Шекспірівські «Гамлет» і «Макбет», що увійшли до золотого фонду світового театру, в постановці великого литовця будуть зіграні на сцені Театру імені Івана Франка 12 і 14 березня.
Того загальновизнаного в театральному світі факту, що Някрошюс є генієм світового театру кінця ХХ — початку ХХI століття, не знає хіба що він сам. Або знає, здогадується, але завдяки своїй соромливій мудрості намагається цю непросту обставину свого життя публічно не обговорювати. І навіть не реагувати на те, що поруч із його ім’ям давно вже прижилися епітети «геній», «видатний», «великий». «Дуже спокійно до цього ставлюся, — відповідає литовський режисер. — Це слова. За ними нічого не стоїть».
Може, це звучить самовпевнено і навіть по-блюзнірському, але тут Някрошюс не правий. Бо за більшістю сказаних про нього критиками хвалебних слів стоїть дуже багато: німе захоплення перед силою мистецтва сцени, що потребує виходу; подив перед простотою засобів, використовуваних режисером, що впливають на нашу первинну нервову систему; очищення через страждання, назване прадавніми греками катарсисом; осяяння світлом Істини, яку болісно шукає режисер.
У п’ятигодинному «Гамлеті» режисеру вдалося вмістити шукання багатьох постановників цієї трагедії, яка не дає Театру спокою ось уже чотири сотні років, не втративши при цьому і свого голосу. «Гамлет» Някрошюса — пише рецензент, — про невідворотність смерті та серце, здавлене обручем, як у Погребничка; про помсту і юність, що розплачується за чужий гріх, як у Арцибашева. Але Някрошюс є Някрошюс, його метафоризм майже космічний, і тільки ця вистава серед інших претендує на звання вистави Великого Стилю». Ті, хто дивився виставу, запевняють, що справжні театрали прийдуть на неї ще раз. Прийдуть, щоб «побачити, як скуйовджений Гамлет у паперовій сорочці стоїть під величезною люстрою, обвішаною гірляндами з льоду. І крижана вода капає йому на голову і груди, розмокла сорочка рветься, сповзаючи з хлопчачих плечей, а він у лихоманці бурмоче про помсту: «Бути чи не бути?». Прийдуть і на перетворену режисером у невблаганну і безвихідну трагедію фатуму «Макбета», щоб «побачити страшні галюцинації Макбета, колишнього солдата-веселуна і героя, — усмішливих небіжчиків із сокирами в спинах, які бігають по двору «гусячим кроком» і гелгочуть».
Рік тому Київ ломився на чеховський «Вишневий сад» у постановці Еймунтаса Някрошюса. Всупереч прогнозам скептиків, зал до фіналу майже шестигодинного «Вишневого саду» не спорожнів наполовину. Київські театрали витримали екзамен на міцність своєї любові до великого театрального стилю. Але, знову ж таки, скептики запевняли, що наша публіка, на відміну від, наприклад, московської, йшла не стільки на Някрошюса, скільки на популярних російських акторів. У виставах Вільнюського театру «Мено Фортас» відомих нашому широкому глядачевi телевізійних і кінозірок немає. Так що продюсерська компанія Liberal Arts, яка ризикнула відкрити «Театральні сезони Столєтов» литовськими виставами Еймунтаса Някрошюса, дала нам можливість зрозуміти, що ж насправді любить київський глядач: себе у світлі телевізійної слави популярних московських акторів чи не залежний від моди і суєтних симпатій кон’юнктури, звернений до Істини театр.
