У газеті ми вже традиційно називаємо учасників Літньої школи «мрійниками», проте вкладаємо в це поняття набагато ширший контекст. Мріяти — це не чекати манни небесної, а діяти! Цьогорічна Літня школа, порівняно з попередніми, має надзвичайно швидкий темп: щоденні зустрічі (інколи по дві-три на день), майстер-класи, участь в акціях, подорожі, інтелектуальні екскурсії. У самій Школі намагаємося обговорити найважливішi теми останніх днів: «список 148-ми» і дискусії щодо Волинської трагедії, насильницькі дії у Врадіївці та Святошині, перспективи творення новітньої історії та можливості чинної політики. Через те «школярі» усвідомлюють: просто мріяти — це лише одна мільйонна від того, що випадає зробити. Потрібно формувати нову медіа-збірну, в якій кожен журналіст не позиціонуватиме себе як самостійний бренд, а, засукавши рукави, працюватиме в команді на рівних з конкурентами і прибічниками. Учасники Літньої школи спонукають налаштуватись на журналістику зі щасливим майбутнім. Попри присутній у текстах учасників романтизм і юнацький запал, вони не відмовляються від гостроти і живих реакцій на суспільні процеси. Саме тому цей оптимізм — не наївний, а навпаки, свідчить про вихід з ери Мора і Кампанелли!
Юліана ЛАВРИШ, координатор ХІ Літньої школи журналістики
«ТРИ ЗАПОВІДІ ДЛЯ ПРАКТИЧНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ МРІЇ В ЖУРНАЛІСТИЦІ»
Олена ЗАШКО, Донецький національний університет
Ще в Густинському літописі зазначено: «Кожному чоловікові читанє гісторії єсть барзо потребно». З цією думкою неможливо не погодитися. Адже знання своєї історії та мови — найголовніша ознака розумної людини. Може, я когось шокую своїми словами, але читати «суху» історію України мені не дуже цікаво. Це такі тексти, які містять у собі монотонне викладення дат, термінів, характеристик того чи іншого періодів. Не виникає навіть бажання перегортати сторінку. Інша річ — тексти, які повністю полонять твою уяву, і ти тільки промовляєш до себе: «Ну, нічого собі!» — пам’ятаючи при цьому, що читаєш не вигаданий роман, а літопис минулого.
Про історію пишуть не тільки (даруйте за тавтологію) історики. Сьогодні головними реставраторами подій виступають також журналісти. Тому перша заповідь: «Журналіст має досконало знати тему своєї роботи». Адже історія не може витримати неточностей і плутанини. Джеймс Мейс досконало володів цим принципом. Наприклад, візьмімо матеріал «Політичні причини Голодомору в Україні (1932—1933)». Його специфіка — деталізація проблеми, глибокий аналіз порушеного питання. У матеріалі, крім власних думок, автор використовує також висновки інших учених — Стівена Вінкрофта, Марка Таугера.
Заповідь друга: «Журналіст повинен пропускати матеріал через себе». Як журналіст Джеймс Мейс позиціонує себе по-іншому у статті «Земля на крові». Перед тобою не тільки американський дослідник Голодомору в Україні, а й чуйна і небайдужа до чужого горя людина. Заповідь третя: «Журналіст-стратег». Адже досвідчений працівник ЗМІ має винайти власні способи зацікавлення задля того, щоб людина прочитала матеріал. На мою думку, найперший спосіб піймати читача «на гачок» — це поставити йому запитання. Наприклад, візьмемо матеріал «Вибіркова пам’ять». Уже перше речення привертає увагу: «Що б ми знали про Голокост, якби Гітлер виграв Другу світову війну?». І я думаю: «Точно! А що б ми знали?». Це спрацьовує. Мені подобається те, що у кожній статті Джеймс Мейс використовує приклади із власного життя. Це зближує його із читачем. Візьмімо хоча б «Культ мовчання». У статті «Любити Оклахому!» Джеймс Мейс написав: «Дозвольте мені бути відвертим». Саме таким і має бути журналіст. Він не має права замовчувати. Головне — це писати правду. Цей підхід, як на мене, і є визначальним!
«ГЕТЬ ВІД МОСКВИ!»
Наталя ПОНЕДIЛОК, Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара
«Бути українцем — справа не крові, а вибору». Це ніби велика гора з плечей. Воно ж як буває: щойно ти народився, а вже щось своїй країні винен. Ти повинен ЛЮБИТИ її. А чому, навіщо, а як же особиста свобода? А бути українцем по волі — це гідно, це дійсно приваблює?
Як людина і як письменник Микола Хвильовий дійсно відходить від тих штампів, що я свого часу про нього наслухалася. Зміст памфлету «Україна чи Малоросія?» та манера його викладу досить наочно продемонстрували, що бути письменником — це не просто знічев’я пописувати щось вечорами. Це вирок, неспокій, необхідність виводити кожен рядок ніби власною кров’ю. І бути почутим. Справді, минуло вже так багато років, а гасло «Геть від Москви — дайош Європу!» і досі залишається актуальним. Чому геть від Москви? Бо це не наша психологія. «Можливо, Сіріус і більший за Сонце, але від нього не спіє наш виноград». Україна як тоді, так і сьогодні тяжіє до Європи з її активністю, авторитетами й умінням постояти за себе. Але не в контексті звичайної переорієнтації, а в поширенні свого досвіду, в набутті кращих рис, у збереженні своєї індивідуальності та її зміцненні. Європу нам «дали», проте чи не перетворилась наша внутрішня євроінтеграція на мавпування Заходу?
У Кондрада Лоренца є чудова цитата: «Бракуюча ланка в ланцюжку між тваринами і справжньою людиною — це, найімовірніше, ми з вами». Так-от, куди ми поспішаємо? Якщо громадяни європейських країн мають достатній рівень національної самосвідомості, то це, на нашу думку, цілком закономірне явище, адже вони, мовляв, мали на це досить часу. Однак змінити наявний порядок речей — це утопія, доки ми не позбудемось нашого пристосуванського менталітету, доки раз у раз лунатиме: «А що Україна — от коли був Радянський Союз...», до того часу і залишатимемось на маргінесах. Європа — це не тільки хороше життя, гарні зарплати, дотримання законів, це ще вироблення культури порядку і самоорганізації. Тому Європа — в кожному з нас, її лише потрібно відкривати і втілювати щодня.
«ПРО МРІЮ З ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИМ АКЦЕНТОМ»
Дмитро ЩЕДРОВ, Таврійський національний університет ім. В. Вернадського
Моя українська мрія може прозвучати наївно, по-дитячому, назвіть як завгодно, але на те вона і мрія. Як казав Наполеон: вимагай неможливого, тоді отримаєш максимум. Я виріс на півдні нашої країни, вихований у російськомовній сім’ї, за родовідним деревом простежив своє коріння, що переплітається в країнах Росії та Югославії. Не стану брехати, що дорослішав на українській культурі в широкому розумінні, але завжди переживав за любов усього життя — київське «Динамо». По шкірі біглі мурашки, коли Олександр Пономарьов виконував гімн перед матчами національної збірної. Пам’ятаю зародження українського незалежного телебачення, за яким пильно стежив і знав імена багатьох ведучих. Я обожнюю українську кухню, не є фанатом, але маю декілька улюблених пісень українською мовою. Зробивши усвідомлений вибір, я віддав рік службі в українській армії, тож коли плац гудів від виконання гімну під час вечірнього строю, мурашки бігли по шкірі ще сильніше. Одним словом, я є громадянином Украіни з російсько-балканським корінням. Я навмисно роблю на цьому акцент, щоб привернути увагу до своєї української мрії. Мрію про те, щоб зникло поняття регіональної неприязні. Щоб закінчилися міжусобні, внутрішньодержавні рухи, які порушуючть цілісність України. Залишимо історію історикам, а політику політикам і розпочнімо зі своїх сьогоднішніх дій, бо ніхто замість нас не подбає, як належить, про майбутнє нашої держави.
«МРІЯ — ВИХОВАТИ В СОБІ ВЕЛИКУ ЛЮДИНУ»
Тетяна МАЦКЕВIЧ, Львівський національний університет ім. I. Франка
Стою в кінці довжелезної черги, яка невпинно розростається завдяки нахабним жіночкам бальзаківського віку, котрі, бачте, стояли тут хвилин зо 20 тому. А ще в черзі неподалік. І біля каси № 9. «Вставай, мила моя, вставай...» — гримить у навушниках. Святослав Вакарчук заохочує до боротьби. І я готова стояти до кінця, аби нарешті купити квиток. Ще трохи, і в моєму гаманці лежатиме останній квиток до Галича. Додому!
Отак і живу. День у день, рік за роком, між двома містами, на перетині магістралей. Серцем в Україні, душею бозна-де. У мене завжди були дві Батьківщини. Про одну майже нічого не знаю. Село, річка, помережана комишами, озеро, в якому повно карасів, бабуся, котра ховає під хусткою довге волосся, квітник біля старої хати... Хочу запам’ятати її такою, не згадуючи про масштаби і геополітику, «вічного президента», маргінальне суспільство, Митний союз та інші серйозні речі. Зрештою, я люблю її не за це. Як і Україну. Люблю. А хіба ні? Я не люблю іноземних мов, не закохана в держави за просторами України, не марю подорожжю на Кіпр чи втечею в США. Я знаю, що Швеція та Норвегія — передові європейські країни в економічному плані. Що МС — це всього-на-всього комфортабельна клітка, в яку нас заманюють пряниками. Що цей народ уже понад два десятиліття чекає на омріяну свободу, незалежність, сильну націю та гідного гаранта Конституції. Що помаранчева революція була чимось більшим, аніж здається тепер, коли публіцисти взялися аналізувати її, озброївшись мікроскопами і детекторами брехні. Що насправді ми не прямуємо до Європи, а гарцюємо на місці. Що всіх паралізувала втома — від страху, розчарувань і надій. Останні, кажуть, згасають останніми...
А втім, я вірю, що мені ніколи не доведеться покинути цю країну. Що в ній можна буде працювати й дихати. Прокидатися вранці. Пити каву. Ходити на роботу. Кохати. Народжувати дітей. Турбуватися про когось. Я досі сподіваюся, що ця країна не знищить таких, як я. Не вб’є найсвятіше, що в нас є — віру в майбутнє, з якою українці пережили найтемніші часи своєї історії...
«Тривога! Тривога!» — горлає інформаційна система. Блимають червоні лампочки. Пронизливо лунає сигналізація. «Увага! Зберіться негайно! Консолідуйтеся. Часу обмаль. Тривога!»
Щодня українці прокидаються і засинають під акомпанемент цього лементу. ЗМІ б’ють на сполох: фіктивна незалежність, охлократія замість демократії, свавілля чиновників, економічна криза, бійки у Верховній Раді, доля політв’язнів, антидержавні закони. Що вдієш, така в журналістів пекельна робота — бачити патологію і вказувати на неї суспільству. Про це влучно написав Іван Франко:
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.
Шкода, що спроби не надто ефективні. У людей виробився імунітет. «Кнопкодави» та олігархи розвалюють державу? О, який вражаючий блокбастер! Принесіть попкорн, будь ласка. І вимкніть світло у вітальні, хочу спробувати ЗD-окуляри...
Щоденні спостереження за поведінкою людей переконали мене в тому, що корінь усіх проблем росте не під фундаментом парламенту, а безпосередньо в серцях українців. І байдуже, де ми будемо — плаватимемо в рудиментах радянських реалій, приєднавшись до Митного союзу чи стрибнемо в Європу, так би мовити, «з грязі в князі». Та насправді це не матиме значення, якщо ми залишимось такими, як ми є.
Українська мрія чи, якщо взяти глобальніше, національна ідея... Від чого залежить її втілення? Передусім — від мудрого виховання нації. Погляньмо на себе. Хамство, озлобленість, байдужість — все це не просто перелік слів, а наша реальність у масштабному і локальному сенсах. Такого бруду вистачає в реальній дійсності, але він є лише тлом, своєрідною купою відходів біля глибочезної прірви, назва якої — «невміння любити». Більшість живе за такими принципами, як «моя хата скраю» та «ніхто нікому нічого не винен». Ось вона, пастка під назвою «безвідповідальність». Мав рацію польський письменник Чеслав Мілош: «Справжній опіум для народу — це віра в небуття після смерті. Величезна втіха від того, що за наші свинства, падіння, боягузтво, вбивства ми не будемо осуджені».
Чим я можу допомогти своєму народові? Амбіції маю скромні, бути президентом не збираюся. Навряд чи зможу повторити подвиги Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола чи Георгія Гонгадзе. Єдине, що я справді готова віддати своїй країні, то це моє серце, думки і працю. Не втікатиму. Не прощатимусь. Постараюся бути достойним журналістом, писати правдиво, а жити — чесно. Не зламатися. Не загубитися. Виховати в собі Людину. Виховати своїх читачів.
І велика людина — лише людина (Гете).
«РЕАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МРІЇ ПОТРЕБУЄ ОСОБИСТІСНОГО ВКЛАДУ»
Iрина МАЛЮК, Львівський національний університет ім. I. Франка
«Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну... Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу вертатись до неї. Чому? Бо там більшовизм...» — писав Іван Багряний 1946 року. У наш час також лунали «мрії»: «Україна без Кучми!», без усіх президентів, без комуністів, націоналістів, депутатів... Скоро буде «Україна без політики», проте так мрія не мріється. Для мене українська мрія — це українська Україна. Нехай краще це словосполучення буде тавтологією, аніж оксюмороном. Хай Україна не буде російською, американською чи польською, а простою українською Україною. Нехай п’ють собі українці кока-коли, нехай купують у польських супермаркетах продукти, нехай слухають російську попсу, але хай залишаються українцями. Мрія — це доволі абстрактне поняття, проте мріям можна здійснюватись, а ще їх можна здійснювати. Не відомо, чи залежить це від чекання, терпіння і бажання, але вона має дивовижну здатність жити в кожній державі. Уявіть, що на площі людяно, а це є інша площа, де є мрійливо. На лавках сидять кольорові мрії та мило про щось балакають. Лунає наказ мріям поділитись, вони квапливо стають кожен до своїх. Бачу нашу мрію — така тендітна й маленька, ледве не розтоптали її, доки вона бігла на своє місце, майже останнє. Успішно виставили свою мрію американці — будинок та авто. Коли настала черга української мрії, то спочатку не було охочих виголосити, а згодом не було порозуміння, оскільки на першому місці молодої української мрії стояли всі, хто хоче планшет, айфон... Наша мрія говорила про збереження українського генетичного коду, про життя діаспори, про історичну пам’ять, про відтік ерудованого та інтелектуального населення, шепотіла про релігію. Вона промовляла про Україну. Я стояла поруч і штовхала її, запитуючи: «А хіба ти не хочеш айфон? Хіба тобі не потрібен принц?» Вона поглянула на мене так, що я зрозуміла абсурдність своїх запитань. На тлі інших мрій вона виглядала убого, проте оригінально і куди більше мрійливо.
Українська мрія хотіла розповісти про життя заробітчан, котрі залишили тут своїх дітей — соціальних сиріт, аби заробити на шматок хліба, щоб здійснилися мрії дітей про освіту. Наша мрія не хоче бачити заплаканих дитячих очей під час Свят-вечора або трапези на Великдень, а в цей час їхні матусі з вищою освітою по світах няньчать тамтешніх бабусь.
Свій внесок в українську мрію намагаюся робити щодня. Насамперед, це спілкування українською, молитва за збереження своєї духовної сутності, щоб молоде покоління не повторило помилок 50-х років ХХ століття, про що писав Іван Багряний.
Мій внесок в українську мрію — чітке розуміння трагедії українського народу. Не можу погодитись із тим, що завжди винним є час, оскільки пригадується матеріал «Суд над ХХ століттям», опублікований у «Тигодніку повшехному». Судили століття, коли за жорстокістю, злочинами проти людяності, суцільним диктаторством і тоталітаризмом стояли люди. Час звинуватили, тим самим частково виправдали всіх лідерів, маріонеток ідеї «цілого світу забагато, а пів — щось замало», але забули, що час — то є лише абстрактність. Іван Багряний у романі «Сад Гетсиманський» стверджує: «Людина — найнещасніша з усіх істот; людина — найпідліша з усіх істот; людина — найщасливіша з усіх істот». Хіба ті, які загинули впродовж пекельного ХХ століття, не найнещасніші? Невже ті, хто винищували мільйони осіб, не найпідліші? А ми все-таки найщасливіші з усіх істот — окрім права на життя, маємо ще й свою мрію. «У сміливих завжди щастя є», тому варто мати сміливу та свідому українську мрію, а вона вже втілиться — тільки з нашою допомогою.
