, в принципі, говорити про окрему професію — театральний композитор?
— Композитор, який працює у театрі, повинен розуміти масу тонкощів, що безпосередньо не стосуються музики, але зрештою впливають на творчий результат. Вистава — це такий собі конструктор «Лего», який усліпу збирають режисер, художник, композитор і балетмейстер. Адже спочатку ніхто не знає, що може вийти. Немає жодних рецептів! Вистава складається поступово, по шматочках. Так не буває, що кожен сам по собі «кує» свою деталь, а потім намагається її пристосувати до цілого.
— За своїм статусом ви — «вільний художник». Невже жоден театр не пропонував вам очолити його музичну частину?
— Хороші пропозиції були. Але робота завмузом тільки на перший погляд здається простою. Насправді це серйозна праця, що вимагає перебування у театрі з ранку до ночі, повного занурення. Якби у мене не було творчих замовлень, може, і пішов би, але зараз такої необхідності немає. У театрі я буваю лише тоді, коли це потрібно, не заводжу особливої «дружби», не ходжу на кожну прем’єру. Прагну зробити виставу — і одразу ж забути, аби рухатися далі. У театральних колективах, як і у всіх інших, безліч підводних, негативних речей, а мені хочеться від роботи отримувати лише хороше.
— Ви хотіли б зайнятися викладацькою роботою?
— Коли ти постійно зайнятий творчістю, дуже складно знайти вільний час. Крім того, в середовищі композиторів не прийнято ходити до старших колег і просити поради. Композиторами, як правило, стають досить пізно. А коли тобі тридцять років, ходити і запитувати не всякий захоче. Хоча я б із задоволенням це робив.
