Творчість грузинського художника Ніко Піросмані (1862 — 1918) — загадковий прояв таланту й оригінальності, щирості й дитячої безпосередності, прояв, який матеріалізувався ніби з нічого — так, як з’являються з-під снігу на сонячних схилах гір яскраві квіти. Адже автор не те що не отримав художньої освіти, він навіть не мав, здається, можливості більш-менш глибоко познайомитися з роботами геніїв минувшини, з мистецькими напрямками чи творами своїх славетних європейських сучасників. Але попри це, попри своє загублене, з погляду обивательського здорового глузду, життя, Піросмані залишив своїм землякам і людству блискучу спадщину — свою ніжну, чутливу дитячу душу, перенесену на шматки брудної клейонки. 35 картин Майстра (всього їх відомо 200) щойно виставлялися в Національному художньому музеї України, куди приходили подивитися на них натовпи й натовпи киян.
Однією з принад Піросмані є те, що він органічно ототожнює себе з природою, а все навколо — дітей, віслюків, ведмедів, оленів, хмаринки на темному нічному небі, травичку під ногами, своїх земляків — вважає близьким і дружнім. А на світ Божий дивиться очима своїх добрих, лагідних тварин і дітей. Тільки ось обличчя й очі селянських дітей чомусь виходять у нього більш сумними й суворими, ніж очі корови, маленького оленя чи доброго старого заїждженого верблюда, на «обличчі» якого таємничо мерехтить посмішка ангела. Тому, зустрівшись iз «Пасхальним ягням», трагічно приреченим на заклання, мимоволі згадуєш про те, що первісні християни зображували Ісуса Христа, який безвинно постраждав за наші гріхи, саме в образі ягняти. Мабуть, це було ягня з очима, намальованими Піросмані. Він любив повторювати: «Люблю тварин — це друзі мого серця», — і, мабуть, думав при цьому, що звірі ставляться до нього краще, ніж люди.
Надзвичайно цікавими є картини грузинського застілля — серйозні, стримані співтрапезники, ієратичні пози, достойні веселощі поважних кахетинців. У вічі кидається одна деталь — у кожного з них по різному відкриті вуста. А знаєте чому? Бо всі вони співають — співають тим фантастичним поліфонічним стилем, яким ось уже понад тисячі років співають тільки грузини. Вперше я щасливо сподобилася слухати цей спів багато років тому в старовинному кафедральному Сіонському соборі Тбілісі — й полюбила його назавжди (до речі, ЮНЕСКО включає грузинський спів до так званої нематеріальної спадщини світу). Це, дійсно, — одне з чудес світу, як казали колись давні греки, яке підкоряє людей незалежно від їхнього знання грузинської культури чи музичних уподобань. Слухаючи грузинські чоловічі хори, завжди згадуєш Великий Кавказький хребет, сніжні вершини гір, доступні тільки обраним, стрімкі ущелини, поселення Сванетії, де в кожній садибi стоїть старовинна захисна фортеця, струнких строгих старих грузинок. І починає здаватися, що кожен співак того хору стоїть один-самітній на вершині й співає в небо щось своє й неповторне, а разом виходить — божественна гармонія.
Однією з моїх улюблених картин Піросмані є «Ведмідь і місячна ніч» — там утілено стільки любові до всіх і всього навколо, що розказати про цю картину словами абсолютно неможливо, тому кожен має її подивитися. А скільки поезії, таїни й навіть містики в нічному «Кахетинському поїзді»! Що це за люди їдуть цим поїздом під місячним світлом, куди вони їдуть? І чим так зацікавлені пасажири, які стоять біля вікон вагонів, як глядачі в ложах театру? Чи повернуться вони коли-небудь до початку своєї подорожі? Адже в цій картині є така сюрреалістична деталь — рейки перед паровозом ми бачимо, але за останнім вагоном їх уже немає. Це називається «спалити за собою всі кораблі», від’їхати наМайстер забув намалювати ті рейки, але я в те не вірю.
Ще одним моїм фаворитом є «Лев і сонце», де зображено лева-аристократа — пещеного, витонченого, з шаблюкою під правою передньою лапою, як це годиться лицарю. А яка хода! Хіба що балерина може з ним зрівнятися. Це, вочевидь, алегорія або герб — зашифрований портрет якоїсь дуже високої, схожої на лева, персони, можливо, когось із давніх героїв Грузії. Багатозначним є також символ безжальної смерті в картині «Двоголовий орел» — чорний пихатий орел, який щойно забив звірятко й навіть не збирається його з’їсти, бо то є чисте вбивство заради вбивства. Сам Майстер сказав про це так: «Орел — то царський орел, а зайчик — це ми з вами».
Але яку б живу істоту не зображав художник — дорослих людей, дітей, звірів та звіряток, птахів — головним усюди є одне й те саме — очі. Навіть тоді, коли автор малює профіль живої істоти, він надає нам можливість бачити обидва ока — щоби не втратити змісту й глибини.
Деякі із представлених у музеї картин, вочевидь, автобіографічні — вони розповідають про безпритульне життя Піросмані, про його самотність, брак тепла та ласки. Переконливим прикладом цього є для мене картина «Три олені біля джерела». Це щось на зразок оленячої «святої родини» — батько, мати й маленьке беззахисне оленя, що ластиться до матері. Гармонія, тиша, взаємна любов — замкнутий трикутник. Автор пережив це тільки в живописі.
А коли, зрештою, примушуєш себе відійти від картин Піросмані й повертаєшся в зал до початку експозиції, то яким бідним, сухим й абстрактно-геометричним здається «Портрет Піросмані», написаний славетним, визнаним усією земною кулею, художником Пікассо!
