Широта заявленої теми — що відомо у світі про Україну й українців — зумовила й широту хронологічного охоплення статей альманаху: від України доукраїнської (цей розділ присвячено згадкам про скіфів у греків та римлян — про це написана 1926 року стаття Олекси Покровського, а також наведено уривки з Діогена Лаерція та Плутарха); через «Хроніку 1 — 16 століть» (про місіонерську діяльність у Європі київських князівен та відгуки про Україну в європейських літописних пам’ятках тих часів), крізь «17—18 сторіччя» до нових часів. Поєднання у заголовку «науки і культури» дозволило на сторінках альманаху зіткнути найрізноманітніші постаті: письменників Миколу Гоголя й Тараса Шевченка та винахідника «Х- променів» Івана Пулюя, художників Івана Айвазовського, Василя Курилика, Марію Приймаченко та вченого-географа Миколу Миклуху-Маклая, співачку Соломію Крушельницьку й академіка Володимира Вернадського та багатьох інших. Це дає змогу подолати колосальний розрив, що утворився останнім часом між окремими галузями знання, коли біологи, припустімо, шанують своїх біологічних авторитетів, про яких не відають, наприклад, філологи, для яких існують свої «фахові апостоли», не відомі, у свою чергу, мистецтвознавцям. Альманах же дає ширший зріз суспільства, і це його незаперечний плюс.
Важливо зазначити намагання укладачів подати персоналії не просто як оповіді з елементами біографії, а й, по можливості, проілюструвати кожного з персонажів матеріалом з його наукового доробку: наприклад, поруч зі статтею Любові Дражевської (1963) «В.І. Вернадський» уміщено статтю самого Вернадського «Українське питання і російська громадськість», а після спогадів Панаса Феденка про Дмитра Чижевського (1974) опубліковано кардинальну наукову працю самого Чижевського «Культурно-історичні епохи». Захоплюючим читанням є статті літературознавця Юрія Шереха та історика Омеляна Пріцака, які виступають у скромній ролі авторів альманаху, хоча про їхній — незаперечно український, до речі — внесок у «культуру і науку світу» нарешті відомо не тільки світові, а й Україні.
Тенденція усіх статей — наголосити на українському походженні наукових та мистецьких досягнень. З одного боку, вона не може не викликати піднесення — нарешті хтось поставив собі за мету визбирати по краплинах в історії світу факти, дотичні до історії України. Адже така дотичність є сама по собі цікавою для вітчизняного читача, викликає відчуття суголосності українських культурних процесів із тим, що відбувається в світі. З другого боку, насторожує доведення українськості як самоціль, що перетворюється на фанфарний пустодзвін «Українці — велика нація». Цю тезу можна доводити безкінечно, але довести неможливо, головне ж усвідомити — і непотрібно. Варто тільки самому собі відповісти на запитання: «А якщо не велика, а просто нормальна, здорова нація — хіба це гірше?» Відверті натяжки, наприклад, що нобелівський лауреат, поет Йосиф Бродський має стосунок до України, бо його прізвище походить від топоніма «Броди», не можуть не викликати поблажливого посміху, оскільки ніяка безпорадна ономастика не перетворить Бродського на українського поета. Окремі пасажі відгонять хибно засвоєною політкоректністю: «Тепер час би змінити ставлення до людей різного суспільного стану, — робить етичне відкриття на початку третього тисячоліття Микола Шудря у статті «Нобелівські лауреати з нашого краю». — Тоді б євреї стали євреями, а не американцями, англійцями, поляками, німцями. А українці завоювали б собі місце під сонцем Нобеля. Хай багато в нас єврейського елементу. Але ж що вдієш? Це ж наші співвітчизники. Вони з нами ділили успіхи й невдачі, злети і падіння. А те, що їм довелося розпрощатися зі своєю батьківщиною, — це не їхня провина, а лихо». Кінець абзацу. Без коментарів.
Історичні стереотипи мають властивість мінятися відповідно до пануючих у суспільстві настроїв. Стереотип «молодшого братика великої Росії» різко змінився ображеною позою, до речі, абсолютно непродуктивною з точки зору подальшого розвитку, що потягнуло за собою купу романтичних псевдодосліджень про українську душу і велич нації. «Хроніка 2000. Культура і наука світу: внесок України» намагається не просто розповісти — хто, що і як відомо світові про Україну, а й з усієї сили доводить: ми у світі є. Забуваючи, що доведення очевидного викликає сумніви у реальності очевидного і, як нав’язлива реклама, дає зворотний ефект.
