Шосте липня виявилося знаменним днем для Юліани Лавриш. Вона приїхала в Київ зі Львова, щоб виступити з лекцією у Літній школі журналістики «Дня», з якої сама стартувала. І саме в цей день Юліана дізналася, що їй присвоєно науковий ступінь кандидата наук із соціальних комунікацій! Так шість років дружної співпраці із газетою «День» стали справжньою «історією успіху». За цей час Юліана Лавриш змогла побувати не тільки двічі «літньошколяркою», а й у ролі куратора, отримати науковий ступінь кандидата наук із соціальних комунікацій у Львівському національному університеті імені Івана Франка, стати автором колонки «Медіа та релігія» і знову повернутися у школу… як лектор! Чому в Україні релігійна журналістика базується на доволі не проораній ниві, як має відбуватися діалог між Церквою та суспільством і яку роль у цій комунікації відіграє журналістика – про це «літньошколярі» запитували Юліану.
«Церква в розумінні багатьох – це та сама політика, просто змінена, а саме: політики в рясах з хрестами. Насправді, ми маємо розуміти, що це зовсім різні речі.
Для прикладу, кожна газета в США має свого спеціаліста з релігії не залежно від масштабу преси. Не важливо, чи це районна газета, чи це може бути «The New York Times». У нас в Україні релігійна тематика, мені здається, на рівні якогось аматорства. Люди користуються лише одним алгоритмом. Скажімо, є алгоритм питань до політика, і такий самий алгоритм вони використовують щодо Церкви», – зазначає Юліана Лавриш.
«РЕЦЕПТ» РОЗВИТКУ – НІКОЛИ НЕ ЗУПИНЯТИСЬ»
Анна ГОЛІШЕВСЬКА, Львівський національний університет імені Івана Франка: – Юліано, ви спочатку були учасницею Літньої школи журналістики газети «День», згодом співзасновницею Львівського дискусійного клубу, потім співкуратором у Літній школі, а зараз вже – лектор. Яку роль у вашому «рецепті» росту відіграє взаємодія з газетою «День»?
Ю. Л.: – Взаємодія почалась ще з 1 курсу університету. Тут є своя інтелектуальна планка, є свої орієнтири. Тому, коли побачила, що є можливість взяти участь у Літній школі, я розуміла, що не можу на неї податися, бо мені треба дорости до неї. Я подала заявку аж після 3 курсу і пройшла відбір. Перша літня школа – справжнє відкриття, я мала дуже велике натхнення. Це було коло знайомств з людьми, з якими ми товаришуємо і до сьогодні. Пізніше я зрозуміла, що цього замало, і поїхала вдруге на Літню школу. А в 2013 році як для викладача бути співкуратором – це дуже корисний досвід: я мала змогу порівняти освітню базу, як колеги з інших вишів розставляють дисципліни, як навчають студентів, які пріоритети виставляють. Напевно, головним рецептом було – завжди досягати найвищого. Ставити собі цілі, і коли доходити до них – далі підвищувати планку, ніколи не зупинятись.
«ВВАЖАЮ СВОЇМ ЗАВДАННЯМ СТВОРИТИ МАЙДАНЧИК ДЛЯ КОМУНІКАЦІЇ»
Дмитро БАЙДА, Національний університет «Острозька академія»: – У релігійній журналістиці «Дня» ви певною мірою продовжуєте лінію Клари Гудзик. Чи погоджуєтеся ви з цим твердженням? Який досвід вам вдалось акумулювати у цієї людини?
Ю. Л.: – Насправді досвід Клари Пилипівни – неоціненний. Тому що вона насамперед була перша серед тих, які поставили релігійну тематику на такий рівень. Їй довелось дуже ґрунтовно проорювати цю ниву. На той час, це було знову ж таки нерозуміння. Коли я говорю про нерозуміння церкви за 25 років нашої незалежності – це більш-менш нормально, адже вона починала це все десь в 90 –х – 2000-х роках. Тоді це взагалі була не проорана нива, і я розумію, наскільки їй було важче, зважаючи на всі виклики, які їй диктував час. По-друге, це був такий важкий період – боротьба за храми, перерозподіл якихось амбіцій, інтересів, боротьба за автокефалію, яка досі продовжується. Мене тут в редакції називають послідовницею Клари Гудзик, але я не знаю, чи я маю право себе так називати.
Можу з впевненістю сказати, що я союзниця її ідей. Тому що, зашорені стереотипами одні про одних, ми знаходимось за своїми огорожами. Ми не хочемо вийти і принаймні подивитися на інших людей. Тому я вважаю своїм завданням на сьогодні створити цей майданчик для комунікації, щоб віряни і міжконфесійне духовенство побачили і почули одне одних, щоб вони поспілкувались. А те, як далі відбуватиметься цей діалог, залежить від конкретних персоналій. Адже діалог – це не тільки говорити, це й слухати, і приймати, і знаходити баланс.
«ЯКЩО З НАС ЗРОБЛЯТЬ «ДУХОВНИХ МАРІОНЕТОК» – ЦЕ НАЙБІЛЬША КАТАСТРОФА»
Віта ШНАЙДЕР, Національний університет «Києво-Могилянська академія»: – Церква зараз має в принципі досить велику аудиторію, проте, наприклад, російська церква часто пропагує ідеї, які цікаві РФ. Чи не вважаєте ви церкву в такому контексті інституцією, яка втручається в життя людей? Добре це чи погано?
Ю. Л.: – Тут насправді дуже сильна проблема: політичного православ'я і православ'я. Цей напрям, який ви назвали, називають політичним православ'ям або православним фундаменталізмом.
Але ми бачимо якісь дуже викривлені тенденції. Рік чи два тому, коли відбувалися події на Донбасі, на жаль, наші медіа про це дуже мало говорили, і я думала, що про це варто було б більше розповідати, а саме: про молитовний намет у Донецьку. Насправді це був феномен, коли люди, які представляли різні конфесії, збиралися у Донецьку після шостої години вечора, коли починалися всі ці події, з'являлися перші бандитські угруповання, – і молилися за Україну. Над своїм наметом вони ставили синьо-жовтий прапор і писали, що тут моляться за Україну, і їх за це переслідували.
Для мене церква, яка начинює себе політикою, – це не церква. Церква не може жити політичними принципами. Наше законодавство, зокрема стаття 35 Конституції України, про це чітко говорить. Про те, що церква є автономною інституцією в суспільстві. Так, вона може висловлювати якісь свої реакції, бо церква – це є суспільство. Але вона не може впливати на життя країни, ії політику. А те, що ми сьогодні бачимо, а ми бачимо дуже «кровну» боротьбу за українське православ’я, за відвоювання автентичного українського простору духовного. Тому ті події, які я сьогодні спостерігаю в православному просторі, – лякають. Ми можемо говорити про геополітику, економіку, і все це добре, і все це важливо, але якщо з нас зроблять «духовних маріонеток» - це найбільша катастрофа, яка може бути.
«ЦЕРКВА ЗАКЛИКАЄ ГОВОРИТИ ПРО СВОЇ ПРОБЛЕМИ»
Христина ПЕТРЕНКО, Одеський національний університет ім. І. Мечникова: – Моє перше знайомство з релігійною журналістикою почалося в університеті з досить агресивного матеріалу про аборти в релігійній газеті. Можу сказати, що він справив на мене негативне враження. Отож, питання до вас, як до викладача і журналіста, що пише на релігійне тематику: як потрібно ознайомлювати студентів з релігійною журналістикою, щоб це було цікаво й корисно?
Ю. Л.: – Як ми вибудовуємо свої заняття зі студентами? Ми говоримо про етику в релігійній журналістиці, про те, як вибудовувати розмову, скажімо, з представниками духовенства. Я показую їм приклади, на мій погляд, невдалих матеріалів. Наприклад, ми зі студентами розглядаємо інтерв’ю з Блаженнішим Святославом – це постать, про яку журналісти робили дуже багато інтерв’ю. І на тлі такого інтерв’ю ми аналізуємо, як журналіст підходить до людини, які тематики порушує, як ставить запитання…
Моє основне завдання – змусити мислити, тобто вибір кожен приймає сам. Тут я не намагаюся комусь нав’язати цей вибір, але потрібно над певними речами дуже багато міркувати. Є речі, від яких ми не можемо відмежовуватися, навіть якщо вони для нас дуже непопулярні. Знову ж таки вас зачепило питання абортів. Здавалося б, ця тема вже заїжджена, про неї багато писали, але насправді сучасній людині про це треба говорити. І говорити тією мовою, яка б для неї була цікавою та зрозумілою.
Сьогодні ХХІ століття і церква навпаки закликає таких жінок, які вчинили аборт, приходити і говорити про свої проблеми, тому що це дуже важка травма. Ми гадаємо, що та жінка, яка вчиняє аборт, позбулася дитини і все. Насправді вона проходить дуже тяжкий психологічний період після цього. І сьогодні церква – як і православна, так і католицька – закликає підтримати таких жінок.
«ЦЕРКВА СИЛЬНО ВПЛИВАЄ НА СУСПІЛЬСТВО І ЦЯ ВЗАЄМОДІЯ Є ДИНАМІЧНОЮ»
Оксана ВОЙТКО, Львівський національний університет імені Івана Франка: – Розкажіть, будь ласка, про те, як відбувається комунікація в інших країнах світу між Церквою, ЗМІ та суспільством? Який досвід нам варто перейняти? І чи рухаємося ми у правильному напрямі?
Ю. Л.: – Для мене найбільш зразковою є Польща, якщо говорити саме про підходи в релігійній журналістиці. Коли я була в лютому в Ченстохові – це такий собі польський Люрд, можна сказати, де ключовою точкою святині є Ченстоховська ікона Богоматері. То, уявіть собі, він має свою радіостанцію, що для мене було абсолютно новим відкриттям, і його слухають абсолютно по всій Польщі. Так само храм має свій YouTube-канал, на якому богослужіння відбуваються через онлайн-трансляцію. Скажімо, у Львові, багато храмів так само ставляють веб-камери і транслюють богослужіння. Однак для мене було відкриття, що люди слухають радіо конкретно з Ченстохови, де відбувається не тільки багато богослужінь, яких наживо транслюють, а й інтерв’ю з духовенством та духівниками. Більше того, воно є рентабельним!
Є також радіо «Марія», яке функціонує і в Україні, і яке має велике коло слухачів. Скажімо, Українська греко-католицька церква намагається працювати над проектом живого телебачення (онлайн ТБ). Окрім цього, Православна церква робить проект, яким займається Георгій Коваленко, – «Отче наш». Загалом у Польщі Церква відіграла надзвичайно важливу роль у суспільстві. І ми, знову ж таки, дивимось зі студентами фільм про отця Єжи Попєлушка «Свобода всередині нас», який проповідував у часи солідарності в Польщі. На той час, в Польщі у 80-их роках, – це якраз сутичка комунізму з солідарністю, радянщини з вільною частиною Польщі. І коли отець Єжи підтримує «Солідарність», тобто збирає робочих та організовує прощу в Ченстохові, але під духовними гаслами він дає меседжі про вільну Польщу, що треба звільнятися з-під цього ярма. Пізніше його викрали і закатували радянські спецслужби. Якби не смерть Єжи, то Польща не піднялась би, оскільки людей настільки обурило, що система закатувала їхнього священика. Люди просто скинули цей режим, це дало їм таку силу. Це свідчення того, наскільки церква сильно впливає на суспільство і наскільки ця взаємодія є динамічною.
«САМОТНІСТЬ ПОТРІБНА, ЩОБ БОГ ДО ТЕБЕ ПРОМОВЛЯВ»
Анна ГОЛІШЕВСЬКА, Львівський національний університет імені Івана Франка: – Наскільки важливо зараз читати релігійну журналістику, будувати внутрішньо міжрелігійний дискурс у суспільстві, де замість ранкової молитви люди радше обирають кілька хвилинну самотність із чашкою кави?
Ю. Л.: – Пріоритет кожного з нас – що ми обираємо: самотність чи радість. Дуже часто самотність потрібна для того, щоб щось побачити, щоб одірватися від загального ритму життя і щось для себе осягнути. І почути, як той же Бог до тебе промовляє. Але інколи також важливо говорити з ним, тому що, коли ти з ним говориш, ти вмієш і себе послухати. Це відкриває тобі слухання на самого себе.
На мою думку, треба збалансувати, тобто інколи вибирати 7 хвилин тиші, і я тепер собі поставила в день 7 хвилин мовчати. Для того, щоб зупинитися і підсумувати день, який минув. Зрозуміти, що ти доброго зробив, що злого, і, що тебе далі чекає. Але важлива також і молитва, тому що вона очищує твій простір. Молитва дає нам велику надію на те, що цей день пройде не даремно. І важливо це робити зранку для того, щоб себе налаштувати на відкриття чогось нового, на новий досвід. Це можуть бути якісь «білі» страждання, але це досвід. Це може бути навпаки радість і сміх. Це ще один досвід. Тобто, налаштування на відкриття себе світу.
«МІСІЯ НАШОГО ЖИТТЯ – ВІДСТОЮВАТИ ПРАВДУ»
Христина СОЛТИС, Львівський національний університет імені Івана Франка: – Яким ви бачите шлях розвитку релігійної журналістики в найближчий десяток років?
Ю. Л.: Коли я говорю про перспективу релігійної журналістики, дуже надіюся, що ми будемо об’єднувати зусилля; знаєте, в Біблії є дуже часто такий вислів «голос волаючого в пустелі». Має бути ідея, за яку збираються люди і борються разом, щоб відстоювати правду та ідеали. Тому якщо ми журналісти, то це вже місія нашого життя – відстоювати правду. Це дуже складно, але це потрібно. Відстоювати правду на різних рівнях, від особистої починаючи і закінчуючи суспільною правдою.
Тому тут важливі, по-перше, командна гра, а, по-друге, відмова насамперед від своїх стереотипів.
«ЯКЩО МИ Є ХРИСТИЯНАМИ, ТО МИ СВОГО РОДУ Є ПАТРІОТАМИ»
Марина СНІЖИНСЬКА, Національний університет «Києво-Могилянська академія»: – Чи є, на вашу думку, патріотизм обов’язковою рисою сучасного християнина?
Ю. Л.: – У принципі, якщо ми є християнами, то ми свого роду є патріотами. Тому що ми відстоюємо певні ідеали, які для нас є дуже важливими. Що є патріотизм? Це не тільки любити свою землю, бо її можна по-різному любити. Але це насамперед не тільки носити вишиванку, але й бути українцем. Не бути українцем за паспортом, а бути українцем за справами, які ти робиш. Тому тут патріотизм дуже суголосний з християнством. Бо що означає бути християнином? Це не означає, що батьки принесли тебе до храму, охрестили і сказали: «Усе, моя дитина врятована». Бо коли так батьки роблять і пізніше дитину ніколи не приводять до храму – це є формальне християнство. Батьки намагалися зробити усе для того, щоб дитина була врятована, відкуплена від гріха, умовно кажучи. Але якщо вони пізніше не розвивають у ній духовних потенціалів, не приводять до храму, не ознайомлюють її з духовністю, то чи можна назвати таку людину християнином? Те саме з патріотизмом. Стається так, що якщо поглянути на всі церкви, які є, навіть на ці чотирнадцять православних церков, які в світі є: болгарська, сербська церква, грузинська, антіохійська… – усі вони мають націєтворчий чинник. Та ж грузинська церква, який сильний вплив вона мала, навіть з погляду останніх подій, коли в них переобиралася центральна влада. Тут був радше негативний вплив, бо грузинська церква залежна від Москви, вони відстоювали проросійського кандидата. Якщо говорити з точки зору української державності і згадати, скажімо, історію греко-католицької церкви, яка втримала не тільки духовність у підпіллі, але також і державність, тому що там ці речі були дуже суголосними. Якщо ми відстоюємо свою державу, значить, ми відстоюємо свою церкву чи навпаки. Тому тут доречне порівняння: як палиця має два кінці. Треба дивитися на позитивний і негативний досвід.
Нагадаємо, цього року Літня школа журналістики «Дня» відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО
