Щоразу, намагаючись описати побачене мною в театрах інших країн, я внутрішньо усміхаюся, розпрямляю плечі та безмірно пишаюся приналежністю до великої всесвітньої театральної спільноти, яка щосекунди волає до світу — про світ, до людей — про людей, до Бога — про любов.
Великі передчуття, пророцтва начал, передбачення фіналів у цьому регламентованому та покинутому, забитому та незнищенному, всюдисущому та невидимому ретрансляторі вічних сутностей і ідей, ідеалів і застережень, невимовна та потаємна суть буття. Побувавши на фестивалі прем’єр Катовицького театру, що поставив п’ять трагедій за сезон, і на Люблінському театральному фестивалі «Сусіди» — з відчайдушними й обережними, з гучними та неартикульованими спектаклевими препаруваннями постсоціалістичного «сьогодні», розумію острах споконвічно патріотичного польського театру перед вистражданою незалежністю, з несподіваними ускладненнями безробіття, що зненацька змінилася на жорстко змагальні, колись щиросерді, відносини з давно вільними сусідами. З усього цього, можливо, найбільш болісне для поляків, які раніше за інших колег по соцтабору виїхали працювати за кордон (пам’ятаєте сценічний бестселер Гомбровича «Емігранти»?), — переусвідомити поняття сім’ї. Вигодувати, вивчити, зберегти, втратити, пробачити, прийняти, полюбити і ні про що не пошкодувати. Проголошуючи знову «Поляче, ти — поляк!», заново зрозуміти, як нескінченно багато в цьому заклику позачасового та загальнолюдського та наскільки складніше ЦЕ за найдзвінкіші завдання на зараз.
Фестиваль моновистав у Белграді почався виставою- лекцією, проповіддю та сповіддю «Так говорив Микола». Тексти з Біблії та з газет, констатація фактів поза емоціями й ідіомами і — нарешті — читання всім залом розданого тексту покаянної молитви перед народом і країною — за власні своєдушні гріхи, замовчування, втечу від єдності та загальносутнісної спільності батьківщини та роду свого.
Серед представлених у рамках фестивалю колективів було приємно зустріти старих друзів. Виступали колишні учасники нашого фестивалю «Київ Травневий» різних років: Анатолій Рибников із Таллінна з «Записками божевільного», клоун Александер із Німеччини, Рубіновас із «Карликом», Пер Логенквіста з Каунаса. У Києві вистава була про наполеонівський комплекс, небезпечну мстивість потворності, а в Белграді гостріше проявилася інша лінія — дріб’язковість душі, що руйнує особистість.
Фінальна вистава «Мандрівник» оповідала про юнака, який, повернувшись із заробітків, опинився в метушливому кругообігу політичних закликів і гасел, дебатів, грязьових ванн можновладців і громадянської апатії односельчан, на межi безвір’я та внутрішньої еміграції, переплавляючи все в усмішку прощення. Актор Ігор Іліч, характерностями — мовними, пластичними, віковими — окреслює образи односельчан, а політиків, церковників, профспілковиків — впізнавано гостро пародіює. Таке опосередковане зіставлення вічного та скороминущого вселяє надію у вищу мудрість плину життя.
Театральне життя Республіки Корея — значуща і серйозно оцінювана частина національної культурної доктрини. У цій країні не лише говорять, а й роблять багато чого для розвитку культурної індустрії. Таке позиціонування культури як галузі економіки зовсім не означає примітивної орієнтації на заробляння грошей і самофінансування. Але прагнення до результату — формування культурно-економічного іміджу Кореї як країни, яка краще за інших поєднує свої вікові традиції і розвиває в діалозі з сучасним світом усі нові течії й напрями, — слугує збільшенню привабливості порівняно з сильними регіональними сусідами.
Корейська народна драма «Самул нори» (дослівно — гра в саду) складається з низки обов’язкових епізодів, які нараховують: шабельний бій, змагання на барабанах, танець із віялами. Усі ці складові переосмислюються у виставі Нанта-Театру «На кухні». Б’ються на віниках, вантузах і швабрах, змагаються в грі на сковорідках, каструлях і кришках, обмахуються і жонглюють тарілками. Інтерпретація традиційного з сучасною віртуозністю виконання трюків, немов заново розшифровує звичне, дає йому прописку в сьогодення — модне.
Вистава сеульського Бі-бой Театру «Балерина, яка покохала Бі-боя» (тобто брейк-данс- юнака) розвивається в логіці коміксів (до речі, це найпопулярніший вид читання в Кореї). Польотність і благородство пластики балерини зацікавлює лідерів хіп-хоп і брейк- данс груп. Симпатії корейської Терпсихори на боці брейк-ватажка. Уві сні до неї приходять страхи — маски корейського народного театру. Їх розганяє ватажок у народному костюмі, а в житті — коханий у джинсі. Техніка корейських танцюристів брейка захоплює, і запрошення попрацювати сезон на Бродвеї, безумовно, принесе успіх, прибуток і славу.
Корейське телебачення в офіційному новинному й суспільно-політичному вияві дуже нагадує радянське, періоду розвитку застою. А от розважальні передачі та канали, на перший погляд, здалися різноманітними та винахідливими. Театральний телеканал не боїться оперних вистав і симфонічних концертів. Багато розмов з акторами, режисерами, художниками, з використанням ілюстративного відеоматеріалу. Естрадний канал увесь час представляє молодих виконавців. Найчастіше це трансляції вечірніх концертів на вулицях біля великих торгових точок із вдячною публікою. Рідше — студійні записи та кліпи тих, кого розкручуватимуть протягом року. Потім їхні герої поїдуть країною з концертами і на час зникнуть з екрана. Ті солісти, про кого не забудуть, повернуться знову, і через десятки подібних просіювань хтось виб’ється в зірки. На цьому ж каналі безліч гумористів, клоунів. Кого вистачило на номер, а хто й закріпився. Конкурси, ігри, жартівливі змагання рясніють на всіх каналах, на мою думку, навіть знамениті на всю Азію корейські телемильні серіали поступаються їм. Один канал цілодобово стежить за битвами на полях для гольфа. Ця гра настільки популярна, що навіть у самому місті повно майданчиків під каркасом металевого куба, затягнутого будівельною сіткою.
Центр мистецтв Республіки Корея має кілька чудово обладнаних театральних залів. Традиційну народну драму щосуботи можна відвідати безплатно. У новому приміщенні Національного музею мистецтв, у Музеї фольклору й етнографії експозиції поєднуються з відеоекранами. У дитячих залах експонатами можна попрацювати (пограти) або залучитися до старовинного дійства на комп’ютерному екрані.
У Сеулі рахунок мостів повернув на четвертий десяток. Іноді здається, що це скріпки для берегів, щоб не роз’їхалися. Удень їх називають за забарвленням або особливостями форми, а вночі — за сяючим намистом і підвісками. Світло повторює лише елементи конструкцій, а часом надає мостам зовсім нової форми. Кришталеві люстри, піднебесні арки, зліт великокрилих аеропланів, застиглі зграї птахів — ось (лише) частина вечірніх декорацій сонячного міста. Екрани, як у нас на майдані Незалежності, розвішені, наче картинки на стінах хмарочосів. Найвищий із них виріс над містом на 63 поверхи, а в його підземеллі — величезний акваріум із маленькими рибками, рибами та китами.
Люди багато безустанно вклоняються й усміхаються одне одному, навіть якщо чогось не розуміють або зляться. Багато хто в національному одязі або в стилізованому під нього сучасному. І хоча середній зріст корейців збільшується завдяки насиченню раціону харчування достатньою кількістю м’яса та жирів, причому процес настільки динамічний, що це помітно навіть у вікових групах — школярі на голову вищі за пенсіонерів — хмарочоси радше здаються підпорами неба, аніж житлом цих неквапливих й усмішливих людей.
Над Сеулом — туман, рідко вітру вдається пробити вікна в бездонній височіні. Але в ці моменти, мов потужні промені прожекторів, стовпи сонячного світла акцентують увагу на тому, що, можливо, більше, ніж усе інше, гідне уваги в цю мить. Корейці, як і всі люди на цій планеті, кудись поспішають, наче без цього перестане працювати закон земного тяжіння. Але поспішають по-своєму, не втрачаючи здатності споглядати, вловлювати послання очей, бути привітними. У кожному з них пізнавані риси та характери героїв народної драми «Маданг нурі», сюжети якої, як азбука буття, відомі їм з дитинства, в кожному живуть улюблені образи, і водночас у персонажах цього стародавнього мистецтва сконцентровані й відображені долі реальних людей.
Звісно, кожен — індивідуальний і залишається самим собою, але дуже хоче бути трохи кращим. Як і вся країна, хоче залишатися собою, але стати кращим, немає значення, чи близьких, чи далеких, але шановних сусідів. Хочуть стати кращими і серби, і поляки, і ми... І кому, скажіть, від цього буде гірше?
